Вже багато років дочка зі мною не спілкується, але я мовчу, бо сама винна в такому становищі. Син хоч на свята, але телефонує. А нещодавно я таки наважилась і написала Оксані листа.

Я попросила пробачення за все, але відповіді так і не дочекалася. Я була поганою матір’ю і жодна сповідь не спокутує мої гріхи. Я ж думала, що роблю їм краще, а виявилося, що все з точністю до навпаки.

Я сиджу на кухні, дивлячись на холодний чай, і думаю про все, що сталося в моєму житті. Нещодавно Сергій запитав мене прямо:

– Мамо, ви коли-небудь думали, що можете залишитися зовсім самі?

Я опустила очі й відчула, як серце стискається. Що йому відповісти? Що я кожного дня боюся цього? Що я вже сама і лише тепер усвідомлюю, якою була поганою матір’ю? Я зібралася з думками і сказала:

– Мабуть, ніколи не думала, що дійде до цього.

Але це була неправда. Я думала, боялася, але нічого не робила, щоб змінити ситуацію.

Я народилася і виросла в маленькому селі на Вінниччині. Моє дитинство було важким. Батьки ніколи не показували любові до нас, дітей. Ми були для них швидше обов’язком, ніж джерелом радості. Тому, коли у 19 років Олександр запропонував мені вийти за нього заміж, я погодилася без вагань. Здавалося, що це шанс вирватися із холодної сім’ї.

Перші кілька місяців усе було добре, але потім з’ясувалося, що Олександр любить “хильнути зайвого” і часто затримується з друзями. Через рік у нас народився Сергій. Я думала, що дитина змінить його, зробить більш відповідальним. Але це були лише мої надії. Потім народилася Оксана, і замість радості наш дім заполонили суперечки та образи.

Я пам’ятаю той вечір, коли Олександр прийшов додому “веселий” і побачив, як Оксана малює. Її малюнок був простим: хатинка, сонце, мама з дітьми. Але його розлютило, що там не було його.

– Що це таке? Чому мене нема? – гаркнув він, зім’явши аркуш і кинувши його на підлогу.

Оксана розплакалася, а я просто мовчки підібрала папірець і відвела її до кімнати. Я ніколи не захищала її. Не захищала ні Сергія, ні себе. Я завжди боялася.

Я вважала, що мовчу заради дітей. Думала, що зможу їх уберегти, якщо залишуся. Але тепер я бачу, що це була помилка. Сергій виріс і часто запитував мене:

– Чому ти не пішла від нього? Ми всі страждали через це.

Я відповідала, що боялася залишитися самотньою, без грошей. Але ці слова не могли виправдати моєї бездіяльності. Вони не допомогли повернути довіру моїх дітей.

Коли Оксана закінчила школу, вона виїхала за кордон і розірвала всі зв’язки зі мною. Сергій залишився, але наші стосунки стали холодними. Він телефонує на свята, раз на рік привозить онуку, але ми більше схожі на знайомих, ніж на сім’ю.

Одного вечора я вирішила написати листа Оксані. Це було нелегко, але я змогла:

– Доню, пробач мені. Я завжди любила тебе і Сергія, навіть якщо не вміла це показати. Я розумію, що завдала тобі болю, і дуже шкодую про це. Якщо ти колись будеш готова, я би хотіла поговорити з тобою.

Лист залишився без відповіді. І я не можу її звинувачувати. Вона має право тримати мене на відстані. Я не була для неї тією матір’ю, якою мала бути.

Сергій приїжджає час від часу. Останнього разу він сказав:

– Мамо, ви зробили багато помилок, але ви моя мама. Я не можу обіцяти, що все буде як раніше, але я постараюся приїжджати частіше.

Ці слова стали для мене променем світла. Можливо, ще не все втрачено. Але я також розумію, що минулого не змінити. Я можу лише спробувати жити так, щоб теперішнє було трохи кращим.

Як ви думаєте, чи можна виправити такі помилки? Чи можливо повернути довіру дітей після років розчарувань? Я звертаюся до вас, бо мені важливо почути вашу думку.

Можливо, ваша порада допоможе не лише мені, а й іншим, хто зараз стикається з подібними проблемами.

Джерело