Я ніколи не відстежувала наш сімейний бюджет. Всі зароблені гроші ми клали до спільної скарбнички, а коли з’явились банківські картки, то нічого не приховуючи, розповідали, в кого там яка сума. Враховуючи це, розподіляли кошти. Частину відкладали на відпочинок, на щоденні потреби та інші витрати.

Заробляли майже порівну.

Загалом, жили у достатку. Раз в рік обов’язково їздили до моря. Мали усі необхідні речі. Згодом почали відкладати новий автомобіль, бо наша стара машина стала часто ламатись. Купити авто було спільним рішенням, чоловік не мав нічого проти.

Хоча ми поки не планували батьківства, але так трапилось, що я завагітніла. Довелось відійти від справ та піти у декретну відпустку. Попереду було три роки, які ми повинні були жити на одну зарплату. Проте, я не хвилювалась, адже знала, що в нас є значна фінансова подушка з відкладених на автомобіль грошей.

Якось воно буде. Звісно, тепер ми не могли собі дозволити того, що раніше, коли заробляли обоє. Відтоді, всі фінансові питання лягли на плечі чоловіка. Він нічого не казав, але я не раз помічала його невдоволення таким станом речей.

Якось вирішила купити подарунок донечці на день народження. Потрібна була трохи більша сума, ніж та, яку я мала, тому вирішила взяти із загальної казни.

Я туди, а грошей нема.

Дочекалась чоловіка з роботи, щоб запитати куди поділись наші збереження.

– Які збереження? Ти ж нічого не заробляєш?
– Ми ж на новий автомобіль відкладали.
– Ті гроші я зняв та заніс до матері. Не довіряю банкам, в неї надійніше.
– Може від мене ховаєш? Але ж ми разом їх заробляли.
– То на машину. А якщо тобі щось треба, то шукай якийсь підробіток, все одно цілими днями вдома сидиш.

Тих грошей я так і не побачила. За рік закінчилась моя декретна відпустка, я повернулась на роботу. Але життя  навчило мене мудрості. Тепер ніякої спільної казни.

І реальну суму своїх заробітків чоловіку не повідомляю.

Даю до складки на комунальні послуги та харчі, а решта моє.

КІНЕЦЬ.