Стояла вона довго біля старої хвіртки, аж руки зморшкуваті сховала під пожухлу куфайку, і все дивилася на вікна того зеленого флігеля, що за вишнями причаївся. Стояла так довго, що й ноги почали відмовляти, мов ватяні стали.

А у тій прибудові світилося, ніби свято якесь: то відблиски від телевізора по вікнах стрибали, то голоси чулися, такі жваві.

Раптом сусід повз пройшов. Вона йому сором’язливо всміхнулася, кивнула, а потім таки зважилася — несміливо ступила у двір.

Ноги підкошувалися, але піднялася сходами. Постукала.

— Мамо, до нас баба Клава прийшла! — відчинила двері дівчинка років семи, з горлом, замотаним у хустку.

Господиня, молода світловолоса жінка, тут же опинилася біля дверей. Сиділа за столом, картоплю чистила. У флігелі тому, знаєте, всього одна кімната, та й та з піччю.

По один бік від печі — стіл, шафка для посуду та плитка з привізним газовим балоном. А по інший — два ліжка, ще одна шафа й письмовий стіл, завалений книжками та зошитами. Тісно було, що й казати. За столом сидів старший хлопчик. А біля нього, на підлозі, акордеон стояв.

— Бабо Клаво, Ви чого це так пізно? — молода господиня, Ліда, аж підскочила, посадила стареньку на стілець. Діти теж озирнулися.

Маленька, зовсім сухенька баба Клава тихенько склала руки на колінах, лагідно глянула на дітлахів.

— Уже ж пізно, я думала, ви давно спите, а ви ходите по темному, — продовжила господиня флігеля.

— Та не спиться мені, Лідо. А ви все за уроками сидите, так?

— Миколка… А Іринка он хворіє, але теж змушую, щоб не відстала. Завдання в Олени Павлівни беру.

Баба Клава важко зітхнула, обернулася до господині, і усмішка з її обличчя зникла.

— Справа в мене до тебе, Лідонько.

— Справа? Ну добре. Допоможемо, звісно. А що ж сталося?

— Так-так… Справді… Допоможете. Ось що скажу — переїжджайте до мене.

— Що? — Лідія аж рота роззявила від подиву.

Баба Клава все своє життя прожила в цьому селі. Усім здавалося, що вона й не старіє, просто завжди була старою, такою й залишилася. Вона курей тримала.

А кури неслися добре, от вона й почала яйця сусідці віддавати. Продавати ж вона ніколи не вміла, а з віком — і поготів. У сусідки, у Надії, й свої кури були, то вона й познайомила бабу Клаву з Лідою.

Лідія, жінка міська, приїхала сюди з дітьми, щоб працювати фельдшером в місцевій амбулаторії. Яйця вона брала охоче, платила за них символічну ціну. Флігель цей їй, можна сказати, надали для проживання. От тільки для нормального життя, та ще й з дітьми, він ледь годився.

Був погано утеплений, піч стара, дах протікав, і в хату проникав затхлий запах сирості. Ліда, яка все життя прожила в квартирах, пручалася, утеплювала своє нове житло як могла.

А літня господиня основного будинку, до якого флігель належав, все бурчала. Казала, що флігель той не її, і ніхто про нього дбати не хоче.

Інколи флігель стояв пусткою, інколи місцева влада перетворювала його на склад, інколи пускали туди таких от тимчасових жильців. Але ніхто «палець об палець не вдарить, щоб вкласти в нього кошти». А від цього, мовляв, страждає й увесь будинок. Господиня основного будинку злилася й ухилялася від будь-якої участі в цій справі.

А Лідія вже під кінець осені стала розуміти, що треба шукати житло краще. Тут, у цьому флігельку, добре було тільки влітку.

Але на ремонт потрібні були гроші, а її зарплата ледь покривала повсякденні витрати. Дітей до зими треба було одягнути, бо вони дуже вже виросли з минулорічного одягу. Крім того, були ще й чималі витрати під час переїзду…

Вона замазувала щілини в підлозі, утеплювала стіни, але холод, наче змагаючись із нею, пробирався протягами з усіх щілин.

