Всю правду ми з братом відкрили після сорокового дня за татом. Я до останнього не хотіла вірити, що мама про все знала і мовчала. Тепер тато, якого я раніше возвеличувала, став повною протилежністю.

– Ми повинні зустрітися з цими людьми. Тільки від них ми дізнаємось все в деталях, – сказав брат. І ми це зробили. Тільки тепер ми не знаємо, що з цією правдою робити.

Мене звати Віра, і ця історія про те, як одна таємниця перевернула життя нашої родини.

– Віро, ти знала про це? – слова мого брата Тараса прозвучали різко. Ми сиділи в кабінеті батька серед запилених паперів і спогадів, що здавалися чужими. Тарас тримав у руках пожовклі листи, і його очі горіли недовірою.

– Ні, Тарасе, я дізналася про це разом із тобою, – відповіла я, намагаючись зберегти спокій. Хоча насправді мої руки тремтіли.

Ми з братом завжди були різними. Я – старша, більш виважена, намагалася тримати все під контролем. Тарас – емоційний, рішучий, завжди шукав істину, навіть якщо вона могла зашкодити. І цього разу він був готовий дізнатися все, навіть якщо це роз’єднає нашу родину.

Ми знайшли ці листи, коли розбирали батьковий кабінет після сороковин. У них він згадував про “другу родину” та людей, яких ми ніколи не знали. Для нас це було наче грім серед ясного неба.

– Але як? – запитав Тарас, сідаючи поруч зі мною.

– Як він міг це приховати? І чому мама нічого не сказала?

Я знизала плечима, хоча в голові роїлися десятки запитань. Мама завжди була мовчазною, особливо після відходу батька. Можливо, вона знала. Можливо, ні. Але тепер нам доведеться дізнатися все самим.

Наступного дня ми вирішили поговорити з мамою. Вона сиділа на кухні, дивлячись у вікно, і пила чай із білої чашки, яку батько подарував їй на річницю. Її обличчя було спокійним, але в очах читався сум.

– Мамо, – почала я, намагаючись знайти правильні слова.

– Ми знайшли дещо у татовому кабінеті. Листи…

Вона подивилася на мене, і я побачила, як її пальці стиснули чашку міцніше. Здавалося, вона знала, що зараз почує.

– Що саме ви знайшли? – спокійно запитала вона.

– Листи про іншу родину, – відповів Тарас. У його голосі не було злості, лише відчай. – Мамо, це правда? У тата була ще одна родина?

Мама важко зітхнула й відклала чашку на стіл. Вона мовчала декілька секунд, які здалися нам вічністю.

– Так, – нарешті сказала вона.

– Але це не так, як ви думаєте. Я дізналася про це лише через кілька років після вашого народження. Він зустрічався з іншою жінкою ще до нашого шлюбу. І в них народилися діти.

– Чому ти нам нічого не сказала? – запитала я, відчуваючи, як голос починає тремтіти.

– Бо не хотіла, щоб це зруйнувало нашу сім’ю, – відповіла вона, дивлячись мені прямо в очі. – Я думала, що захищаю вас.

Тарас схопився з місця й почав ходити по кухні. Його руки стиснулися в кулаки, і я бачила, як йому важко стримати емоції.

– Захищала? – вигукнув він. – Від чого? Від правди? А тепер що нам робити? Шукати цих людей? Спілкуватися з ними? Вони ж… вони зовсім чужі!

Мама опустила очі. Їй було важко, але вона не могла нічого сказати. Вона зробила свій вибір багато років тому, і тепер ми мали розбиратися з його наслідками.

Через кілька днів ми з Тарасом вирішили знайти тих людей. Це було нелегко. Ми шукали їх через знайомих, через старі контакти батька. І зрештою знайшли.

Зустріч відбулася в парку, де ми домовилися поговорити. На лавці сиділа жінка, приблизно маминого віку, і двоє молодих чоловіків. Вони були нашими братами. Я відчувала, як серце калатає, коли ми підходили до них.

– Ви Віра й Тарас? – запитала жінка. Її голос був теплим, але в ньому звучала настороженість.

– Так, – відповіла я. – Ми… ми хочемо поговорити. Про нашого батька.

Розмова була напруженою. Вони теж не знали, що про нас думати. Для них наш батько був героєм, людиною, яка завжди підтримувала їх. Для нас же він раптом став кимось чужим, хто мав подвійне життя.

Але з кожною хвилиною я відчувала, як напруга спадає. Ми розповідали про свої дитячі спогади, про те, як батько вчив нас грати на гітарі, як розповідав історії про село, звідки він родом. Вони теж ділилися своїм – як він ходив на їхні виступи в школі, як допомагав їм у навчанні.

Виявилося, що батько не забував про жодну з родин. Він створив фонд, у якому збирав гроші для всіх своїх дітей. Але після його відходу доступ до цих грошей був заблокований.

– Що тепер робити? – запитав Тарас, коли ми залишилися вдвох. – Чи можемо ми співпрацювати з ними? Чи варто взагалі це робити?

Я подивилася на нього й зрозуміла, що він шукає відповіді так само, як і я. Ми були в цьому разом, і лише від нас залежало, яким буде майбутнє нашої родини.

Тож тепер я звертаюся до вас, дорогі читачі. Що б ви зробили на нашому місці? Чи можна побудувати стосунки з людьми, яких ви не знали, але які виявилися вашою родиною? Чи варто відкривати нову сторінку в житті, навіть якщо це важко?

Буду вдячна за ваші думки.

Джерело