-Навіщо ти ходиш за мною, Ніно? Знаєш же, що не люблю я тебе і ніколи не полюблю. Я Таню люблю…

Мовчить Ніна, низько опустивши голову.

Дівча ж вона ще зовсім. Сукня з ситця, що мати пошила, в горошок білий. Ремінцем підперезана. Балеточки на ногах, рідкі жовті кіски навколо голови складені, бантиками білими зав’язані.

Ніс курносий на сонечку засмаглий, наче дрібна молода картопелька, яку бабця Ігоря в чавунці варить поросяткам.

Інша справа Таня…

Іде по селу – гордячка! Панчохи рівні ніжки обтягують, туфельки на каблучці, сукня з білим мереживним комірцем, рукавички білі, зачіска модна, валиком волосся складено, на голові капелюшок маленький, губи помадою нафарбовані.

У місті жила і ось, у село повернулася…

Зітхають хлопці і мужики… І комусь же ж така краса дістанеться… А кому ж як не Ігорю?!

Перший хлопець на селі, як каже його бабця.

Кращий тракторист, між іншим, не просто села, а району, ось так.

Підійшов Ігор на танцях до Тані, а вона посміялась, провести себе додому дала і все…

Ну нічого, він ще приборкає її і не таких їй суконь накупить!

У район їздив Ігор, парфуми дорогі купив і все шукав нагоди подарувати їх Тані.

Всі знали, що Таня Ігорю подобається, та й гарна пара вони були, як ідуть по селу, то він дбайливо її плечі своїм піджаком укутає… Ех…

Навіть діди сторічні кректали і показували своїм бабцям – молодість же ж, краса, саме кохання йде…

Але тут, як грім серед ясного неба, Тетяну з місцевим агрономом бачили!

Ох, і злий Ігор був, ох і сварився з тим мужиком…

А потім знову несподіванка – одружується Ігор на Ніні, внучці Івана…

У селі розмови ходили, що старий Іван, слова якісь певно знає… Зятя принадив якось…

Був Іван кремезний, зросту не дуже високого, але в плечах широкий. Руда, аж червона, як захід сонця, борода. Руда і кучерява…

І весь рід у них такий був рудий, що хлопці, що дівки. Красою ніхто не вирізнявся, а ось хватка у всіх була, всі добре жили, заможно.

А що цікаво одружувалися та заміж виходили у них в роду діти й онуки, тільки за красенів.

Але діти все такі ж народжувалися – з солом’яним волоссям, веснянками, та носами кирпатими.

От тут заговорили одразу, що мовляв покуштував Ігорчик частувань якихось чарівних в Івана…

Ніна підбадьорилася, голівку підняла, носик свій, вічно облуплений до сонечка задерла, міцно вчепилася в руку Ігорчика свого.

І як пішла народжувати одного за іншим дітлахів. Жовтоволосі всі, рябенькі, але поставою в Ігоря.

Ігор трохи освоївся і гуляти почав, жодної спідниці не пропустить…

Навіть плакав іноді… На колінах стоїть, просить відпустити його, а Ніна тільки усміхається і дивиться на чоловіка.

Троє дітей у них.

Старший Іванко, так один в один Ігор, тільки волосся жовте й очі. В Ігоря темні. Кажуть, що темне світле обов’язково поборе, а тут не вийшло…

Іванко на заробітки поїхав та так і залишився там жити.

Друга Ольга, руда, як сонце, ладна дівчина, на Ігореву бабцю схожа.

Вона й полюбилась бабусі Ігоря…

Ольга вдома в селі залишилася.

Третя Зоя, з дитинства серйозна, сама білява, дебела, поїхала у Львів після школи.

Там заміж вийшла…

Ольга вже третій десяток розміняла, а все не цілована, двадцять п’ять дівці…

І весела, і галаслива, в магазині працює, одягу модного повно, а не беруть заміж ніяк… Не тримаються женихи і все тут.

Не стало старого Івана, а сільські за звичкою по трави, то тепер до Ігоря почали ходити.

Казали, що свої знання старий передав Ігорю.

Вийшов якось Ігор під ранок до вітру, дивиться, а з сінника хтось стриб і підкражається.

А Ольга якраз на сінник пішла ночувати, мовляв жарко…

Причаївся Ігор, і раз і вхопив гостя непроханого.

-А ну хто ти такий, кажи?!

Мовчить, насупився, штани у нього модні, вузькі, сорочка квітчаста, волосся довге…

-Тату! – біжить Ольга з сіном у волоссі. – Не чіпай його, це мій друг, Павлик.

-Друг, кажеш? А чий ти будеш? Я начебто всіх місцевих знаю.

-Він не місцевий, тату, – горою стоїть за друга свого, Ольга.

-Не місцевий?

Ольга почервоніла.

-Що ж ти підкрадаєшся? Подобається дівка, прийди і скажи, а не отак…

Через місяць уже в сільраді молоді стояли, Ольга у сукні білій до коліна, і білою фатою на солом’яних кучерях.

Павло в костюмі, у когось взятому на прокат.

Потім весілля відзначали, у дворі намет натягнули, лампочок туди провели, гіллям прикрасили, дівчата-подружки різних плакатів намалювали і написали.