Ліда засмучувалася, згадувала всі прикрощі, що випали на її долю останнім часом, але знову й знову прокручувала в голові свою залізну установку: вона уявляла погляди своїх переляканих дітей, які дивляться на заплакану матір, і брала себе в руки.

Вона була сама, допомогти їй було нікому, і вона мусила бути сильною — заради дітей.

— Переїжджайте, Лідонько. Он же будинок у мене який, — кликала старенька, — І газ по вулиці, і грубку не зламали. А я ж грошей не візьму, тільки… Тільки ось важко мені стало в магазин ходити. Так ви ж ходите, от і мені щось візьмете… А мені ж зовсім трошки треба.

— Бабусю Клаво, ось уже спасибі… Я ж приглядала інше житло, так. Але мені колега обіцяла дізнатися, начебто в Михайлівці здають.

Ліда ще сумнівалася. Будинок баби Клави вона, як варіант, взагалі не розглядала. Був він, звісно, цілком пристойний: приземкуватий, але всередині досить просторий, затишний і теплий.

Просто з Бабою Клавою вони ніколи цю тему всерйоз не обговорювали. Купувала вона яйця, та перекидалися часом кількома словами про життя, про минуле, про прості й мудрі істини. Знала Ліда, що є у баби Клави дочка, але живе вона далеко — за все літо приїжджала лише раз, на тиждень.

Те, що бабі Клаві була потрібна допомога, помітити було неважко – була вона стара. До магазину дійти – і то проблема. Потихеньку човгала по двору, господарювала в будинку.

— Всіх і турбот в мене, – міркувала вона, – курей нагодувати, та за городом дивитися. А скільки ж мені треба? Картоплю я завжди зварю, та салом затовчу. У мене в льосі, в дубовій діжці, засолені огірки й капуста є… Проживу-у…

— А донька Вас до себе не кликала?

— Та ні-ні… , – тягнула баба Клава, – Куди я поїду? Вона в Одесі живе. Далеко це… Та й зі свекрухою вона, а та теж вже стара.

Баба Клава говорила завжди тихо, трохи розтягуючи голосні, ніби струмочком дзюрчала. Дивилася на всіх лагідно, ніби жаліла.

— Бабо Клаво, а донька не буде проти? Приїде, а тут квартиранти…

— А вона рідко їздить. Тепер уже влітку й чекати. А я от і думаю: як зиму же одна зимувати буду? Воно допоможуть, звісно. Ходять до мене… І Надя, і Віктор її сніг почистить, і Валюшка забігає. Та самотньо вже боляче. Ночами як вітер заволає в трубі, немов вовки… хоч подушку від туги гризи. Клен гілками стукне – а мені все здається – злодії лізуть, чи бандити якісь. А коли б ви… дітки, все веселіше. А у вас же… хіба тут перезимуєш? А в мене тепло-о…

Коля провів бабу Клаву до її хвіртки.

— Мамо, а чого? – Коля дув на ложку, – А поїхали до неї, вона хороша. І кури наші будуть.

— Поїхали, мамо. Я їй допомагати буду, – кивала Іринка.

— Ох…. Гаразд. Подумаю я. Мені ще Віра Сергіївна обіцяла підшукати житло, але… Тут, начебто, і бабі Клаві – допомога, – Лідія була в роздумах, – Тільки кури нашими не стануть, Колько. Нічого там нашого немає. Будинок чужий, а ми – квартиранти. Зрозуміло?

Діти все розуміли. Не маленькі. Вже давно домовилися між собою – не скиглити, і мамці допомагати. Через тиждень вони переїхали до баби Клави з усіма пожитками.

* * *

Перший час Ліда займалася господарством. Біля хати ріс високий клен, двір був засипаний жовтим листям – гребли втрьох. Потім Ліда терла і мила. Зняла і перепрала штори, підзатикала вікна.

