Коли я була молодше, дуже хотіла наро дити дітей, але, на жаль, цього так і не сталося. Нам з чоловіком обом зараз за п’ятдесят, і ми змирилися з тим фактом, що у нас не буде спадкоємців.

Але протягом багатьох років я намагалася доnомагати дітям своєї сестри, особливо моїй молодшій племінниці Наталці, оскільки вона жила неподалік.

Я підтримувала Наталку з її освітою, купувала їй гарний одяг і подарунки, і навіть сказала своїй сестрі збирати гроші на квартиру для дочки, щоб ми могли разом куnити для неї будинок її мрії.

Але коли я захво ріла і пролежала в лікарні майже два тижні, мій чоловік відвідав мене всього двічі, а моя сестра і племінниця взагалі не прийшли до мене.

Я відчувала образу на свою сім’ю, яка здавалася далекою і непричетною до мого життя. Однак сусідка Катя, мати-одиначка, почула про мою госпіталізацію і відвідала мене в перший же день — зі смачною домашньою їжею

Вона відвідувала мене щодня після роботи, розповідаючи новини та історії, і я виявила, що вже з нетерпінням чекаю її візитів.

Я зрозуміла, що, незважаючи на те, що вона не була родичкою, але за фактом була найближчою мені людиною в світі. Після виписки я почала відвідувати Катерину майже кожен день, доnомагаючи їй з дитиною та іншими домашніми справами.

Я навіть розглядала можливість довіритися їй у старості та залишити їй свою квартиру, оскільки я більше не відчувала зв’язку зі своїм чоловіком.

Я вирішила перестати доnомагати своїй племінниці і економити гроші на її квартиру, а замість цього зосередитися на побудові більш тісних від носин з Катериною.

Зараз я задаюся питанням: чи буде правильним рішенням віддати все, що у мене є, незнайомій жінці, але я знаю, що вона — та людина, яка була поруч зі мною в скрутну хвилину.