Втомилася чекати, коли дорослі діти згадають про мене і почнуть хоч якось допомагати або хоч перестануть відмовлятися від моїх прохань. Поставила їм умову – або вони мені допомагають, або я продаю все своє майно, щоб сплатити собі гідний інтернат для людей похилого віку.

Ми з чоловіком в дітей вклали дуже багато. Спочатку ми довго намагалися завести дітей, ми дуже старалися. А коли вже перестали на щось сподіватися, то у нас з’явилася спочатку донька, а за чотири роки й син.

Звичайно, довгоочікуваним дітям було дано все, ми з чоловіком робили усе, щоб донька і син нічого не потребували. Не балували надмірно, намагалися виховати добрими людьми.

Мені здавалося, що все ми робили правильно. Хороша освіта, репетитори, оплата всіх їхніх захоплень – все це в них було. Про модний одяг та всякі телефони, плеєри, комп’ютери я не говорю – це обов’язкове. Діти радували нас своїми успіхами, ми проводили вихідні та свята разом, усією родиною.

Видали заміж доньку, чекали на онука, і тут раптом не стало чоловіка. Для мене це був сильний удар, але я не могла собі дозволити розклеїтись – дочці потрібна була моя підтримка, в її становищі такі потрясіння небезпечні. Не хотілося, щоб вона ще й через мене нервувала. Дочка з чоловіком одразу після весілля стали жити у квартирі, яка дісталася мені від матері.

Коли за кілька років одружився син, то йому я віддала квартиру свекрухи. Але обидві квартири не переоформлювалися за документами, все було оформлено на мене. Свого часу ми з чоловіком вирішили, що все майно оформлюємо на мене, оскільки у нього були проблеми зі здоров’ям, його могло не стати раптово. Я сперечатися не стала тоді, яка різниця, що буде потім. А він виходить собі долю напророкував.

Рік тому я пішла на пенсію. За законом я давно вже пенсіонерка, мені сімдесят шість років, але я працювала, поки відчувала сили. Коли ж почалось повномасштабне вторгнення, вирішила, що настав час на спокій, працювати з дому, як молоді, я не могла, а просто займати місце в штаті не хотіла.

До цього моменту старший онук уже ходив до школи, а донька з чоловіком планували другу дитину. У сина з дружиною рік як з’явилась первістка. Якщо зі старшим я ще допомагала, то тепер таких сил у мене не було. Але діти моєї допомоги й не просили.

А ось мені їхня допомога знадобилася б, але я її не отримувала. Іноді так ноги болять, що в магазин не вийти, хоча пройти всього нічого. Телефонуєш дочці – зайнята, не може сьогодні. Телефонуєш синові – теж весь у справах. Коли прийдуть – незрозуміло. Кажуть, замов собі доставку, але я з технікою не дружу, щось натисну не те, а потім все зіб’ється або гроші спишуть.

На свята діти приходили, подарунки дарували. Але скільки тих свят на рік? А допомога часто потрібна. Через ці події в країні страшно було зайвий раз з дому виходити. Як телевізор подивишся, так озноб пробирає, який жах твориться.

Нещодавно спину прихопило так, що з ліжка підвестися не могла. Перелякалася, такого ніколи не було. Потім начебто встала, розходилася небагато, але все одно болить. Попросила сина машиною відвезти до лікарні. Син відповів, що працює до пізнього вечора, щоб я дочці дзвонила, зять теж при машині. Дочка порадила викликати таксі, зять зі зміни стомлений спить. Зрозуміло, мені стало все.

До лікарні мене відвезла сусідка, коли побачила, як я сходами ледве схожу. Навіть просити не довелося, сама запропонувала. Ще й додому потім доставила – й часу не пошкодувала, і від грошей відмовилася.

Увечері я подумала та й вирішила, що треба все у свої руки брати. Наступного дня попросила подругу із соцзахисту порадити мені гарний інтернат для людей похилого віку. Вона сказала, що всі хороші тільки платно, але там дуже хороші умови перебування, у деяких навіть є басейн. Хоча й ціни там теж чималі.

Тоді я попросила дітей терміново приїхати до мене. Я їм і сказала, що вони мені або допомагають, або я йду в інтернат. Але, щоб туди піти, треба буде заплатити кругленьку суму, а для цього доведеться продати все майно. До якого входять і квартири, де вже так довго живуть діти зі своїми сім’ями.

– Ти шантажувати нас вирішила? – спитала донька.. – Це низько, мамо, негідно. Син із сестрою був згоден, він теж не зрадів моїй умові.
– У нас діти, кредити, а ти ось так через капризи нас на вулицю виставиш? – Продовжувала дочка. – Наче ми тобі не допомагаємо. Чи треба по першому дзвінку все кидати та до тебе бігти?

Такими поглядами вони дивилися на мене, що мені захотілося назад свої слова забрати. Справді, своїх же дітей без даху над головою залишаю, своїх же онуків. Але потім згадала ту безпорадність, страх і самотність, коли я з ліжка піднятися не могла і вирішила, що відступати не буду.

Якщо це єдиний варіант провести решту життя в гідних умовах, то нехай так і буде. Мені не соромно, бо свій обов’язок перед дітьми я виконала, тепер хочу, щоб вони виконали свій. Не знаю, як далі справа повернеться, доки жодних змін я не бачу. Подивлюся ще кілька місяців, а потім доведеться вирішувати, як жити далі.

Мати ростила мене одна. Мати-одиначка в 70-80-і це вже подвиг. Причому ростила так, що я ніколи не шкодувала про те, що у мене немає батька. Я її дуже любила. Коли

Якщо чоловік не поважає дружину, цей шлюб не протримається довго. Чоловік може бути найвпливовішим начальником у себе на роботі. З безліччю підлеглих та величезними перспективами. У той час, як вона

Маю молодшу сестру, їй чотирнадцять років. Я вже одружена, працюю і живу з чоловіком окремо, а мама залишилася вдвох із Мариною. У дитинстві я більше її виховувала, ніж мама, яка