У мене рідних братів та сестер немає, але є двоюрідна сестра Олена. Я взагалі її з дитинства не дуже люблю, бо мене всі, кому не ліньки, з нею вічно порівнювали. Всі вуха дзижчали, Лена то, Лена це, а я нікого не цікавила.

Для бабусі Олена завжди була експонатом до музею, де мають зберігатися рідкісні екземпляри рідкісних, абсолютно ідеальних дітей.

Якби такий музей існував, вона змусила б його перейменувати на честь моєї двоюрідної сестри. -Олена у свої тринадцять років пироги пече. Сама!

А ти що? Тільки свої дурні книжки читаєш і з подругами спілкуєшся. Не набридло? — голосила бабуся. -Олена маму свою знаєш, як поважає?

Дуже чемно звертається до всіх! Ти б брала з неї приклад – захоплювалася моя мати. -Лєнка таку гарну професію обрала. Вона хоче стати економістом!

А ти чого? Яка ще журналістика? Кати, це нісенітниця, — посміхнувся батько. Я мовчала. А Ленкі подобалася своя перевага, вона так дивилася на мене зверхньо.

Життя все саме розставило по місцях. У неї взагалі почуття гумору цікаве, дуже мені імпонує. Я збудувала успішну кар’єру, купила собі квартиру.

Ленка трохи попрацювала в якомусь схудлом офісі і вискочила заміж, народила трьох дітей. Усі знову нею захоплювалися. Мовляв, правильною дорогою дівчина, виконує свій жіночий обов’язок! Бабуся їй квартиру купила двокімнатну. Поки я будувала кар’єру, Ленка збудувала, а потім і зруйнувала свій шлюб.

Залишилася одна з трьома дітьми, живе на посібнику та на всьому заощаджує. Минулого місяця вона мені зателефонувала і каже: -Кать, Віддай мені свою машину.

Ти собі ще купиш, а мені вона потрібніша. На ній же твої племінники їздитимуть. Не чужі ж люди таки! У тебе дітей своїх немає, ти маєш допомагати племінникам. Я її, певна річ, послала. Я їй нічого не винна. Вона сама вибрала собі таке життя.

КІНЕЦЬ.