Зі стіни дивилася на них запорошена фотографія. На ній – молода баба Клава з темно-русявою косою навколо голови, чоловік із лихими вусами, а перед ними дівчинка з бантиком у червоній ажурній сукні – донька Світлана.

Ліда акуратно зняла фотографію, струсила з неї пил.

Довгі сіни в будинку баби Клави були заставлені старими речами. Тут знайшлися і санки, і лижі, старі широкі, але цілком придатні для зимових розваг. І навіть велосипед. Колька вже поліз його лагодити, хоч до весни кататися на ньому було ніде – сільські дороги вкрив уже перший сніжок, заморозило калюжі.

За сіньми хата розділялася ніби надвоє. Праворуч – простора кухня з грубкою, а з кухні невелика кімната – спальня господині. А ліворуч – велика вітальня, з неї ще простора доволі кімнатка.

Цю половину й віддала баба Клава квартирантам. Ліда пообурювалася, все вмовляла бабу Клаву переїхати у велику кімнату, мовляв, вітальня буде спільною. І тепер старенька вечорами скромно, запитуючись, як гостя, приходила в зал, сідала в крісло і дрімала, під гомін квартирантів, під звуки телевізора.

Але найбільше любила вона, коли Коля брав акордеон, і грав свої гами.

Знав він уже «Цвіте терен», «Сивий коню», «Ой у гаю при Дунаю», грав пісню «Ой вийшов місяць із-за хмари». Грав її частенько, і баба Клава пожвавлювалася, нахилялася трохи вперед, ловила кожен звук, ворушила губами.

А Лідія та Іра наспівували.

— Ой, вийшов місяць із-за хмари і всю долину освітив.

Як освітив він всю долину, то знов за хмари заходив.

А в цій долині є хатина, а в тій хатині два вікна.

Там мати доню научала, доня заплакана була.

“Ой, доню ж моя, люба доню, ти в мене ягідка одна,

Не жди козаченька з походу – його на світі вже нема.

Багато хлопців повернулось, багато вже кого нема,

Багато дівчат вийшло заміж, а ти осталася сама”.

Миколка в місті навчався в музичній школі. Тут, у селі, школи музичної не було. Але Лідія вирішила, що раз на місяць будуть вони їздити в місто на урок, і брати завдання.

Дуже шкода їй було переривати музичну освіту сина, вона пишалася його успіхами. Хоч Колька, якби запитали його думки, кинув би це із задоволенням. Був він здібним, але заняття музикою йому вже встигли набриднути.

— Коля, бери інструмент!

— Мамо…

— Не мамкай! Баба Клава вже готова слухати.

І Микола зі зітханням розчохляв акордеон. А потім і сам запалювався, розучуючи нові композиції, виконуючи все з душею і бажанням. А ще більше йому імпонувало те, як бабуся Клава зачаровано слухає його гру на акордеоні.

Так і жили – ділили побут, коротали вечори.

Баба Клава, як і всі люди похилого віку за багаторічною звичкою, вранці насамперед перевіряла казан, виходила на ґанок і поглядала з-під руки, що там діється навколо, що на небі, що на землі. Годувала курей, а потім заходила в хату.

Варила кашу, або допомагала Ліді з млинцями, а потім із радістю годувала дітей. І коли в хаті наставала тиша, вже втомлена йшла до своєї кімнати й лягала спати.

Спочатку готувати й харчуватися баба Клава зібралася окремо, але невдовзі все змішалося. Ліда махнула рукою.

— Бабусю, яйця ваші, картоплю он запозичить, а потім докупимо. Може якусь курочку зарубаємо. От і все. Не потрібно нам Ваших грошей. З нами харчуватися будете. Що нам ділити? А квартплату, як і у флігелі, платитиму повністю.

Баба Клава не сперечалася, аж надто готувала Ліда смачно, як відмовитися? А їла баба Клава зовсім небагато, і допомагала в готуванні. А часом і зовсім сама годувала дітей кашею, тому що Ліда тікала у свою амбулаторію рано, ще до сьомої, а діти йшли до школи пізніше.

