Я відразу відчула, що з моїм чоловіком щось відбувається. Це було неможливо не помітити, адже я кохала його всією душею, кожною клітиною свого тіла.

– О котрій ти сьогодні повернешся? – запитала я, поправляючи його краватку.

– Орієнтовно о сьомій, чи восьмій. Не чекай мене, вечеряй без мене.

– Не хочу сама, – протягнула я, трохи надувши губи. Потім ніжно торкнулася його губ у легкому поцілунку і додала: – Буду голодувати, поки ти не прийдеш.

Саша жартівливо клацнув мене по носі й, погрозивши пальцем, сказав:
– Навіть не думай!

Між нами не було ні сварок, ні відчуження, ні холоду в почуттях. Але я відчувала – щось змінилося. Ця тривога змусила мене плести в голові павутину здогадок, і, зрештою, я дійшла до ревнощів.

Це почуття завжди було мені огидним, принизливим. Я ще в юності дала собі обіцянку не піддаватися цьому руйнівному відчуттю.

Мій батько був патологічно ревнивий. Його докори доходили до абсурду: навіть п’ятихвилинна затримка мами з роботи ставала приводом для сварки.

Він виглядав настільки жалюгідним у ці моменти, що я швидко припинила сприймати його серйозно. Людина, яка щойно звинуватила дружину у зраді лише через похід у магазин, не могла бути для мене авторитетом.

І ось я, всупереч своїм принципам, потрапила в пастку підозр. Здавалося, що до звичного аромату його парфумів додалися чужі нотки, а його затримки на роботі вже не виглядали такими невинними.

Я жахнулася від думки, що стаю схожою на батька. Адже, як кажуть, яке коріння, таке й насіння.

– Саша, а де ти зараз?

Я вирішила бути чесною і не приховувати свої переживання. Тому, купивши його улюблену їжу, я поїхала до нього на роботу. Було вже близько обіду, тож чоловік мав бути голодним. Але його місце в офісі пустувало.

– Обідаю, – відповів він телефоном, і його голос звучав надто безрадісно.

– Судячи з тону, їжа не дуже смачна.

Я залишила пакет із їжею на його столі разом із запискою, зміст якої мав його зацікавити. А ввечері вирішила відверто поговорити.

Адже ще на початку наших стосунків ми домовилися бути чесними одне з одним. Ми навіть дали своєрідну присягу: якщо в когось з’явиться почуття до іншої людини, ми обговоримо це відверто.

– Про що будемо говорити? – запитав Саша, одразу зрозумівши, до чого я веду.

– Думаю про спадковість, – пожартувала я.

– Гарний початок.

– Дивлячись для кого. Річ у тім, що або в мене проявляються небажані риси характеру, або хтось порушив нашу домовленість.

– В обох випадках, це серйозне звинувачення, але я розумію, про що ти. І хоча мені цікаво, що змусило тебе так думати, мушу визнати: проблема дійсно є. Але я розв’яжу її сам.

Я знала цей тон. Продовжувати розмову не мало сенсу. Якщо Саша казав, що розв’яже питання, значить, так і буде.

Нема чого придумувати зайве. Вероніко, займися чимось корисним! Наприклад, дочисть унітаз, або закінчи статтю для газети.

Наступного дня, здавши статтю в редакцію, я вирішила прогулятися по набережній. Саша не любить тут бувати через натовп туристів, а я, навпаки, обожнюю гуляти Оболонською набережною. Мені здається, що Київ у цьому місці має особливу магію.

Я купила фісташкове морозиво в ріжку, і неквапливо попрямувала вздовж Дніпра. Коли побачила Сашу за столиком вуличного кафе, навіть не одразу здивувалася.

Навпаки, усміхнулася, вважаючи це приємною несподіванкою. Навпроти нього сиділа молода жінка і жваво жестикулювала.

Її рука при цьому лежала поверх його долоні. Це не було злочином, але все одно викликало неприємне відчуття.

