– Та скільки можна вже, врешті-решт? – Ліза жбурнула рушник на стіл. – Я з роботи прийшла годину тому, навіть переодягнутися не встигла!

– Ну що ти знову починаєш? – Андрій стирчав у дверному отворі, загороджуючи прохід. – Мати просто зайшла на п’ять хвилин.

– На п’ять хвилин? Серйозно? – Ліза показала на гору брудного посуду. – А решта десять осіб теж просто повз йшли? Ось прямо всі разом?

Із кімнати пролунав гучний сміх. Хтось увімкнув телевізор на повну гучність.

– Та що ти як нерідна? – Андрій поморщився. – Нормально ж сидимо, весело.

– Тобі весело, ти там байки слухаєш, регочеш. А я третю миску олів’є ріжу! – Ліза махнула рукою в бік гори картоплі. – І це о дев’ятій вечора. У мене презентація завтра, між іншим.

– Знову зі своєю презентацією. Подумаєш, картинки якісь…

– Картинки? – Ліза розчервонілася від обурення. – Це проект на мільйон! Який я…

– Лізочко! – пролунав медовий голос свекрухи. – А що ж ти салатик так повільно робиш? Люди ж чекають.

Галина Петрівна з’явилася на порозі кухні, поправляючи своє волосся.

– А можна хоча б попереджати, коли ви збираєтеся прийти? – Ліза постаралася говорити спокійно.

– Господи, та що тут попереджати? – свекруха запустила руку в миску з нарізаними огірками і зачепила шматочок. – Рідна сім’я зайшла на чай. От у наш час…

– У ваш час не було смартфонів, – пробурмотіла Ліза.

– Що-що? – примружилася Галина Петрівна.

– Кажу, нарізка готова, – Ліза демонстративно взяла ніж і почала шаткувати ковбасу.

– Андрюшо, – свекруха повернулася до сина. – Щось дружина в тебе зовсім відбилася від рук. Ні гостинності, ні поваги до старших…

– Мамо, та годі тобі, – Андрій переминався з ноги на ногу. – Вона просто втомилася.

– Втомилася вона! – фиркнула Галина Петрівна. – Ось я в її роки чотирьох дітей тягнула, працювала, готувала, прала. І нічого, не скаржилася.

Із кімнати знову пролунав вибух реготу. Хтось крикнув: “Андрюхо, йди сюди, Вітьок таке розповідає…!”

– Ой, піду послухаю, – зрадів Андрій і швидко ретирувався.

– Ось так завжди, – процідила Ліза, дивлячись йому вслід. – Як відповідати за щось – одразу в кущі.

– Не смій так говорити про чоловіка! – почала свекруха. – Ти взагалі маєш бути вдячна, що він з тобою одружився. З твоїм-то характером…

Ліза перестала слухати. Вона дивилася на ніж у своїй руці, на обробну дошку, на пачку з майонезом… І раптом згадала про коробочку з крапельками, яку купила вранці в аптеці…

– Знаєте що, Галино Петрівно? – повільно вимовила вона. – Ви маєте рацію. Я зараз усе приготую. Таку вечерю влаштую – вік пам’ятати будете.

– Ну нарешті! – зраділа свекруха. – Давно б так. Я ще Зінаїді Василівні подзвоню, нехай теж підходить. Вона тут недалеко живе.

– А пам’ятаєш, Галю, як минулого разу невістка твоя плов пересолила? – пролунав із кімнати голос тітки Валі. – Ми потім усю ніч воду пили!

– Так уже, – піддакнула свекруха, визираючи з кухні. – Лізочка в нас готує… своєрідно.

Ліза мовчки перемішувала салат, рахуючи про себе до десяти. У двері знову подзвонили.

– Це, напевно, Зіночка! – пожвавилася Галина Петрівна. – Андрюшо, відчини!

– Я зайнятий! – крикнув той із кімнати. – Лізо, відкрий, га?

– У мене руки брудні, – процідила Ліза.

– Ой, та що ти за дружина така? – голосила свекруха, йдучи до дверей. – Чоловікові допомогти не можеш?

На порозі стояла не тільки бабуся Зіна, а й сестра Андрія Марина з чоловіком і дітьми.

– А ми повз йшли, – усміхнулася Марина, проштовхуючи у квартиру двох хлопчаків, які кричали. – Думаю, дай загляну до братика.

– Усі ви повз йшли, – пробурчала Ліза собі під ніс, дістаючи нову пачку майонезу. О пів на десяту вечора.

