В однієї жінки була велика квартира та маленький садок. Квартира була у центрі великого міста. Все життя жінка мріяла про саме велику квартиру, – спочатку у неї була крихітна кімнатка.

Потім однокімнатну купила. Потім – двокімнатну. Виплачувала борги та кредити, звичайно. Працювала вдень та вночі. Робила ремонти. Знову брала кредити, аби покращити житлові умови. Роки минали.

І, нарешті, купила велику елітну квартиру у центрі. Зробила дизайнерський ремонт. Купила дорогі меблі. На це пішло кілька років. І у віці за п’ятдесят жінка стала господаркою великої квартири, у самому центрі.

Син давно виріс і жив окремо, купив в іпотеку велику квартиру, працював та виплачував. Сім’ю заводити не поспішав. Чоловік давно пішов, ще замолоду. Але була нарешті ця квартира мрії. Величезна, з колонами та вензелями. З паркетом та дорогими меблями.

А ще жінка мала маленький сад. Бабусин будиночок у селі, на городі жінка садок розвела маленький – особливо не булоколи їздити і займатися квітами, працювати треба, виплачувати кредит. Просто маленька хатинка на краю села, просто маленький садок з невибагливими квітами. Столик, лавочка, в хаті – ліжко ще бабусине, грубка, фіранки, шафа.

І жінка все частіше їздила до цього будиночка. У місті не було чим дихати, страшний шум, гуркіт машин під вікном, – центр є центр. Товчаючи на вулицях, навколо машини, неспокійно і душно. А в будиночку благодать. Тиша та спокій. Захід сонця і світанку, небо видно, ліс, пагорби.

Поруч живе тітка Віра, вже зовсім старенька. Але вона знала жінку з дитинства, любила її, завжди приносила козяче молочко чи теплу ватрушку. Через дім живе вчитель-старий, Костянтин Іванович, любить випити, але добра людина, багато знає, розповідає – заслухаєшся.

А в будинку із зеленим дахом живе Людка, з якою в дитинстві грали. З Людкою можна ходити по гриби, балакати, весела вона! І онуки у Людки гарні, два білобрисих хлопчики та руда дівчинка.

І в магазинчику продавець Зоя, теж немолода вже, але про всіх все знає, дасть пораду, жваво розкаже цікаве чи корисне, поки хліб чи ковбасу купуєш. Живі люди довкола. Теплі і прості. І птахи співають вранці…

І жінка сама не помітила, як переселилась у будиночок. Вона дистанційно працювала. Інтернет є у селі. Сиди та працюй, – раз на місяць у місто з’їздиш, отримаєш завдання і далі працюй.

І жінка гірко думала ночами про свою велику елітну квартиру в центрі міста, на яку вона витратила життя. Працювала, працювала, надривалася. Так хотіла цю квартиру. А тепер опинилася у крихітному будиночку у селі. Де паркан, що покосився, пічка і квітковий садок.

Треба було сюди й вкладатись! А не вбивaти себе роботою та кредитами, ремонтами та продажами… Треба було вкладатися у маленький будиночок, його покращувати та зміцнювати. А зараз сил уже обмаль. І за квартиру ще платити та платити кредит… А життя майже минуло. І мрія здійснилася.

Але жити можна лише у маленькому будиночку. Нормально жити. І не задихатись, а дихати. Тільки іноді не дихати, а гірко зітхати і дорікати собі за безглуздо витрачене життя. Життя, витрачене на велику квартиру.

Так і живемо. Облаштовуємо одне, вкладаємось, будуємо щось, мучимося та надриваємося. Будуємо великий земний будинок. А потім виявляється, що жити можемо тільки в маленькому будиночку з маленьким садом. Яким ми нехтували.

А тільки це й потрібне було: будиночок, сад, людське тепло… Але це розумієш на схилі днів. Іноді розумієш, що витратив багато сил на те, що тобі й не потрібно. І дуже дорого обійшлося. І добре, якщо є притулок і теплі люди, про яких ти майже забув, коли зводив свій великий будинок. У великому місті. Де іноді самотньо, тісно і душно.

КІНЕЦЬ.