Весело посиділи, Павлик наприкінці вечора пісні якісь тужливим голосом співав, поки Ольга його спати не повела.…

-Точно Ігор млинцями хлопця чарівними нагодував! – шепотілися бабці на лавках. – Передав, ой передав Іван йому своє слово чаклунське!

-Нікому не потрібна була, а тут дивись якого відхопила.

-Що таке говорите, невігласи, – через паркан виглядає Таня, вічна Ігорева коханка.

Вона так само добре виглядає, не рівня сільським.

-Хороший він хлопець і сам закоханий в Ольгу. – Захистив її був раз от і почалося в них кохання…

-Та ти що? – бабці вже шкодували зятя Ігоря.

…Зажили молоді, син народився, Василько, дочка Валя, та ще один синок, Степан.

Павлик періодично збирав валізи і збирався піти від Ольги, зізнаючись, що не любить її…

А все хотів поїхати в якесь містечко, де його чекає пишногруда брюнетка Алла, кохання всього його життя…

Ольга ставала навколішки, чіплялася за свого Павлика і благала не йти.

Павлик з валізою виходив за огорожу і сумно сідав на лавку.

Потім виходили діти і просили тата не їхати у своє те містечко, до цієї Алки-розлучниці.

Павло повертався в хату…

…Ігор старів, але своєї звички ходити до Тетяни не кидав.

Агронома її давно вже не було, син Федір теж жив десь далеко.

Ось і робив Ігор чоловічу роботу, а потім вони разом пили чай з печивом.

Вони і Ніну кликали, що, мовляв, уже ділити, життя прожите…

Та вона не йшла, а виглядала тужливо в щілині паркану і сварилась на розлучницю Таньку.

Павлик теж гуляв, не так, як тесть, але теж… Ходив у клуб, співав там свої пісні зі сцени, у хорі співав.

На кожне свято приходив Ігор з Ніною і Тетяною, Ольга з дітьми, і всі чекали затамувавши подих, коли Павлик виступатиме.

А потім аплодували.

Тих онуків, від сина та дочки, Ігор з Ніною не так знали добре, жили вони далеко, а ці, “свої” були поряд.

Приїжджала кілька разів мати Павла, щоразу з новим чоловіком.

Щоразу Ольга на крилах літала, щоб догодити свекрусі, але так і не вийшло це в неї.

Навантажившись подарунками, їхала свекруха Ольгина назад, сварячись на ту, що занапастила її хлопчика, такого гарного…

Василь поїхав до дядька, теж на заробітки, одружився там, на тихій і спокійній дівчині, вона йому хлопчика з дівчинкою народила.

Звичайно ж руденьких…

Валя все в дівках сиділа.

…Вийшов якось старий Ігор на вулицю, дивиться – підкрадається хтось із сінника. Ну він спритність не втратив…

Вже через п’ятнадцять хвилин все знав, і хто такий і звідки, і що це з Валею вони раптом на сіні його робили.

Каже зірки розглядали, Анатолієм звуть.

Запросив на чай того Анатолія, обіцяв він та не приїхав. Як так?

Знову спіймав його, знову запросив чемно, знову не приїхав, і так п’ять разів.

Ну що ж?

Валю взяв, Ніну з Танею туди ж, у машину свою червону і поїхали у сусіднє село.

Миттю знайшли, де такі живуть. Побачив Анатолій гостей непроханих, і по городах драпака дав, та ніхто від діда Ігоря не втікав просто так…

Пообіцяли у гості приїхати скоро з мамою.

Не приїхали, обманули…

Із третього разу зрозуміли, коли на трьох машинах приїхали і наполегливо в гості покликали.

Приїхали Анатолій з мамою на жовтому запорожці. Ще три машини сватів прихопили.

Ось це інше діло, поговорили докладно, дозволив дід зустрічатися з коханою онукою, а через місяць, як і має бути, весілля…

-Старіє Ігорчик наш, – шепочуться бабці. – Довго за хлопцем довелося побігати мабуть силу втрачають млинці чарівні його, щось не діють вже.

Ось і Валя з Анатолієм одружились. Той хлопець хваткий, миттю в роль господаря вжився. На машині червоній дідовій їздить, справи вирішує.

Дід ту машину ні зятю, ні онукам не давав, а Анатолію дивись дав…

Піднявся Анатолій, грошики заворушилися, гуляв, чи не з першого дня.

Валя все знала, але терпіла, і досі терпить…

Діда немає вже давно, а тестя Анатолій якось не любить, не поважає він його, як і дід Ігор.

Тесть досі їхати збирається, вже за сімдесят йому, а все на гітарі грає, про Аллочку свою, любов неземну.

Валя двох дітей народила, Марину, та Максима.

Марина незаміжня.

-Мабуть нікому Ігорчик чари свої не передав, – шепочуться бабусі. – Маринка он все в дівках ходить, а сили у неї, немов у мужика, її хлопці вже побоюються.

Вийшов Анатолій на вулицю, дивиться… Тінь від сінника підкрадається…

-Треба Валі сказати, щоб млинців за бабиним рецептом спекла, – подумав старий і хитро примружив очі…

КІНЕЦЬ.