Їхали ми з Єгоркою за місто до його бабусі. Синові моєму вже п’ять років, але він на свої роки не виглядає. Всі його вважають школярем-першокласником.

Та й ми всією сім’єю вже ставимося до нього, як до дорослого. Ось і в маршрутці оплачуємо йому місце, тому що він самостійний, та й взагалі, він уже просто великий і важкий, щоб на руках тримати. І мені, і йому незручно, а той, хто навпаки нас сидіти буде, обов’язково забрудниться про його черевички. Загалом, всім зручніше, якщо Єгорка сидить на окремому місці. Ось і на цей раз Єгорушка сіл біля віконця, а я поруч.

Вибрали місця спереду, щоб зручніше було виходити: ми раніше всіх будемо виходити з маршрутки. Водія я попередила, що за місце хлопчика я оплатила (щоб пам’ятав, що місце зайнято).

Їдемо ми, значить; вже з міста виїхали. І на трасі маршрутку гальмує якась жінка. Місця в маршрутці ще точно були (ззаду) і водій гальмував. Коли ця тітонька ступила (іншого слова для цього дії я не знаходжу) в маршрутку, вся машина похитнулася, і пасажири вщухли, дивлячись на те, як вона забирається в салон.

Коли вона, нарешті, залізла і смачно грюкнула дверима, було чутно, як водій тяжко зітхнув. Коли він почав вирулювати на смугу, тітка стала пробиратися до сидінь ближче.

“Жінка, посадіть свого сина на коліна” – сказала мені ця огрядна дама. На що я відповіла, що місце оплачено і я не збираюся його брати на коліна. Тут підключився водій і сказав, що далі по салону є вільні місця. Тітка мало не гаркнула, що їй зобов’язані надати місце, так як нам легше перейти в іншу частину салону і взагалі – вона весь час їздить на цій маршрутці і сидить біля вікна.

Я не зрушила з місця, а тим часом машина набирала швидкість і на поворотах тітку заносило по салону, адже вона все так само стояла наді мною і Єгоркою, не бажаючи йти вглиб салону. У мені вже починало все кипіти, але лаятися при дитині мені не хотілося. Я від неї відвернулася і стала розмовляти з сином.

Тітка розлютилася від моєї поведінки і почала верещати: “А ну поступіться мені місце, візьміть його на коліна, вам що, важко чи що ?!” Я спокійно відповіла, що – так, важко. Він вже великий і тому я оплатила йому окреме місце. І так ми сіли раніше вас, то зайняли місця, які хотіли. Квитки нам не видавали. Водій був зайнятий дорогою, і взагалі здавалося, що його ця тітка дратувала не перший раз. Решта пасажирів спочатку мовчки ігнорували ситуацію.

Хтось слухав плеєр і взагалі не знав, що відбувається, а хтось дрімав. Але потихеньку в салоні почало лунати протистояння: “Жінка, тут є вільне місце, ідіть сідайте вже і заспокойтеся.” “Досить кричати, це громадське місце”. На все це огрядна дама, важко дихаючи, відповідала, що вона не може, тому що їй важко з такими розмірами. Хоча по всьому видно було, що вона просто пішла на принцип, їй потрібно було саме наше місце біля вікна.

У салоні почалася справжня перепалка. Але далі сталося ось що: водій зупинив маршрутку, сам обійшов машину, відкрив двері салону і спочатку витягнув сумки тітки, а потім подав руку і видворив з салону і її. Оторопіла ска ндалістка, не встигла отямитися, як маршрутник завів машину і рвонув на трасу.

У салоні стояла гробова тиша. Позаду мене хтось тихенько підштовхував. Народ з задніх рядів вирішив скинутися водієві за ту тітку, я теж додола трохи до 70 рублів. Коли ми вийшли, я віддала ці гроші водієві; його очі сяяли і він сказав мені, що більше ніколи не підбере її. Кожен раз влаштовує ска ндали!

КІНЕЦЬ.