— У кого в хаті порожньо, той не варить каші, – примовляла.

І начебто втомлюватися з квартирантами стала більше, але в дім влилося життя, пішов страх самотності, затулився він іншими турботами. Та й хата засяяла стараннями Ліди, і двір – у порядку, поїсти – не те, що колись, та й вечори радісніші…

Доньці про те, що пустила квартирантів, і про те, що живеться їй тепер краще, вона повідомила листом. Писала вона вже погано, крупно і трохи кострубато, натягнувши на ніс аж двоє окулярів. Але була вона жінкою грамотною, пишалася цим, з листами поки що справлялася.

* * *

Пролетів Новий рік. У залі ще стояла зелена красуня ялинка, але вже мели під нею дрібні голки, що обсипалися.

Того дня Лідія, скориставшись вихідними, повезла Колю в місто на урок музики. А коли повернулася, виявила вдома гостю – до баби Клави приїхала донька.

— Ось, Лідочко, донька моя, – чомусь тремтячим голосом почала баба Клава, – Світланка. Та ти ж знаєш, чого я…

— Ой, здрастуйте, – Ліда не чекала, але треба було прийняти, як належне. Вона посміхнулася, – Ви вже вибачте, розташувалися ми на всю хату. Зараз потіснимося.

Світлана була набагато старша за Лідію. Одягнена в червоний спортивний костюм. У коридорі – модна валіза на колесах і єнотова шуба. У будинку – аромат парфумів і ще чогось солодкого.

Лідія хотіла було прибрати свої та дитячі речі із залу, але Світлана попросила звільнити їй маленьку кімнату.

— Мою кімнату звільніть, будь ласка. Чого ж я в прохідній буду…

Зробити це було дещо складніше, але не це напружило Лідію, а тон, яким це було сказано – тон, сповнений невдоволення. Вони навіть посоромилися перекушувати, хоч були з Колькою голодні з дороги. Відразу взялися за перенесення речей.

Баба Клава вочевидь теж була спантеличена приїздом доньки, засмучена і розгублена, хоч і сумувала за нею дуже. Світлана голосно переставляла речі, гриміла посудом, дивилася повз квартирантів, на запитання матері відповідала крізь зуби.

Лідія зайшла на кухню. За столом із чашкою чаю сиділа Світлана. Баба Клава, мабуть, лягла. Ліда запитала:

— Ми перекусимо, дозвольте, а то весь день проїздили…

Світлана, переклавши цукерку за іншу щоку, мовчки показала рукою на стіл, ніби запрошуючи.

Лідія дістала з холодильника каструлю, поставила її на плиту і почула:

— Ви й каструлі свої не привезли? Маминими користуєтеся?

— Що? – озирнулася Лідія, – Ааа. Ні, у нас є свої, звісно. Але тут взяли цю, баби Клави, вона зручніша під картоплю.

— А картопля чия? – відкусивши печиво, і не дивлячись на Лідію, запитала Світлана.

Ліда зітхнула.

— Іро, піди поки що в кімнату, – випровадила доньку, потрібно було поговорити.

Стало ясно. Світлана приїхала саме для того, щоб показати, хто тут господар. Лідія запалила газ, помішала тушковану картоплю і присіла до столу.

— Світлано, ми, напевно, винні, що не запитали дозволу у Вас квартируватися тут. Але… Я вирішила, що раз баба Клава сама запропонувала… Адже їй і справді нелегко самій. Але ми платимо за постій, а жити нарізно з нею, ну… якось не по-людськи, чи що. Вона до дітей тягнеться, з нами вечеряє. Ось і стала я готувати на всіх, чого там…

— Із чиїх продуктів? І на чиї гроші, цікаво?

— На свої. Звичайно, на свої. Ми з баби Клави грошей не беремо. А ось картопля, яйця, капуста ця… Так, ваша. Буває вона суне якусь копійку, не посперечаєшся, мало не плаче, але це дрібниці…

— Дрібниці не дрібниці, але влаштувалися, скажу я вам, ви непогано. І зал, і моя кімната, а мати в комірчині тулиться.

