– Іпотеку схвалили! – щасливо видихнула Іринка з порога.

– Вітаю, – посміхнулася Марина Володимирівна, – Ходімо святкувати? Я саме шарлотку спекла.

Дочка з мамою пройшли вузьким, заставленим різними речами коридором. Наприкінці темрява розвіялася і жінки опинилися у світлій кухні. Іра клацнула кнопкою чайник, а Марина дістала кухлі з буфету.

– Мамуль, якби сусіди не стали так дивувати, ми б навіть не наважилися переїжджати, – сумно зауважила Ірина. – Іпотека – це ж років на двадцять п’ять, га?

– Виходить, поки виплачу, срібне весілля зіграю. З банком. Хоча, як не шкода бабусиної кімнати, далі в ній жити неможливо.

– Я чула про сусідів ваших, – посміхнулася мати.

– Ти розповідай про іпотеку краще. Квартиру вже дивилися, чи ні?

– Ні, – похитала головою донька, відкусивши пиріг і заплющивши очі від блаженства. –

Завтра йдемо.

– З рієлтором, чи одні?

– Самі. Коля – юрист, ось і вирішив, що складнощів не буде. Та й переплачувати немає бажання. Іра потяглася за другим шматком.

– Як думаєш, вийде у нас?

Марина Володимирівна задумливо дивилася в одну точку, не реагуючи на запитання доньки.

– Мамуль, щось трапилося? -Занепокоїлася Іра. Клацнувши пальцями перед обличчям матері, вона намагалася вивести жінку з дивного ступору.

– Бабуся вночі приснилася, – важко зітхнула Марина, – сказала, що не квартиру треба вам брати, а будинок.

– А де, не казала? – посміхнулася Ірина.

– У нас впритул на невелику студію. Ну, на крайній випадок, сарай зі зручностями у дворі купити зможемо.

– Немає можливості цілий будинок купувати. Хіба що скарб десь прихований. Нічого про нього бабуся не сказала, га?

Мати знову поринула у думи.

– Ні, не казала, – нарешті посміхнулася вона.

– Тільки сказала, що вам треба шукати з котом.

– Це як? – Обережно поцікавилася дочка.

– Будинок купимо – і відразу кота заводити? А навіщо це треба?

– Не можу сказати, – розвела руками Марина Володимирівна, – Я ж тільки передати повинна. І ще. Бабуся просила віночок її декоративний взяти із собою. Ну той, що у буфеті лежить.

– Це той, що для домовика? – очі Ірини спалахнули. Мимоволі вона глянула на буфет, на полиці якого красувався крихітний віночок, прикрашений бусинками та стрічками.

– Бабуся завжди залишала йому цукерки. І я теж залишаю, коли посуд перебираю. Але мені він навіщо?

– Для вибору вдалої квартири. Домового з собою брати треба, не залишати ж його тут одного? Саджаєш на віночок і йдете разом житло дивитися. Він зробить, щоб без обману все пройшло…

– Ти серйозно? – Підійняла брови дочка.

– Мені цього домовика виловити, чи що?

– Навіщо? Вінок береш і говориш особливі слова. У сумочці носитимеш. Ось так і дивись усі варіанти. Це теж бабуся сказала.

– Гаразд, бабусю треба слухати. Все зроблю, як вона веліла, – Іра, посміхнувшись, цмокнула маму в щоку.

Наступного дня Ірина вирушила на оглядини, прихопивши з собою віночок та попросивши домовика допомогти з вибором житла.

Жоден із запропонованих варіантів їм не подобався. Тільки зайде дружина до під’їзду – голова одразу розколюється, наче жене її щось назовні.

Так і довелося на вулиці чекати на чоловіка. Микола поспілкувався із власниками та нічого не вибрав.

Іра скаржилася матері ввечері телефоном:

– Як же все складно! Набагато простіше дві доби поспіль відорати!

– А що не сподобалося?

– Та на рівні містики все! Зайшла до квартири – розумію, не моє. Навіть залишатись хвилину не хочеться. У результаті надвір йшла, Коля сам розмовляв.

– І, як навмисне, всякі дрібниці спливають. То заборгованість величезна, то з документами проблеми, то перепланування нелегальне. А найцікавіше знаєш, що? Господарі нічого не приховують!

– Наче їм наказали говорити, як є. Але при цьому самі дивуються. Це чоловік розповідав згодом.

– Ось бачиш: допомагає домовик. Не хоче він тобі поганої квартири.

– Ой, гаразд, мамуль. Ми пішли спати. Завтра знову оглядини. Тепер новобудови їдемо обирати. Там і садочки, і школи поряд, і крамниці… Цілий комплекс. Поки етап забудови, ціни нижчі.

– Ну, про безплатний сир не забула? І про домовика пам’ятай!

– Не забуду. Солодких снів!

…Новий район розташовувався на околиці, примикаючи до дачного товариства. Несподівано на перехрестя у приватному секторі вийшла старенька.

Раптом вона зупинилася і завмерла на місці. Коля загальмував. Зупинилися й інші машини.

