«Ще одна письменниця, – подумав Дмитро. — Тільки цього не вистачало. Вони змовилися, чи що? Ну, гаразд Ангеліна. Вона вже двадцять років харчується цим. Але ця куди лізе? А головне, що за задоволення вони знаходять у цьому? Не розумію”.

— Ти хочеш стати письменницею? — спокійно спитав Дмитро, коли дружина поділилася з ним своїми планами.

– Дуже! – захоплено відповіла Віра. – Вже давно. Все відкладала, відкладала. Чекала чогось. А нещодавно зрозуміла. Чого чекати? У мене багато ідей. Мені є що розповісти людям. Навіщо відкладати? Правильно?

— І тому йдеш із роботи?

— Поєднувати не вдасться. Я вже думала про це.

«Вона точно тронулася головою, — подумав Дмитро. – Сорок років! Троє дітей. Старший нещодавно одружився. Середній – в інституті. Молодший у останній клас пішов. Час життєві підсумки підбивати і готуватися до заслуженого відпочинку, а вона письменницею стати вирішила.

І добре б якщо тільки це! Так вона ще й роботу хоче покинути! Зібралася позбавити сім’ю додаткових двадцять на місяць! Смішніше нічого вигадати не могла».

Але Дмитро — людина стримана. Він, як ніхто, вміє приховувати емоції. І, звичайно, вголос він нічого цього не сказав.

«Навіщо їй знати моє справжнє ставлення до її нездорових фантазій? – подумав він. – Не треба. У кращому разі вона образиться. А в гіршому, на зло мені зробить по-своєму. Тут слід діяти хитро. Обережно. Я навіть сказав би, акуратно».

– Ти все вирішила правильно, – Дмитро лагідно посміхнувся і погладив Віру по руці. — Адже життя для того й дається нам, щоб втілювати свої мрії. І я дуже радий, кохана, що тобі є що розповісти людям.

«А то без тебе їм мало кажуть, — злісно думав він при цьому. — Тебе ось тільки їм не вистачало. Без твоїх слів їм просто не обійтись. Письменниця! Господи, куди котиться цей світ. Вже стільки написано, а вони все пишуть і пишуть, і пишуть. Навіщо? І кому це треба?

– Ти справді так думаєш? – зраділа Віра. — Знаєш, я така рада. Я боялася, що ти не схвалиш.

– Чому? — щиро здивувався Дмитро.

— Я побоювалася, що ти переживатимеш. Адже наш сімейний дохід зменшиться. Думала, відмовлятимеш мене. Адже невідомо, коли я ще зароблятиму як письменниця. Але щоб ти знав, Дімо, я впевнена: у мене вийде. Може, не одразу, але вийде.

“Нічого в тебе не вийде, наївна, — думав Дмитро. — А мені потім червоніти за тебе? Куди ти взагалі лізеш? Письменницею вона вирішила стати. Цікаво, а щоб вона сказала, якби я заявив таке?”

— Я вірю в тебе, кохана, — сказав Дмитро. — І я зроблю все, щоб ти стала великою письменницею.

— Ти навіть не уявляєш, Дімо, яка я щаслива, що ти так думаєш. Ти — найкращий чоловік.

– Не перебільшуй. Я — звичайнісінький. І таких як я десятки. Може навіть сотні на нашій планеті. Це ти – диво!

– Я? Чому?

– Як чому? А якби я прийшов до тебе і сказав, що кидаю свою високооплачувану роботу, бо хочу стати, наприклад, художником чи композитором. Ти погодилася б?

– Звичайно! Я дуже зраділа б.

– Ось бачиш. Я ж говорю, що ти — диво.

— А ти хочеш стати художником чи композитором? – серйозно запитала Віра.

– Ні, звичайно. Це так. Для прикладу.

— А що грошей поменшає, ти не хвилюйся.

— Та я й не хвилююсь.

– І правильно робиш. Нам вистачить. Обіцяю, що на мене нам взагалі нічого не доведеться витрачати. Я відмовлятиму собі у всьому, поки не почну заробляти. А коли я стану письменницею, я зароблятиму набагато більше, ніж зараз.

«М-да, — думав при цьому Дмитро, — а тут все набагато серйозніше, ніж здавалося на початку».