– Що ти там бубониш? – тут же повернулася до неї свекруха.

– Кажу, проходьте всі до столу, – голосно відповіла Ліза. – Зараз усе буде готово.

Вона дістала заповітну коробочку з сумки. Інструкція свідчила, що ефект настане протягом години, і краще в цей час далеко від дому та вбиральні не відходити… Ліза усміхнулася і вилила третину пляшечки в салат.

– Лізо, а гаряче буде? – заглянув на кухню чоловік. – Хлопчаки Маринки їсти хочуть.

– Буде, – кивнула вона. – Усе буде. Котлети, пюре, підлива… особлива сьогодні вийшла.

– Ось це моя дружина! – зрадів Андрій. – А то щось ти останнім часом зовсім готувати перестала.

– Працюєш усе, – піддакнула з передпокою свекруха. Ніколи домом займатися.

– Зате сьогодні я прям розстараюся, – Ліза методично перемішувала салат. – Таку вечерю приготую – на все життя запам’ятаєте.

У цей момент у двері знову подзвонили.

– О, це, напевно, Вітька з Оленкою! – крикнув Андрій. – Я їм теж сказав заходити.

Ліза завмерла з ложкою в руці.

– Ти ще когось покликав?

– Ну а що такого? – він знизав плечима. – Раз уже всі зібралися. Вітька, до речі, казав, що тещу свою прихопить, вона в них гостює.

Ліза подивилася на майже порожню коробочку, потім на салат, прикинула кількість гостей…

– Знаєш, – сказала вона, дістаючи з сумки ще одну упаковку, – я, мабуть, і підливу особливу зроблю. Щоб усім вистачило.

– Ось це правильно! – донеслося з кімнати. – А то що це за вечеря без підливи?

– Без підливи не можна, – погодилася Ліза, методично відміряючи крапельки в соус. – Головне, щоб усі наїлися.

– Ну що, всі до столу! – урочисто оголосила Галина Петрівна. – Дивіться, як Лізонька постаралася.

Рідня загула, розсаджуючись навколо розсунутого столу. Хлопчаки тут же полізли за салатом.

– А може спочатку гаряче? – з удаваною турботою запропонувала Ліза. – Салат трохи настоятися має.

– Завжди ти все ускладнюєш, – відмахнулася свекруха. – Дай дітям поїсти.

– Так-так, – піддакнула тітка Валя, накладаючи собі повну тарілку. – Що це за примхи такі? Раніше якось без усяких наполягань обходилися.

– Нічого, – посміхнулася Ліза. – Зате тепер буде по-особливому.

– Лізо, а ти сама що не їси? – запитав Андрій із набитим ротом.

– Я на роботі поїла, – вона стояла, притулившись до одвірка. – Та й готувала багато, наїлася вже одними запахами.

– Дивіться-но, – фиркнула Маринка. – Тепер уже й із сім’єю поїсти не хоче. Усе робота ці ваші креативи…

– До речі, про роботу, – встряв Вітька. – Ви там що, справді гроші отримуєте за те, що картинки малюєте? От робити людям нічого…

Ліза мовчки спостерігала, як усі накладають добавку. Тарілки порожніли з лякаючою швидкістю.

– Ох, смакота! – прочавкала бабуся Зіна. – Нарешті навчилася готувати, а то все якісь салатики модні були.

– Так уже, – піддакнула Оленка, дружина Вітьки. – А пам’ятаєте, минулого разу цей її “цезар” із сухариками? Я потім увесь вечір печією мучилася.

– Нічого, – тихо сказала Ліза. – Сьогодні ніякої печії не буде. Зовсім інші відчуття з’являться.

– Що-що? – перепитала свекруха.

– Кажу, може музику ввімкнемо для атмосфери?

– А давайте! – пожвавився Андрій. – Зараз, я колонку принесу.

Він вийшов з-за столу, але в дверях зупинився:

– Лізо, щось ти якась дивна сьогодні.

– Нормальна, – знизала вона плечима. – Просто спостерігаю, як ви наїдаєтеся. Я б навіть сказала – наїдаєтеся про запас.

– Та годі тобі, – він поплескав її по плечу. – Бачиш, усім подобається. Навіть мама хвалить.

– Головне, що всім подобається, – кивнула Ліза. – До речі, я там ще підливки погріла. Спеціально для твоєї мами старалася, з любов’ю робила. Нехай обов’язково спробує.

Вона подивилася на годинник. За її розрахунками, перші “спецефекти” мали розпочатися приблизно за півгодини. Якраз коли всі гарненько наїдяться і розслабляться.

