На сьогоднішній день я у свої 49 років в відображенні дзеркала бачу лише постарілу та дуже втомлену життям жінку. Ось що насправді значить повністю присвятити себе дітям до останньої хвилини, які виросли та роз’їхалися хто куди, а чоловік просто пішов до іншої. І хто в цьому винен?

Все почалося з того, що я вийшла заміж дуже рано. Запрошені гості на весіллі відразу здогадалися, що мій шлюб не зі щирого кохання, а тому, що я вже чекаю дитину і всі знали про це. А що тут розповідати? Я дізналася, що вже чекаю дитину, і мій хлопець відразу запропонував вийти заміж за нього.

Згодом у нас з Петром народився маленький синочок і всі домашні справи, і догляд за дитиною лягли просто на мої плечі. Така ситуація як у нас спостерігається зараз в більшості сімей. Тоді мені було дуже прикро, що мій чоловік, так би мовити живе лише для себе, лише своїми бажаннями та переконаннями, він молодий, йому життя ще цікаве, а вдома постійно втомлена дружина, брудні пелюшки та мала дитина, яка не дає ночами спати.

Мені самій доводилося день у день постійно прати пелюшки, бавитися з малою дитиною і ще догоджати чоловікові, готувати смачну вечерю, коли він приходив втомлений з роботи. Незабаром я дізналася, що чекаю другу дитину.

Петрові це зовсім не сподобалося, він часто ображався, виказував своє незадоволення, нервував та навіть одного разу пішов з дому. Згодом він таки прийняв все це, як належне і життя йшло у нас, як і раніше, хоча не можу сказати, що жили ми добре.

У нас згодом з’явилася донечка, і моє життя перетворилося на цілодобову роботу без найменшого відпочинку. Я всю себе повністю присвятила вихованню дітей та тому, що бігала і заспокоювала свого чоловіка – він постійно скаржився постійно, що в нього проблеми на роботі, а вдома взагалі не зрозуміло, що робиться, і відпочити хвилини у нього немає.

25 років нашого шлюбу пролетіли як один день, але дуже насичений і важкий такий день для мене. Якщо просто зараз сісти та згадати в двох словах, що сталося за весь цей час і, як я жила, то історія вийде з досить сумною і мені важко усвідомити це.

Я буквально сама поставила сина і дочку на ноги, адже все робила для них. Сама бігала та відводила їх у садок, а згодом і в школу. Хотіла, щоб вони виросли освіченими людьми, тому мої діти ходили в різні наукові і спортивні гуртки, куди лише мали бажання.

Звісно, що для цього потрібні були гроші, яких нам з чоловіком вічно не вистачало. Тому на додаток до всього я працювала як кінь на двох роботах, про що зараз шкодую найбільше. Допомогла двом своїм дітям здобути вищу освіту та влаштуватися на роботу, я завжди крокувала поряд з ними все життя, підтримувала у найменшій дрібниці їх обох.

А в знак подяки я зовсім нічого від не отримала: син виїхав за кордон і живе там досі, звісно, повертатися не збирається додому, а дочка вийшла заміж та сидить зараз в декреті. Чоловікові я теж стала не потрібна. Як тільки ми відзначили моє 45-річчя, він пішов до молодої жінки і все.

Після того, ось уже 2 роки я живу сама: Петро так і не повернувся до мене, хоча я не раз телефонувала йому і просила одуматися, а діти зрідка телефонують дізнатися, як у мене справи.

І то, часом мені здається, що їм це зовсім не цікаво, я для них залишилася в минулому. Багато моїх знайомих та колеги по роботі кажуть, що доля дає мені другий шанс – пожити для себе. Але я настільки звикла віддавати все краще іншим, жити заради інших, що не уявляю життя заради себе самої.

За ці два роки самотності я багато чого зрозуміла, та пізно, на жаль: не варто мені раніше так безпробудно гарувати на роботі та бігати без хвилини відпочинку за дітьми і чоловіком. Що я від цього отримала?

Синові й дочці моїм мати тепер вже і зовсім не потрібна. У них своє молоде життя, в якому немає місця для мене, мене вони згадують на великі свята і постійно чекають від мене лише допомоги та гостинців.

Петрові я не приділяла достатньо часу з тих пір, як почала працювати на двох роботах. Ось він і переметнувся у іншої жінки. А в дзеркало мені навіть неприємно дивитися, адже я дуже постаріла і виглядаю старше віку свого. Я лише бачу тільки старе та дуже втомлене обличчя самотньої жінки.

Хочеться запитати жінок, ну чому ми не вчимося на чужих помилках? Ми часто чуємо від інших про втрачені роки, але думаємо, що з нами такого не станеться, адже наші діти найкращі, завжди будуть поряд і не залишать нас на старості років. Та коли розуміємо, що помилялися, то дуже пізно вже. Як мені змінити своє життя? Чи можу ще я бути щасливою?

Джерело