— Ні, ні… Вона з нами вечорами, у вітальні. Але в себе, звісно, більше. Відпочиває…

— Відпочиває! Та який тут відпочинок! Був у неї спокій, а тепер не стало. Он, ледве ходить… чого, я не бачу? – Світлана відкинулася на спинку стільця, – А ви на наших санчатах роз’їжджаєте, кури тепер ваші, та все начиння.

— Ми з дозволу…

— Звісно. Ха! – Світлана перебивала, – Невже Ви, доросла жінка, коли заїжджали, не розуміли, що баба стара, що розуму вже не стільки як в молодості. Ні, Ви прекрасно все розуміли, цим і скористалися. Можна втиратися в довіру, можна користуватися всім мотлохом бабці, а ще може щось і вигорить… Але врахуйте, нічого у Вас не вийде! Не вигорить. Я вже найняла юристів. Будинок цей – під арештом, і мати моя – під захистом закону.

Не так давно подібне Лідія чула. Практично ці самі слова – про юристів, про закон. Тоді вона злякалася дуже, затремтіло підборіддя, хлинули сльози. Тоді, бачачи такий тривалий стан матері, злякалися й діти.

І було це зовсім недавно – минулої весни. Євген, чоловік, пішов від неї до іншої. Точніше, поїхав, сумбурно пояснивши, що не може вчинити інакше. Вони розлучилися.

Те, що квартира їхня приватизована на свекруху з померлим свекром і на колишнього чоловіка, Лідія знала. Як це вдалося їм зробити, обійшовши її та дітей – питання. Але вдалося. Її просто через кілька років поставили перед фактом. Вона не обурювалася – квартира, і справді, Євгену дісталася від батьків. Так, значить, так.

А Лідія – сирота. Ні, росла вона з матір’ю, але коли виповнилося їй шістнадцять, мами не стало. У притулку Ліда відбула всього півроку, а потім вступила до медичного училища, жила в гуртожитку, отримувала стипендію. Тоді й познайомилася з Женею, він навчався в сусідньому технікумі.

Усе добре в них у сім’ї було, гріх скаржитися. Але розлучення зруйнувало все. Через півроку після розлучення свекруха прийшла до неї з розмовою.

— Лідо, невже ти не розумієш? Женя залишився без житла, а в нього там теж дитина. Тобі треба подумати, як звільнити нам квартиру. Думай, Лідочко… Думай…

Спочатку Ліда сприйняла це за пораду. Дружню пораду. Адже тут діти, їхні онуки…

Але через тиждень свекруха прийшла з молодою дівчиною.

— Знайомся, Лідочко. Це Алла Михайлівна, наш юрист. Тобі доведеться підписати папери.

— Але мені нікуди піти. Ви ж знаєте, близьких немає, житла немає. Це Ваші онуки…

— Я – насамперед мати. І я подбала про житло для сина. І ти мати – от і подбай. А квартиру доведеться звільнити.

А далі погрози законом, виселенням.

І спочатку у Лідії був переляк, сльози, паніка, а потім депресія… Накотило повне безсилля. І очі переляканих дітей допомогли тоді зібратися, взяти себе в руки.

Лідія теж сходила до юристів. Виявилося, виселити з дітьми на вулицю її не мають права. Але… На душі все одно лежав камінь. І щойно почула вона про програму допомоги медикам в селі, включилася. Гарантували житло. Не одразу, через деякий час, але надія була…

Роблячи помилки, ми вчимося. Лідія була вчена – не злякалася цього разу, не впала в ступор від звинувачень. Вона спокійно продовжувала перемішувати картоплю.

— Під захистом закону, кажете? То може закон їй і в аптеку збігає, і в магазин? І води нагріє, вимитися допоможе? – Лідія накладала в тарілки, – Картоплю будете з нами?

— Дякую, я сита…

Тоді Лідія зробила крок до баби Клави.