– Треба б допомогти, – промовив чоловік, вийшов з машини та підійшов до бабусі. Іра вискочила слідом. Бабуся безпорадно дивилася на хлопців, залишаючись на місці.

– Іро, давай з іншого боку, – скомандував Коля.

– Ну, пішли. Отак, потихеньку… Зараз ми відвеземо Вас додому.

– Та не турбуйтесь, у вас, мабуть, справ повно, – промовила бабуся.

– Зачекають справи, – рішуче промовила Іра. Бабуся нагадала її улюблену бабусю. Тому жінка вирішила допомогти літній людині.

– Дорогу покажете? – усміхнувся Микола.

– Та їдьте до кінця вулиці – махнула рукою старенька.

– До речі, мене звуть Ольга Єгорівна.

Поки вони їхали, обидва ловили себе на думці, що їм дуже подобається цей район. Наприкінці вулиці дорога упиралася прямо у хвіртку будинку. Поруч стояв гараж.

Ольга Єгорівна дістала пульт, клацнула кнопку, і хвіртка відчинилася. Скляні двері веранди роз’їхалися убік, і компанія опинилась усередині.

Назустріч гостям важливо вийшов величезний смугастий кіт. Він потерся об ноги Іри та Колі, скочив на коліна власниці, почавши голосно мурчати.

– Дякую вам, діточки, – зворушено промовила старенька. – А ще попросити можна? Я так зрозуміла, ви квартиру шукаєте, так? В мене пропозиція.

Чомусь Ірині здалося, що вона знає яка.

– Колю, послухаймо.

Чоловік хотів заперечити, але кіт, що зістрибнув з колін Ольги, почав тертися об джинси чоловіка. Він уважно подивився на Миколу. Коротко нявкнув і попрямував углиб приміщення, озираючись.

– Приголомшливий кіт! – Захопився Коля.

Тим часом під керівництвом власниці будинку Ірина накрила на стіл. Коли всі посідали пити чай, Ольга прокашлялася і заявила:

– Я хочу продати цей будинок. Мене син до себе кличе, але Тихона з собою взяти не можу: у Святослава алергія на котів. Тому продається будинок із котом. Про це у всіх оголошеннях написала.

– Ось тільки всі покупці не подобалися Тихону. А залишати свого улюбленця з бездушними людьми я не стану. Вони його виженуть на вулицю! А вас він одразу прийняв. Ну то як? Візьмете?

Подружжя розгубилося: будинок прекрасний, великий, доглянутий. Але дорогий, мабуть. А у них грошей зовсім небагато.

– І продам недорого, – лукаво дивилася на Колю Ольга. – Якраз за ціною новобудови.

– А можна оглянути будинок? – Стрепенулась Ірина.

– Зрозуміло, Тихін проводить…

Почувши своє ім’я, кіт припинив ритися в сумці Ірини й коротко нявкнув. Потім він подався з кухні, показуючи, що гості повинні йти за ним.

Ірина розуміла, що вона знову потрапила у дитинство. У хаті їй було спокійно, не хотілося йти звідси. Наприкінці були двері до саду.

Тихін з розбігу застрибнув на гойдалку поруч із кущами троянд. Ірина зітхнула, їй здавалося, що вони живуть тут уже багато років.

Як тут добре!

– Ну що? – поцікавилася жінка. Коля задумливо гладив кота, що гуркотів глибоким басом.

– Фантастика, – відгукнувся чоловік. – Будинок просто диво, а кіт… Навіть думати, що з ним розлучитися доведеться, не хочу.

Коли вони повернулися назад, на столі вже лежали договори на купівлю будинку та утримання кота.

– Читайте, – звернулася до подружжя Ольга. – Якщо все влаштовує – завтра й оформимо угоду.
Микола взявся за читання. Він з подивом відірвався від договору:

– Чому сума така низька? У чому каверза?

– Так я відняла з ціни будинку утримання Тишка. Він кіт молодий. І їжа, і гігієна, і огляди у ветеринара… Так, лікар у нас особистий. І страховка. Все написано.

Тим часом кіт таки дістався бажаної мети й витяг з сумки Ірини віночок.

– О! Він і домовика встиг заселити, – засміялася Ольга Єгорівна. – Все сам вирішив. Від вас тільки згода потрібна.

Вони переглянулись і хором відповіли:

-Так!

…Переїзд відбувся через два місяці. Колишня власниця перебралася до сина. Щодня Ірина надсилала Ользі Єгорівні відеозвіти про життя Тихона.

Від імені кота вона почала вести блог. Першою підписницею стала Ольга. Кількість переглядів зростала, надходили пропозиції від рекламодавців. Так кіт допоміг достроково закрити іпотеку.

А через рік у сім’ї з’явилася донька. Тихін для неї став найдбайливішою котонянькою. І від цього блог теж чимало виграв. Ось такі котячі справи…

Хочете вірте, хочете – ні! Але все саме так і відбувалося.

А ви що скажете з цього приводу? Чи вірите ви в домовиків? Діліться своїми розповідями в коментарях. Ставте вподобайки.