Ще трохи й дім. За тим поворотом, ні, за тим переліском, за тим пагорбом…

Олег поспішає, шукає очима рідний дім, зовсім скоро побачить його.

Він намагається йти швидше, пробує бігти, але на ногах ніби гирі висять, важко пересуватися.

“Ні, все одно дійду, – думає Олег, продовжуючи шлях, – мати ж чекає.

Олег розплющив очі – кімната “попливла”, і він зрозумів, що це був сон. І відразу повернувся до реальності, і стало важко. Уві сні він так біг до дому, але, як це часто буває в таких снах, так і не побачив бажане.

Будинок не побачив і матір не побачив… Реальність важким каменем впала на нього. Більше тижня немає матері, три роки не був удома.

Олег обвів поглядом кімнату, де він жив один, і клубок підступив до горла. Як же затягнуло його море, з самої молодості затягнуло, і він, механік суховантажу, майже пів життя віддав морським походам. Служити довелося у Латвії, і після служби, вивчившись, залишився тут.

Була дружина, не дочекалася, а іншим вже довіри не було. Ні, жінки були, тільки він уже не вірив у ці очікування. Хоча, може, йому просто не пощастило.

До сорока років нікого: ні дружини, ні дітей. Тільки мати на батьківщині і… дім.

Останній рік, як відчувала, часто кликала додому, просила приїхати, скаржилася, що дах протікає, підлога скрипить, сарай розвалюється… Розумів Олег, не стільки ремонт потрібен, скільки його хоче побачити. А він гроші надсилав, ніби грошима можна заглушити ту тугу.

Він дзвонив і обіцяв приїхати, казав, що поки не може вирватися, але обов’язково приїде.

І після цього походу він точно збирався додому.

А коли ступив на берег, то матері вже тиждень як не було на цьому світі.

Він прийшов додому спустошений, розуміючи, що треба терміново брати квиток і їхати на батьківщину, адже він обіцяв…

А потім впав знесилений на диван і заснув. І цей сон, в якому він так прагнув потрапити додому, цей сон, в якому мати ще жива і в якому зовсім трохи не вистачило побачити дім.

Він піднявся, доторкнувся до щоки, зрозумів, що треба поголитися і просто зібратися і їхати додому, де його вже ніхто не чекає.

Він лаяв себе останніми словами, що не послухався і не приїхав. Та й взагалі давно вже треба було кидати море, всі ці походи… наївся він уже всього цього, надивився на море, наковтався солоних бризок. Він і зараз відчув сіль на губах, не відразу зрозумів, що це його власні сльози. І пробачив собі ці сльози, бо знав, більше їх ніхто не побачить.

Рідному дядькові він уже перерахував усі витрати на похорон і був вдячний йому за допомогу. Тепер тільки пам’ятник поставити матері, огорожу зробити, будинок продати.

А що потім? А потім знову море, бо нікуди повертатися, тільки сюди, в самотнє життя.

Через два дні Олег Мороз, приїхавши на малу батьківщину, найняв таксі і їхав у бік рідного села. Він згадував той сон і відчайдушну спробу побачити дім і матір. Але так і не вийшло.

А тепер їдуть через знайомий гайок, огинають величезний пагорб… і ось вона – рідна земля. Все йому тут знайоме, але як же все змінилося. Як виросли дерева, з’явився ще один гайок, а там ось поля розорані… І ось воно село – знайомі вулиці.

Найболючіше, коли стоїш перед будинком, де народився, а тебе ніхто не зустрічає.

Олег стояв біля воріт і відчував клубок у горлі. Ні гавкоту собаки, ні нявкання кішки, ні однієї курки у дворі…

— Гей, ти чого там виглядаєш? Кого тобі треба?

Він навіть не зрозумів, що це до нього звертаються. Як це взагалі можливо прийняти його за чужинця, адже він удома!
Жінка в робочому фартусі, простоволоса, з забрудненими руками, видно в городі копалася, покликала його.

— Взагалі-то я додому приїхав, – відповів він.

— А-ааа, невже господар… – вона квапливо стала витирати руки.

— Я господар, а ви тут хто?

Вона зраділа і посмішка засяяла на її обличчі, ніби дорогого гостя побачила.