— Бабо Клаво, їсти йдіть. Ваша улюблена картоплю з капустою, – покликала голосно.

Баба Клава заворушилася, з’явилася з дзьобом зі своєї кімнати, винувато глянула на доньку, сіла за стіл, взяла ложку.

Прийшли й діти, незвично тихо сіли, їли, поглядаючи на Світлану. І та незабаром пішла в маленьку кімнатку за вітальнею.

Минув цей день, минув і наступний. Світлана старанно відокремлювала матір від квартирантів. Вечорами вона відлежувалася у своїй кімнаті або йшла в гості до старих подруг.

А на бабу Клаву було боляче дивитися – вона намагалася догодити доньці, боялася розгнівати: швиденько йшла з-за столу, якщо повернулася Світлана, а вона п’є чай із дітьми та Лідою, не вилазила зі своєї кімнати, коли музикував Коля.

— Ви думаєте виїжджати? -запитала якось Світлана.

— Звичайно, скоро поїдемо.

Ліда вже знайшла інше житло в сусідньому селі. Допомогли пацієнти. До школи добиратися подалі, але ходить автобус, зате їй до роботи – ближче. Квартирка маленька, двокімнатна на першому поверсі триповерхового будинку. Зате окрема і зовсім недорога.

А ще Лідію дуже тішив той факт, що нарешті оголосили про розморожування забудови нового селища. Невеликі блокові затишні котеджі мали продовжити будувати навесні, а там їй обіцяли житло. Щоправда, службове, треба було працювати в селі, але Лідії нікуди було їхати, вона з радістю залишилася б тут, робота їй подобалася, з пацієнтами була сувора, але дружна.

Якби… якби тільки дали…

Але все одно це буде не скоро, а поки що – новий переїзд. Ех! Лідія починала вже звикати до зміни місць.

— А ми переїжджаємо, бабусю Клаво, – з удаваною радістю оголосила вона, коли залишилися вони наодинці.

— Як? -старенька ляснула зморшкуватою долонею по коліну і присіла.

— Та не переживайте, просто там квартира окрема, і до роботи моєї ближче. От і… Це не тому, що нам у вас не сподобалося. Ми б із радістю, от тільки… Ну, і честь пора знати. Загалом, пів-січня вам оплатила, Світлані гроші віддала, а вже потім…

— А де це?

— У Михайлівці, бабо Клаво. Там у триповерховому будинку квартиру на першому поверсі здають.

Баба Клава так засмутилася, що одразу пішла у свою кімнатку. Не дурна була, все розуміла. Планували вони вже з Лідочкою весняні городні посадки, планували ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, порося взяти на літо… Самій – ніяк, а підказати – справа потрібна. І загорілася ж Ліда, так, загорілася – баба Клава раділа.

І така відрада від дитячих дзвінких голосів розливалася в хаті! І такий дух життя після концерту Миколки по суботах! І таке захоплення від гомону й музики вечорів!

А тепер ось … Світлана …

— Мамо, ти її зовсім не знаєш. Зараз стільки аферистів! Ти й не помітиш, як тебе навколо пальця… Пігулку дасть, і підпишеш усе. Тим паче – медик вона. Тебе обдурять, мамо!

І поїде скоро дочка, довго не пробуде, – думала баба Клава. І знову залишатися їй самій? Згадалося завивання вітру в трубах, глуха тиша зимових ночей, страх старості, що накочується.

Вона не спала цієї ночі. Вранці ще поговорила з донькою, спробувала переконати, та де там…

— Тебе обдурять, мамо, – твердила вона.

І раптом баба Клава заспокоїлася. Здавалося, що заспокоїлася. І незабаром тепло і спокійно попрощалася з квартирантами.

Та тільки після їхнього від’їзду, через день, зовсім злягла. Світлана вже збиралася їхати, але вимушено здала квитки на поїзд, затрималася. Матері краще не ставало. Прийшла лікарка, розвела руками – вік, серцева недостатність.

У лікарню?