Жінка глянула в мій бік перед тим, як піднести руку Сашка до своїх губ. Я відчула нестерпний сором за те, що стала свідком цього. Відвернувшись, я швидко пішла геть.

Морозиво раптом здалося гірким, а в моїй голові з’явився образ мого батька. Я відмахнулася від цієї думки й раптом зрозуміла, що плачу. Просто так, як у дитинстві, коли навіть не розуміла причин своїх сліз.

– Що за сумне обличчя? – відразу оцінив ситуацію чоловік, коли повернувся ввечері.

– Гуляла Оболонською набережною.

Саша зітхнув.

– Тепер зрозуміло. Спочатку повечеряємо, чи одразу до допиту?

– Ти хіба голодний? – з сарказмом запитала я, натякаючи на його обіди в кафе.

– Ясно. Тоді сідай, – наказав він.

Я слухняно сіла на край ліжка, а Саша опустився просто на підлогу. Це було його улюблене місце у квартирі, і, зважаючи на його кремезну статуру, навіть виправдане. Не всі меблі могли витримати його вагу.

– Це було давно, коли ти ще гралася з ляльками, – почав він.

– Не вигадуй, я рано почала цікавитися хлопцями.

– Брешеш, я бачив фото, де ти серед ватаги Барбі.

– Я просто репетирувала стосунки з Барбі та Кеном.

Саша закотив очі й продовжив:

– Втім, я й сам тоді не був надто вибагливим. Під час служби в армії познайомився з дівчиною, яка працювала касиркою в продуктовому магазині нашого містечка.

– Ми зустрічалися не довго – мене швидко перевели в іншу частину. Ще якийсь час листувалися, а потім і цей зв’язок обірвався.

– Я б навіть не згадав її обличчя, якби вона сама не знайшла мене нещодавно. Вона стверджує, що її син – і мій також.

Після цих слів Саша уважно подивився мені у вічі. Він чудово знав, що в цей момент у моєму серці ніби працює стара, іржава пилка.

Ось уже три роки ми намагалися завести дитину, але марно. За цей час я пережила дві невдалі спроби, і відсутність дітей у нашій родині стала для мене найбільшим болем.

– І що ж вона хоче? Тебе? – спитала я, ледве проковтнувши отриману інформацію.

– Спочатку, думаю, саме цього вона й бажала, – з легкою посмішкою відповів Саша. – Казала, що їй важко виховувати сина самій.

– Мені довелося докласти чимало зусиль, щоб пояснити їй, що наші стосунки неможливі. Але, виявляється, деякі люди просто не хочуть чути правду.

– Врешті-решт вона запропонувала мені забрати хлопчика, бо хоче налагодити особисте життя, а з дитиною це проблематично.

– Саша, зачекай. У мене таке враження, ніби ти переказуєш якусь дивну історію з ток-шоу!

Чоловік лише знизав плечима.

– І як саме вона планує віддати тобі сина? Які гарантії, що через місяць не заявиться забирати його назад? І головне – що думає сам хлопчик? Йому ж напевно вже не менше десяти років?

– Дванадцять.

– Нічого не розумію, – я потерла скроні, намагаючись хоч трохи впорядкувати думки. – Як він може їй заважати? У такому віці швидше дорослі заважають дітям, ніж навпаки.

– Не знаю. У мене самого голова йде обертом від цієї безглуздої ситуації.

– Думаю, тобі варто поїсти, – сказала я, раптово згадавши, що досі не приготувала вечерю.

– О, то це означає, що я прощений? – Саша миттєво підхопився на ноги, кинувся на кухню і по дорозі мало не збив табуретку.

Я похитала головою. «Цікаво, чи схожий на нього його син?» – майнуло в моїй голові.

За вечерею Саша, як завжди, їв мовчки, ретельно пережовуючи кожен шматочок. Знаючи його звичку, я не турбувала його питаннями, даючи можливість думати про своє.

Але цього разу він, ледве закінчивши відбивну, запитав:

– Хочу знати, що ти думаєш.