– Лізонько, – пролунав голос свекрухи. – А чай буде?

– Буде, – кивнула Ліза, дістаючи сумку з передпокою. – Тільки ось просто зараз мені потрібно терміново поїхати. На роботу викликали, форс-мажор.

– Як поїхати? – обурився Андрій. – Посеред сімейної вечері? Час ти бачила?

– А що такого? – вона вперше за вечір щиро посміхнулася. – Ви ж без попередження прийшли, я без попередження йду. Усе по-сімейному.

– Ось вона, сучасна молодь, – махнула рукою Галина Петрівна. – Жодної поваги до сімейних цінностей!

А через півгодини стало не до поваги…

– Андрюшо, щось мені недобре, – пробурмотіла Галина Петрівна, хапаючись за живіт.

– Та й мене щось крутить, – поморщився Вітька, соваючись на стільці.

– Може, це салат? – стривожено припустила тітка Валя, але договорити не встигла – різко підскочила і побігла в бік туалету.

– Гей, куди?! – Маринка рвонула слідом. – Я перша!

– Яка перша? – обурилася Оленка, намагаючись обігнати їх. – У мене тут узагалі…

Через п’ять хвилин у коридорі утворилася справжня тиснява. Черга до вбиральні розтягнулася до самої кухні.

– Мамо, мені погано! – нили діти Марини.

– Потерпіть! – огризнулася вона, переминаючись із ноги на ногу. – Бабусю Галю, ви там довго ще?

– Я тільки зайшла! – пролунав голос з-за дверей упереміш зі звуками, схожими на кулеметну чергу.

– Неподобство яке, – простогнала бабуся Зіна, привалившись до стіни. – У наш час такого не було…

– Андрію! – прикрикнула Галина Петрівна із вбиральні. – Негайно телефонуй своїй дружині! Це все її куховарство!

Андрій схопився за телефон, але Ліза слухавку не брала. Тільки прийшло повідомлення: “Сподіваюся, вечеря вдалася. До речі, у сусідів теж є туалет. І у Вітьки квартира в сусідньому будинку. Біжіть, рідні, біжіть. Можливо навіть встигнете”.

– Вона що, спеціально? – ахнула тітка Валя, затискаючи рот рукою.

– Мамо, виходь! – застогнала Маринка. – Тут уже черга на весь коридор!

– Не можу! – завила Галина Петрівна. – Що ця негідниця підмішала?!

У цей момент у двері подзвонили. На порозі стояла сусідка зверху:

– У вас усе гаразд? А то в мене аж люстра трясеться…

– Я не можу вже, донеслося з черги. – Може, швидку?

– Яку швидку?! – злетів Андрій. – Щоб усі дізналися?

– А що, ганьбитися перед сусідами краще? – огризнулася Маринка, намагаючись відштовхнути Вітька від заповітних дверей.

Телефон Андрія знову пискнув. Повідомлення від Лізи: “Мало не забула – завтра я подаю на розлучення “.

– Що значить розлучення?! – взвизгнула Галина Петрівна, нарешті звільнивши туалет. – Андрюшо, вона не має права!

– Потім розберемося! – рявкнув Вітьок, першим влітаючи в приміщення, що звільнилося. – Зараз є проблеми важливіші!

Діти Маринки синхронно заскулили. Оленка почала обдзвонювати сусідів. Бабуся Зіна голосила про сучасну молодь. А телефон продовжував пілікати новими повідомленнями:

“І так, не турбуйтеся про мої речі – я їх забрала, поки ви насолоджувалися вечерею. Вдалого травлення!”

“P.S. Особливо сподобалося, як ти, Андрію, розхвалював мої ‘картинки’. Тепер ці ‘картинки’ приноситимуть дохід тільки мені. І так, той проект на мільйон – я його вчора успішно здала. Так що без роботи не залишуся”.

А ось тобі, схоже, доведеться терміново шукати нову кухарку для своєї дорогоцінної сім’ї. Тільки врахуй – готувати доведеться самому, грошей на ресторан у тебе тепер не буде. Я ж із карти все зняла – ти ж не проти? Ми ж сім’я!”

Черга в туалет продовжувала зростати. Десь вдалині пролунав несамовитий крик Маринки: “Сусіди не відчиняють!!!”

А Ліза в цей час сиділа в затишній кав’ярні на іншому кінці міста, потягувала капучино і вперше за три роки почувалася абсолютно щасливою.