Після весілля у мене був вибір – або орендувати квартиру з чоловіком або жити зі свекрухою. Всі родичі мене відмовляли, казали, що це погана ідея, що через таке можна навіть розлучитися.

Але на свій страх та ризик пішла до пані Мирослави. І повірте, вона от просто неймовірна жінка! Так добре прийняла у родину, називала донею, допомагала вдома.

Навіть навчила мене готувати фірмові пиріжки з сиром та вишнею. Однак, декілька років тому пані Мирося подалася на заробітки.

Її звільнили з заводу, а вдома не хотіла сидіти. Тим паче, в Португалії жила її родичка і давно кликала: – Я поїду, собі на спокійну старість грошенят зароблю. Може, ще й вам пару євриків підкину. І от Мирослава Василівна там вже 4 роки точно працює. Пересилає нам продукти, сувенірчики.

Від тих португальських смаколиків я добряче набрала у вазі, а холодильник не зачиняється. Вона ніколи для нас нічого не жаліла, повірте. Ми навіть не просили її про ті продукти, а вона все одно передавала автобусом.

Якби не пані Мирослава, то ми б ще років 10 збирали на квартиру. Вона за 9 місяців привезла нам кругленьку суму поставила на стіл та сказала, що це нам. Я ще довго плакала та обіймала свекруху.

То просто золота жінка, чесно! Допомогла з ремонтом, привезла деякі меблі додому, вибирала зі мною сантехніку. Я довіряю її смаку та знаю, що вона поганого не порадить.

Хоча у нас тепер є житло, але пані Мирослава все одно раз на місяць пересилає 600-700 євро. Але от куди їх витрачати? Ремонт зробити, діти одяг та іграшки мають, всі ситі та не голодні.

– Ви краще собі щось там купіть.

Телефон новий чи ноутбук.

– Доню, та ти що. Я ж бабуся, повинна допомагати онукам!

– Не переживайте, у дітей є ще батьки. Поживіть для себе хоча б зараз.

– Розумію, що так далеко від онуків і хочу якось то виправити. Сумно, що бабуся не може їх бачити щодня. Хай то буде їм на іграшки. Але мені совість не дозволяє. Знаю, як пані Мирослава там важко працює, має 6 робочих днів на тиждень.

Ну в мене рука не підіймається ті євро на якісь дурниці витратити. Тому ми з чоловіком вирішили вкласти ті кошти в будиночок. Свекруха давно мріяла про дачу. Навіть як з онуками щось малювала, то завжди на аркуші красувалася невеличка хатинка та квітник.

– Я сама з села, до міста переїхала на навчання. От знаєш, досі не звикла до цієї метушні, до ритму. І так би повернулася в село, чесне слово. То було про мене райським містечком, – зітхала пані Мирослава і лагідно притискала малюнок до грудей.

І ми вибрали гарний будиночок, аби було місце для городу та квітника. Поки що він на стадії будови, але сподіваюся, що до Різдва встигнемо все зробити. Нехай такий подарунок принесе пані Мирославі тільки приємні емоції. Ми вже можемо прожити без її доляриків та євриків.

Просимо, аби поверталася додому. Я уявляю, як вона буде радіти, коли переїде у будиночок своєї мрії! Як Ви оцінюєте вчинок невістки?

КІНЕЦЬ.