Якби я знала, що мене таке вдома чекає, то зовсім по-іншому я б грошима розпорядилася. Я ж всі 15 років, поки я на заробітках, гроші додому висилала, і так обпеклася, що словами не передати.

Зрадили мене ті, від кого я найменше цього чекала, мої найрідніші люди – спочатку чоловік, а потім і донька. В підсумку, гроші заробила я, але у самої нічого немає.

Рішення їхати за кордон ми приймали спільно, разом з чоловіком. Тоді мені виповнилося 38 років, донька наша якраз школу закінчувала.

Взагалі, подій наклалося багато, мене ще й з роботи звільнили, і я вирішила, що це знак, що треба їхати, хоча б заради майбутнього доньки.

Сама таке рішення я прийняти не могла, вирішила все обговорити з чоловіком. Він не був проти, бо бачив, як наша сусідка, яка поїхала в Італію, за 5 років хату збудувала.

Ми жили в чоловіковій хаті, але не проти були мати і свою.

– Ти їдь на заробітки, а коли щось заробиш, тоді і будемо вирішувати, що робити, – сказав мені чоловік.

Я поїхала до сусідки в Рим, вона мені допомогла з роботою, і я відразу стала заробляти. Тисячу євро в місяць – тоді це для мене були космічні гроші.

Все зароблене я чоловікові відправляла, а він вирішив, що спочатку треба підремонтувати той будинок, в якому ми живемо.

– Донька от-от захоче заміж виходити, доведеться нам старостів приймати, тож спочатку треба наше житло до ладу привести, – аргументував чоловік.

Я з ним погодилася, адже донька і справді вже була студенткою, і могла в будь-який момент сказати, що вона заміж виходить.

От тільки я не врахувала того факту, що будинок, в якому ми жили, ніколи моїм не був, тому, фактично, я вкладалася в чуже, і гірко за це поплатилася, бо через 5 років мого заробітчанства мій чоловік знайшов собі іншу.

Вийшло так, що я зробила ремонт в його хаті, і залишилася при своїх інтересах.

Донька на той час якраз заміж вийшла, і стала мене заспокоювати, що чоловік не вартий моїх сліз, що у нас і без нього все буде добре.

Вони з зятем захотіли будувати будинок. Запропонували мені такий варіант: ми разом за мої гроші будуємо дім, і я, коли повернуся з Італії, буду жити разом з ними.

Ідея мені сподобалася, стали ми по-тихенько будуватися. Треба віддати належне зятю – він виявився дуже хазяйновитим і беручким до роботи.

Але він мені відразу висунув умову, щоб всі документи я на доньку записувала, бо так легше буде роботу вести.

– Не будете ж, Ви, мамо, за щораз приїжджати додому, щоб підписати черговий папірець, а при будові треба пройти багато інстанцій, – сказав зять.

І я з ним погодилася, бо справді зрозуміла, що буде простіше, якщо власницею будинку буде моя донька, я ж їй довіряла як собі.

Поки я працювала, і приїжджала додому лише у відпустку, все було добре. Діти вже кілька років в новому будинку живуть, для мене теж вони окрему кімнату підготували.

Та коли я цього разу приїхала додому, і сказала, що хочу вже вдома залишитися, але не одна, а з чоловіком, то моя донька і зять сказали, що в такому випадку я маю знімати собі окреме житло, бо вони не хочуть, щоб чужий чоловік жив з ними.

Микола ж не чужий мені, ми вже кілька років з ним спілкуємося, він з нашого села. Дружини його не стало, а він зараз з сином і невісткою живе.

Руки золоті має, все вміє зробити, часто він допомагав і нам на будові, і гроші за це не брав, але мої діти цього не оцінили. Приймати мене з чоловіком вони відмовилися.

Мені так прикро, що словами не передати. Чому найрідніші люди так негарно поступають? Я ж 15 років на чужині гарувала, то невже я не заслужила на особисте щастя?

Навіть не уявляю, що маю тепер робити.

Джерело