Його розгублений, майже благальний погляд викликав у мене мурашки.

– Думаєш, мої думки відрізняються від твоїх? – я ледь усміхнулася. – Вважаю, що якщо дають – треба брати.

– Тобто, ти готова прийняти чужу дитину?

– Сашенька, ти ж знаєш стару істину – чужих дітей не буває! Мене більше турбує, чи він захоче прийняти мене?

Чоловік уважно подивився мені в очі, й відповів найкращими словами, які тільки можна було почути:

– Тебе неможливо не прийняти!

Через два тижні та жінка привезла до нас Артема. Виявилося, що у хлопчика інвалідність. Можливо, саме те, що він кульгав на праву ногу, заважало його матері будувати особисте життя. Але як?! Адже це не вона шкутильгала!

Оскільки моя робота – написання статей для жіночого журналу – дозволяла мені залишатися вдома більшу частину часу, нам з Артемом довелося багато часу проводити разом.

І чесно кажучи, я боялася його набагато більше, ніж він мене. У мене не було досвіду спілкування з дітьми, а він був уже сформованою особистістю зі своїми вподобаннями, звичками, поглядами на життя.

Йому довелося залишити все, що було йому знайоме, і починати нове життя в чужому місці.

Він майже не виходив зі своєї кімнати, спілкуючись зі старими друзями лише онлайн. Ми обідали разом, а потім знову розходилися кожен у свої справи.

Я не знала, як до нього достукатися, і поступово почала впадати у відчай. Це відбилося на моїй роботі – я переживала творчу кризу.

Одного разу, намагаючись написати відповідь для рубрики психологічної підтримки, я застогнала від безсилля.

– Напиши їй, що треба завести собаку, – раптом почувся голос за моєю спиною.

Я озирнулася і побачила Артема.

– Думаєш, це єдине рішення для неї?

– Вважаю, що так буде правильно. Її колишній чоловік ненавидів собак, а так вона і помститься йому, і знайде друга.

– Ти геній! – засміялася я.

З того часу я постійно зверталася до нього за порадами. Його розсудливість допомогла багатьом жінкам знайти внутрішній спокій.

Ми поступово зблизилися, багато гуляли разом, і якось Артем сказав:
– Ти знаєш, мені тут подобається.

Саша спостерігав за нашими стосунками, й одного разу запитав:
– Як ти змогла знайти до нього підхід?

– Це не я, це він! Мабуть, він просто звик до мене, й зняв свій захист.

– Зрозумів! – вигукнув чоловік і вперше за кілька років узяв місячну відпустку.

Ми втрьох гуляли набережною Дніпра, смакували морозиво, та каталися на електросамокатах. Останнє заняття особливо припало Артему до душі.

Обганяючи перехожих, він ніби забував про свій недолік, а в його обличчі з’являлося щось невловимо схоже на Сашу.

Саме самокат став причиною знайомства Артема з Вікою. Дівчинка не могла впоратися з керуванням, і він прийшов їй на допомогу.

Вона вдячно усміхнулася. Наступного дня, рівно в той самий час, Віка знову каталася на тому ж місці. Це повторювалося майже тиждень.

– Напевно, це доля, – припустив Саша, лукаво підморгнувши мені.

Згодом Віка стала частим гостем у нашому будинку. Вечорами ми разом грали в «Мафію», і ніхто навіть не помітив, коли розчинилася та невидима стіна між Сашею та сином. Ми просто звикли одне до одного, й непомітно стали справжньою родиною.

А ще за півтора року наша сім’я поповнилася. У нас народилися двійнята – дві чарівні дівчинки. І якби не Артем, який просто не випускав їх із обіймів, я навіть не уявляю, як би впоралася з цими маленькими бешкетницями.

Ситуація, яка на перший погляд може здаватися зрадливою, безвихідною, неприйнятною, – стала для нас Божим даром. Тож, умійте прощати, і вам повернеться вдвічи…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.