— Про що ти кажеш, кохана, — відповів Дмитро. – Які гроші? Коли йдеться про твою мрію. Навіть якщо ти нічого не зароблятимеш — це не має значення. Головне, що ти втілиш у реальність свою мрію. Правильно? До речі, а ти звільнилася з роботи?

– Учора заяву написала. Але два тижні треба відпрацювати.

— От і відпрацьовуй спокійно два тижні, а про гроші не турбуйся. Адже в тебе є я. Моєї зарплати нам вистачить. Станемо жити скромніше.

«Я знаю, як усе виправити, — думав Дмитро. — Ти забудеш про свою мрію, як про кошмарний сон. Бо з тобою побалакає Ангеліна. Вона зможе тебе переконати. І ти забереш назад заяву про звільнення. У мої плани ти не входиш як письменниця. А твої мрії мене взагалі мало турбують.

Тобі двадцять років до пенсії. І я хочу, щоби ці двадцять років пройшли без сюрпризів. Тому що, якщо двадцять помножити на дванадцять і на твою зарплату, то вийде серйозна цифра. Не розчаровуй мене, кохана. Я цього не люблю. А письменником можна бути і у вільний від роботи час. Пиши, скільки душа забажає. Слова не скажу».

І того ж дня Дмитро подзвонив Ангеліні.

– Треба зустрітися, – сказав він.

— Ось уже п’ять років, любий, ми зустрічаємося по вівтороках, — сухо відповіла Ангеліна. – А сьогодні – п’ятниця. Потерпи.

— Не можу терпіти, — відповів Дмитро. — Я надто схвильований. Мені потрібно тебе побачити.

— Щось сталося серйозне? — спитала Ангеліа.

– Так. Сталося! Але… Це не телефонна розмова. Я хочу бачити твої очі, Ліна. Я маю бути поряд з тобою. Прямо зараз.

– Добре. Приїжджай зараз. Але знай. Ти відволікаєш мене від роботи. Я зараз закінчую роман, що пишу вже п’ять років. Якби ти знав, коханий, яка це напруга! Не було жодного дня, щоб я…

— Та я знаю все! – не витримав і підвищив голос Дмитро. — Не забувай, що ці п’ять років я був поруч із тобою.

– Ах, так, – згадала Ангеліна.

Минуло дві години, як Дмитро приїхав до Ангеліни.

– Мені час, – сказав Дмитро, починаючи одягатися. — У мене ще безліч справ. Та й на роботу непогано було б зазирнути.

— Ти так і не сказав, навіщо приїжджав, — нагадала Ангеліна.

Дмитро зі здивуванням подивився на Ангеліну, яка залишалася під ковдрою.

– Що я хотів сказати? — спитав він.

– Не знаю. Щось важливе. Але по телефону не наважився. Очі хотів мої бачити.

– Точно. Хотів. Ти уявляєш, Ліночка, моя дружина вирішила кинути роботу. Письменницею хоче стати. Як ти.

– Як я? – здивувалася Ангеліна. — Але ж це просто смішно. Я присвятила цьому все життя. А вона? На що сподівається? Думає це так просто?

— На мою думку, вона взагалі ні про що не думає. Говорив з нею?

– Я?

– Ну, а хто? Мене вона не послухає. А ти у нас відома письменниця. Розкажи їй, як це важко. Нехай вона дізнається, що стоїть за цією працею. Переконай її в тому, що в неї нічого не вийде.

— Ти читав якісь її роботи?

– Боже збав. Про що ти? Я взагалі книг не читаю, ти ж знаєш.

— Може, вона справді талановита?

– Хто? Моя дружина? Талановита? Не сміши мене. З якого дива?

– Ну хіба мало що.

— Та я знав би. Вона звичайнісінька сіра миша. Яка не цінує те, що має. Їй платять такі гроші на її роботі, а вона хоче все покинути. Їй, бачте, є що сказати людям. Ти чула щось дурніше?

— Мені доводилося чути й не таке.

— У будь-якому разі, Ліна, ти розумієш, чим це для тебе небезпечно? Адже якщо вона піде з роботи, то всі витрати ляжуть на мене. Отже, ти залишишся без подарунків. І цього літа ми з тобою нікуди не поїдемо. Але навіть якщо допустити неможливе і визнати, що вона здатна стрибнути вище за голову, — це не вихід.