— Так ви син Ганни Федорівни… ой, точно син, ну слава Богу, чекали ж, ми думали встигнете…

— Не встиг…

— Ага, я зараз ключі віддам, постій тут, я миттю.

Мороз не міг згадати її, а начебто всіх односельців знав. Когось вже немає, хтось виїхав… хоча залишалися шкільні друзі, але цю жінку не пригадає.

Вона віддала ключі – урочисто так передала, ніби важливе доручення виконала і провела його до ганку.

Він увійшов і завмер біля порога. Начебто все як і раніше, всі речі на місці, тільки якось… гнітюче.

Заскрипіли мостини, скрипнули двері в спальню… Він обійшов усі кімнати, побачив портрет матері і знову підкотив клубок у горлі.

Сів біля вікна і довго сидів так. Жінка знову прийшла.

— Я тепер сусідка ваша, а це син мій – он на велосипеді катається…

— Сусіди? Так поруч Михайлови жили…

— Господиня овдовіла, діти в місто забрали, а будиночок продали… майже недорого, ось ми з сином і купили… два роки вже.

— Цікаво, всі в місто, а ви з міста, – сказав Олег абсолютно байдуже.

— У вас тут і поїсти нічого, то до мене прошу, або можу принести обід… пом’яніть матінку вашу…

— Дякую, я спочатку на кладовище…

— Теж вірно.

Він вирушив пішки, і весняний вітер тріпав волосся, забирався під вітровку, а він ніби не відчував. Знайшов пагорб і дерев’яний хрест, опустився на коліна і схилив голову.

Ще немає фотографії, тільки прізвище і роки життя.

Нічого, мамо, все зроблю, і пам’ятник зроблю, і фотографію замовлю… все буде. А будинок продам… ні, не заради грошей, вистачає мені їх, немає потреби… продам, бо не можу… немає тебе там.

Він повернувся через пару годин і побачив на столі каструльку з картоплею і котлетами. А ще хліб і якісь булочки. Зрозумів, що забув закрити будинок і сусідка подбала: принесла йому поїсти.

Він не доторкнувся. Пішов у найближчий магазин і купив продукти. Дорогою зустрів однокласника Віталія і не впізнав відразу. Час бере своє, люди зовні змінюються.

Віталій запропонував пом’янути. Олег дав грошей, вибачився: – Вибач, друже, я сьогодні не можу, а ти візьми собі чого-небудь.

І потім перш зайшов до сусідки.

— Вибач, не подякував тобі… Клич сина, посидимо в мене… не проти? Важко якось одному. Дядько рідний у сусідньому районі живе, до нього потім з’їжджу, а поки вдома…

Вона кивнула, ніби зрозуміла його стан і пішла слідом.

Жінку звали Надією, а чотирнадцятирічного сина Владиславом, просто Владик.

— Сідай, хлопче, не соромся, –  він посадив хлопчину біля вікна, виклав продукти, поставив чайник.

— А ви правда в морі працюєте? – запитав Влад.

— Правда. Років тридцять вже, ось воно в мене де це море, – він провів рукою біля горла.

— Але це ж здорово?

— Здорово, коли нічого не робиш, а коли гаруєш, то і морю не радий?

Надія зітхнула:

— Розповідала Ганна Федорівна, що важко вам, все хотіла, щоб додому повернулися..

— Ось я і повернувся, та тільки пізно

— Та чому ж пізно? Додому повернутися ніколи не пізно.

— Дякую, Надю, що за будинком доглянули… продам його і поїду, що мені тут робити…

— Ваша, звичайно, справа. А ось вашій мамі я вдячна. Я як приїхала будиночок дивитися, тут вже господарів не було, вона ключі дала, зайшли ми з нею, розповіла все… і так мені добре стало, подумала – наше це місце з Владиком. І потім, як переїхала, перший час допомагала мені ваша мама, насіння дала, картоплю давала, розсаду… про вас розповідала.

Вона зітхнула.

— А собачку вашу я до себе забрала, маленький такий пес, рік йому всього. А ще кішка ваша до мене приходить, я її годую…

— Дякую, я грошей дам.

— Та що ви, мені не важко, рада допомогти.