Баба Клава в лікарню їхати відмовилася. Вона впала біля ліжка, коли вирішила встати, і в туалет ходити вже не змогла.

— Мамо! Ну, як же так! Мені їхати треба… Робота, чоловік… Що ж робити?

Клава кліпала очима, дивилася на доньку з жалістю.

— А ти поїдь, що ж вже… Треба, значить треба, – шепотіла.

— Ну, що ти! Ех, мамо! Доглядальницю наймемо! Я подумаю…

— Але ж мені і вночі, і вдень треба… Краще в будинок престарілих здай, – ледь чутно говорила знесилена Клава.

— Мамо! Ти думаєш, це легко? Туди теж ще потрапити треба… обстеження… Ох! Що ж робити? Мене звільнять…, – Світлана кинула простирадло на підлогу.

Баба Клава мовчала. Що сказати?

* * *

Квартира, в яку приїхала Ліда з дітьми, розчарувала. Мабуть, до того, як господарі вирішили її здавати, там жила людина, яка пиячить. Першу ніч вони не спали від запаху, що йшов від дивана. Він був нудотний – спали вони з Колею на підлозі, а Іринка – на зсунутих кріслах. Поки взяли в сусідів ще одне крісло, спали діти вдвох на ньому. У планах – купівля ліжка.

Квартира вимагала великого ремонту – капали труби, погано гріли іржаві батареї. У квартирі було анітрохи не тепліше, ніж у флігелі. Звісно, Ліда, знову згадала ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, про те, що вона сильна, уже домовлялася про невеликий ремонт, заспокоювала дітей, просила потерпіти. Вони куталися у светри та ковдри, грілися газом.

У Лідії тривав прийом, коли в кабінет раптом зазирнула Світлана. Заглянула просто в шубі.

— Лідія, здрастуйте, поговорити б…

— Доброго дня, у коридорі почекайте, будь ласка, і у взутті та одязі до нас не можна, – сказала суворо, правила пункту вона не дозволяла порушувати нікому.

Світлана залишилася в коридорі. Після чергової пацієнтки Лідія вийшла до неї сама.

— Лідія, у мене справа до Вас. Вже вибачте за безцеремонність.

— Що сталося?

— Мама… Вона захворіла сильно. Серцева недостатність. Узагалі злягла.

— О, Господи! Я приїду сьогодні, ось прийом закінчу, на виклики, і – до вас…

— Звичайно. Мама чекає… Я… Я попросити Вас хотіла, – Світлана смикала шубу, – Може, я неправильно вчинила. Загалом, ви не могли б повернутися з дітьми? Я … ми готові не брати з вас оплату. Так, узагалі не брати – за догляд. Мамі догляд потрібен. І вдень, і вночі… Розумієте? А мені терміново їхати треба, я й так добряче затрималася, уже проблеми. І з собою я її не можу забрати…

— Я прийду сьогодні, і все вирішимо. А зараз – вибачте, пацієнти…, – Лідія повернулася в кабінет.

Образа ще жила – йти на поводу у Світлани не хотілося. Але баба Клава… Невже так розхвилювалася вона через цю некрасиву ситуацію, що сердечко не витримало? Потрібно було її заспокоїти…

І ввечері Лідія попрямувала на зупинку, щоб відвідати бабу Клаву. Ноги після робочого дня гуділи, але несли її туди.

Баба Клава лежала бліда, змарніла і здавалася зовсім немічною.

— Бабусю Клаво, ану… – вона послухала пульс, – Їла сьогодні?

— Нічого вона не їсть! -скаржилася Світлана, стоячи позаду Лідії, дивлячись на неї підлесливо, – Я вже й не знаю, що робити.

Вони вийшли на кухню, переговорили. Трохи пізніше Лідії вдалося трохи бабу Клаву погодувати.

— Ось, памперси вже купила… , – показувала Світлана, – Не дійти їй до туалету. Але не їсть, так і не… Лідо, виручайте, повертайтеся.

— Світлано, вибачте. Але ж, наскільки я пам’ятаю – Ви мені не довіряли.