Коли вона почне заробляти на своєму таланті! Невідомо. Та й чи почне взагалі. Розумієш? Ти он свої романи по п’ять років пишеш. Поговори з нею. Переконай відмовитись. Дуже тебе прошу.

— Ну, гаразд, гаразд. Я поговорю з твоєю дружиною. Влаштуй нам зустріч.

Увечері Дмитро розмовляв із Врою.

— Ти маєш поговорити з однією відомою сучасною письменницею, — сказав він. – Я домовився і влаштував тобі з нею зустріч.

— Якою ще письменницею? – не зрозуміла Віра.

Дмитро розповів, кого він має на увазі.

– Не хочу.

– Чому?

– А навіщо?

— Вона б тобі розповіла багато цікавого про життя професійного письменника. Поділилася б досвідом. Мені здається, тобі це було б корисно.

– Не думаю, – відповіла Віра. — Чужий досвід нічого не вчить. Тим більше, я навіть її не знаю.

– Як не знаєш?

– Ось так.

— Але ж вона дуже відома письменниця.

– І що? Я мушу їх усіх знати, чи що.

— Ні, але я був певен, що…

— Я не читала її книжок, Діма. Про що мені з нею розмовляти.

— То прочитай.

– Не хочу. У мене у плані зовсім інші автори.

– Ось як? – розчаровано промовив Дмитро. — А я вже домовився саме з нею. І це було не так просто. Через знайомих. Вмовляв.

— Навіщо ти її вмовляв?

— Думав, то краще для тебе. Виходить, даремно тільки людину потурбував. Вона чекатиме на тебе завтра в кафе. І якщо ти не прийдеш… Що про мене люди подумають? Скажуть, що я несерйозна людина. Може, ти все ж таки поговориш з нею?

— Ну, гаразд, — погодилася Віра. — Якщо вже ти домовився.

Вони зустрілися у кафе.

— Ми з вами говоримо вже більше години, — сказала Ангеліна, — а в мене таке враження, що ви мене не чуєте.

«Як Діма з нею живе? – думала вона. — Уперта, нестерпна баба. Я їй про Фому, а вона мені про Єрему. Ще письменницею стати хочеш. Яка ж ти письменниця, якщо порад не слухаєш».

— У вас чудова робота, — продовжувала накручувати Ангеліна. — Вас там цінують, шанують. Платять такі величезні гроші! А ви хочете відразу це все взяти і зруйнувати. Чи ви думаєте, що вас поважатимуть як письменницю? Ха, ха. Ви глибоко помиляєтесь.

— Я втомилася вам пояснювати, Ангеліна. Я хочу бути письменницею. Що тут незрозумілого?

— Але ви не зможете заробляти цією працею стільки ж, скільки зараз заробляєте.

– І що? Ну, не зможу заробити, отже, не зможу. Не зможу, і начхати на це. Натомість скажу людям все, що думаю.

«Ну, ти глянь на неї, — думала Ангеліна, — ні сорому, ні совісті. У неї на руках — чоловік і троє дітей, а їй начхати. Вона має намір сказати людям все, що думає».

– А крім того! – продовжувала Віра. — Чому ви такі впевнені, що я не зароблю на цьому грошей? Я впевнена, що зможу заробити. І набагато більше, ніж зараз заробляю. Ось ви скільки заробляєте?

“Нахабна і вперта, — думала Ангеліна, — зібралася позбавити мене літнього відпочинку. Як після всього цього вона сміє ставити мені подібні запитання?”

— Я інша справа. Я — письменниця із багаторічним стажем. У мене напрацьовані зв’язки. Мене скрізь знають. Я йшла до цього багато років. Мене знають у багатьох видавництвах.

– Це було раніше. Нині все по-іншому. Зараз інтернет кермує. А ваші видавництва мені взагалі не цікаві. Видавництва – це вчорашній день.

— Видавництва вчорашній день? — перелякано перепитала Ангеліна.

— Звісно, ​​вчорашній. Як і всі ці спілки письменників.

— Ви знаєте, що над своїм останнім романом я працювала довгих п’ять років, — продовжувала говорити про своє важке життя Ангеліна. — І над кожним своїм романом, а їх у мене п’ять, я працювала щонайменше п’ять років. П’ять років, Віра! Вдумайтесь у цю цифру. П’ять!