— Знаю, чекала мене, а я все гроші заробляв… Навіщо? Не встиг я… Раніше хоч частіше приїжджав, а тут три роки…

Залишившись один, Олег зателефонував (розповідь спеціально для сайту Цей День) родичам, запитав, чи не треба їм будинок у їхньому селі, зовсім недорого. Сказав, що буде продавати, причому зробити це треба швидко, бо хоче скоріше виїхати.

Але тут родичі будинок купувати не захотіли, ось якщо б в райцентрі, а тут незручно, у самих господарство велике, рук не вистачає.

Вирішивши терміново дати оголошення, спробував заснути.

Вранці встав рано. Відразу відчув скрип підлоги і згадав, як мати скаржилася, що скриплять мостини. Вийшов у двір, побачив блакитне небо, розквітлу черемху в палісаднику… і дах побачив, що протікає.

І знову ніби почув голос матері, що будиночок би відремонтувати. Йому знову стало боляче, адже він, дурник, гроші висилав, а мати їх відкладала, не витрачала…

Ні, так не піде, – вирішив він, – треба будинок у порядок привести… мати б зраділа… Так і продати не соромно.

Весь наступний тиждень під’їжджали машини, вивантажували будматеріали. А потім приїхала бригада, і, домовившись в ціні, взялися мужики за інструменти.

Сусіди спостерігали, як змінюється будинок, як капітально взявся за нього Олег.

Город він теж зорав, не хотілося, щоб заростав бур’яном, мати порядок любила.

З задоволенням і навіть з якимось завзяттям витрачав гроші, заради яких стільки років віддав морю. І будинок змінювався на очах. Новий дах притягував погляд, виблискували вікна, пахло деревом від ганку, перестали скрипіти мостини… і хоча ще всередині потрібен був косметичний ремонт, більше половини було зроблено.

Надія дивилася на палісадник і, кивнувши Олегу, запропонувала: – А може я його фарбою… веселіше буде… Хоча, все одно ж продавати, не знаю тепер, хто в мене в сусідах буде…

Вони присіли на нову лавку, яку Олег зробив сам.

— До ремонту якось тужливо було, а тепер таке відчуття, ніби матір обійняв, ніби задоволена вона…

— А вона й так задоволена, ти ж удома…

— Я тепер завжди буду вдома, – сказав Олег і подав ключі, – тримай, доглянеш тут, а я поїду… на берег списуватися, будинок цей мені тепер, як якір, не відпускає.

Надія, злегка примруживши очі, недовірливо дивилася на нього.

— Ну що дивишся? Не віриш? Коротше, я на місяць і назад… сподіваюся, не вийдеш за цей час заміж, сусідко…

— Почекаємо, побачимо, – багатозначно відповіла вона.

Він повернувся, як і обіцяв, через місяць. Тільки тепер не на таксі їхав у рідне село, а на своїй машині, з самої Латвії.

Втомлений, але задоволений звернув з траси і (розповідь спеціально для сайту Цей День) поїхав по ґрунтовій дорозі. І те ж саме відчуття, як у тому сні: ще трохи і дім, ось гайок, ось пагорб, ось перша вулиця, а ось і його вулиця… і ось його дім.

Він посміхнувся і подумав: – Дякую, мамо, вгадала ти з нареченою для мене, ніби наперед знала, що не зможу виїхати звідси.

Він з жадібністю дивився на будинок, на улюблену черемху в палісаднику, на сосну біля воріт, і вперше відчув полегшення, ніби камінь з душі прибрали.

Владик гнав на велику йому назустріч, і він зупинився і обійняв хлопчика ніби рідного.

— Мати вдома?

— На роботі.

— Ну підемо тоді вечерю готувати, прийде Надя з роботи, а тут ми з сюрпризом… Почекай, – Олег став серйозним: – По секрету скажи, заміж не вийшла?

— Та що ви, дядько Олег, вона вас чекала, все, пропала матуся…

— Чому пропала?

— Та закохалася вона у вас, по самі вуха, – засміявся Владик.

Він розреготався вперше за ці місяці, а може й роки, сміявся щиро й заразливо.

— Спостережливий який, дивись, не проговорися, а то образиться, жінок… їх берегти треба… і повертатися вчасно.

Джерело