— Час такий, Лідіє. Самі знаєте, старих нині обманюють направо й наліво. А тут мати пише, що в неї хтось живе… Як я мала реагувати?

— Вибачте, але зараз ситуація важка. Де гарантії, що, якби щось трапилося з Вашою мамою, Ви не звинуватите мене? А в мене діти. Розбірки мені ні до чого. Так що, вже вибачте… Але змушена відмовити, – Лідія сказала це чітко й голосно.

Світлана пройшла в зал, бухнулася на диван сумно.

—Тоді я не знаю, що робити! От узагалі… Може, у вас є знайомі? Ну, шукають житло, і за догляд готові… Я вже всіх тут знайомих питала, але на цілодобовий догляд ніхто з місцевих не погоджується. Усі вдома хочуть жити.

— Звісно, я порозпитую. Але Ви не можете виїхати, поки не знайдеться людина…

Світлана махнула рукою:

— Та розумію я. Адже не зовсім… Мати, як-не-як…

Лідія зайшла в кімнату баби Клави. Та дивилася на Лідію в усі очі. Дивилася не так, як колись при доньці, неуважно й болісно, а чітко, трохи насупивши брови. Вона взяла Ліду за руку і раптом міцно стиснула її долоню. Так міцно, що Ліда витріщила очі… У чому річ?

Баба Клава щось хоче сказати?

Ліда нахилилася до старенької.

— Погоджуйся…, – прошепотіла баба Клава.

Округле її обличчя дихало незмінною добротою і благанням, а сиве волосся лежало на подушці хвилею.

Лідія розігнулася. Усім своїм медичним нутром вона відчула – баба Клава почувається краще, ніж здається.

Лідія увійшла у вітальню.

— Добре, Світлано, ми повернемося. Дуже шкода мені бабу Клаву.

Світлана каструльки вже не рахувала. Вона готова була на все, аби спокійно виїхати, аби Ліда не передумала.

Через день, коли Ліда знайшла машину, вони з дітьми повернулися в будинок баби Клави. Світлана поїхала того ж дня. Вона дуже поспішала. Накупила памперсів, ліків, продуктів, веліла дзвонити, якщо що… І полетіла…

Лідія копошилася на кухні, віднесла вечерю бабі Клаві, і та поїла з бажанням. І Лідії було так радісно бачити її милі спокійні очі, трохи затуманені сльозами, світле натхненне якимось своїм внутрішнім хвилюванням обличчя.

— Коль, бери інструмент.

— Мамо, давай не сьогодні… Переїжджали, я втомився, я ще речі не розклав!

— Коля, не сперечайся.

Микола зітхнув, розчохлив інструмент, і полилися гами і вальси. Лідія стояла біля шафи, розкладала речі.

— Ма-амо! Баба Клава…, – дзвінкий здивований голосок Іринки, їм було повідомлено, що баба Клава не встає.

Старенька, тримаючись за одвірок, пробиралася до них у вітальню. Лідія заціпеніла … Іринка підбігла до бабусі, допомогла дістатися крісла. Лідія все зрозуміла. Це ж треба!

«Ну, баба Клава… А як же – не встати, а як же – памперси? Артистка!»

Але Лідія нічого не сказала, тільки посміхнулася господині.

А баба Клава робила вигляд, що зовсім нічого дивного й не сталося. Вона вдячно слухала інструмент, усміхалася тихо, обласкана рідним його награванням.

А коли Коля заграв «Ой у гаю» раптом тихенько заспівала, злегка погойдуючись:

— Ой у гаю, при Дунаю

Соловей щебече

Він свою всю пташину

До гніздечка кличе

Ох-тьох-тьох і тьох-тьох-тьох…

І, якби ви йшли ввечері взимку хрустким сніжком повз світлі вікна цього присадкуватого будинку, обов’язково б почули звуки акордеона і, напевно, заспівали б теж:

— Соловей щебече.

Він свою всю пташину

До гніздечка кличе…