«Та хоч десять, — думала Віра, — чи двадцять. Працюй ти, скільки хочеш. Може, у тебе така манера — все робити довго. Я тут до чого. Дивна жінка. Таке враження, що вона особисто зацікавлена ​​у тому, щоб я не стала письменницею. І зустрілася вона зі мною, аби відговорити мене.

Треба з нею акуратніше поводитися. А то он уже злитися починає. Хто її знає. Ще накинеться на мене і покусає. Може, великі письменниці всі такі? І я теж такою стану? А що. Все може бути. Стану відомою. І в кожній майбутній письменниці стану бачити свою конкурентку. І тоді, звісно, ​​я всіх потенційних суперниць почну відмовляти. На всякий випадок”.

А Ангеліна продовжувала говорити про важкий хліб письменника. Вона наводила безліч прикладів із життя інших відомих письменників, які в виснажливій боротьбі з видавництвами змушені були ледве зводити кінці з кінцями. І в результаті навигадувала такого, чого ніколи не було насправді.

«Це нічого, що все мною сказане не відповідає дійсності, – думала Ангеліна, – Віра все одно не перевірить мої слова. А для мене головне зараз — відмовити її ставати на цей шлях».

І Віра не витримала.

— Ви мене вмовили, Ангеліна, — впевнено сказала вона. — Я відмовляюся ставати письменницею.

«Аби закінчити скоріше цю безглузду розмову, — думала Віра. — Нехай думає, що її слова дійшли до мене».

– Ви серйозно?

– Серйозно.

— Ви навіть собі не уявляєте, Віра, як зараз мене втішили. Тепер я можу спати спокійно.

– Спіть спокійно, – сказала Віра, попрощалася і пішла з кафе.

Коли Віра пішла, Ангеліна одразу зателефонувала Дмитру і втішила його.

— Це було не так просто, але я її вмовила.

– Я тебе обожнюю, – відповів Дмитро. — З мене подарунок.

А ввечері за вечерею Віра сказала чоловікові, що після розмови з Ангеліною її бажання стати письменницею стало ще сильнішим.

– Як сильніше? — злякано спитав Дмитро.

— Ця жінка має неймовірну здатність мотивувати. Поговоривши з нею лише півтори години, я зрозуміла, що стою на вірному шляху. Моя віра у власні сили стала набагато більше. Дякую тобі, коханий, що звів мене з цією жінкою.

Дмитро зрозумів, що переконати дружину не вдалося і змирився.

А незабаром вийшов останній роман Ангеліни «Уперта дружина» . І Віра вирішила прочитати його. А коли дочитала, то було в середу, все одразу зрозуміла. Відбулася серйозна розмова із чоловіком.

— У тебе, виявляється, з Ангеліною роман? Вже п’ять років!

— Дурниці, — злякано дивувався Дмитро. – З чого ти взяла?

– Ангеліна сама мені сказала.

– Коли? І що вона могла розповісти тобі?

— Сьогодні й розповіла. Тебе цікавлять подробиці?

– Хотілося б почути.

— Будь ласка.

І Віра розповіла, як Ангеліна та Дмитро познайомилися, як вони зустрічалися та як весь цей час жили. З усіма подробицями.

— Цього достатньо?

– Цілком.

— Може, ще щось додати?

– Не треба.

— Тоді пішов геть!

– Навіщо ти їй все розповіла? — кричав Дмитро у телефон, коли вийшов із під’їзду з речами. — Хто тебе за язик тягнув.

– Я нічого не розповідала, – виправдовувалася Ангеліна. – Клянуся.

– Не розповідала? — репетував Дмитро.

– Ні.

— Тоді звідки їй відомо? Абсолютно все! З усіма подробицями.

– Гадки не маю. Мабуть, вона весь час стежила за нами. Або найняла когось.

— Тепер це не має значення. Мене вигнали з дому. Ми розлучаємося.

– Мені дуже шкода. Я чекаю на тебе у вівторок, — сказала Ангеліна і відключила телефон.

А через два роки після розлучення та поділу майна Віра заробляла як інтернет-письменниця вдвічі більше, ніж на своїй колишній роботі.

КІНЕЦЬ.