Все розпочалось з одного речення: – Я переписала хату на Іллю.

– Це сказала моя мама між кавою і бабкою з маком, під час недільного обіду перед Великоднем. І хоча вона вимовила це ніби мимохідь, як прогноз погоди, стіл заціпенів. Усі затихли. Лише годинник на стіні тикав, мовби спеціально, щоб підкреслити: момент офіційно зіпсуто.

Я, Іван, середущий син. Є ще старший брат Тарас і молодша сестра Надя. Всі ми виросли в цій хаті – трикімнатній, зі скрипучим паркетом і кахляною пічкою, яку ще дід Василь складав.

І тепер, коли ми думали, що мама просто поділить усе порівну чи хоч якось логічно, вона… дарує хату племіннику. Тому самому Іллі, сину її рідної сестри Ганни. Він живе в Полтаві, приїжджає раз на три роки, і то на кілька годин, із короною на голові і руками в кишенях.

– Ти жартуєш? – першим отямився Тарас.

– На Іллю? На чужу людину?

Мама не підняла погляду. Просто змахнула крихти з фартуха і поправила філіжанку.

– Він мені допоміг з операцією, коли ви були зайняті. Не дзвонили, не питали. А Ілля приїхав. І не один раз.

Надя відсунула стілець.

– Ти кажеш, що ми для тебе – ніхто?

– Я кажу, що він був поруч тоді, коли треба, – твердо відповіла мама.

А я мовчав. Не тому, що не мав що сказати, а тому, що не розумів, як ми опинилися в цій сцені. Як рідна мати може обрати людину, яка не провела в її хаті й тижня за все життя, замість нас, дітей, які з цими стінами виросли?

– Добре, – нарешті сказав я. – Але чому ти не сказала нам раніше?

– А хіба це щось змінило б?

О, змінило б. Ми б бодай знали, на чому стоїмо. Не сміялися б учора, розписуючи, хто де шпалери переклеїть, коли мама переїде до Наді в місто. Не будували б планів. Не дурили б самі себе.

Тарас підняв голос.

– Я вкладав у той дах 18 000 гривень! Надя ще 12 000 на ремонт кухні! А ти… Ти навіть нам не подякувала!

– Я не просила, – тихо мовила мама.

Ця фраза обвалилась, як камінь у воду. Ми, як дурні, вкладалися, щоб не розвалилось те, що, як виявилось, вже було не нашим.

Ілля сидів збоку, з тим своїм фірмовим напівусміхом. У нього була кепка з написом “Ілон Маск”, яку він не знімав навіть за столом. Очі хитрі, руки схрещені. Ніби чекав, поки сцена закінчиться і йому вручать ключі.

– Слухай, Іллю, – врешті не витримав я. – Як тобі не соромно?

Він знизав плечима.

– Я нічого не вимагав. Це тітчина справа. Її воля.

Це було найогидніше – він говорив це так спокійно, ніби мова йшла не про наш дім, не про нашу пам’ять, а про посилку з “Нової пошти”.

Мама встала. Легка, худа. Якось менша, ніж я її пам’ятав.

– Іванку, ти завжди був спокійний. Розумний. Мудрий. Я не проти тебе. Просто… не хочу сварок після мого відходу.

Отут мене і прорвало.

– Мамо, ти вже влаштувала ту бурю. Просто в прямому ефірі. Ми тут, а ти десь із ним, із хлопцем, який навіть не знає, де лежать твої ліки. І ти кажеш, що це все – щоб не було сварок?

Я не крикнув. Але голос мій тремтів. Бо боліло. Бо якось різко стало ясно: ми для неї – обов’язок, а він – вибір.

Надя заплакала. Тарас грюкнув дверима. А я залишився на кухні з мамою та Іллею.

– Я не прошу твого розуміння, сину, – сказала вона.

– Я прошу твого спокою.

І тут я відчув, як з мене спадає якась стара надія. Що родина – це завжди про справедливість. Що якщо ти віддаєш, то і тобі віддадуть. Що хата, де ти виріс, і де досі пахне супом на кістці, належить тобі бодай трошки.

Але ні. Це все було романтика з дитинства. Життя ж інакше.

Я встав.

– Добре, мамо. Хай буде так. Я не буду боротись. Але пам’ятай – не все вимірюється квадратними метрами.

І пішов.

На Великдень ми з Надею зібралися без мами. Вперше. Її не було на кухні, не було її бабки, не було її сміху. Лише тиша і якісь надто білі стіни. Ми сиділи втрьох – я, Надя і Тарас – і мовчки їли паску. Було дивно. Було боляче. Було справжнє.

Минув рік. Я не був у тій хаті. Не бачив Іллю. Мама дзвонила кілька разів, але розмови були поверхові. І хоч я не тримаю зла, я не можу забути, що відчував у той день.

Одне питання лиш не дає мені спокою:

Чому іноді ті, кому ми віддали серце, віддають ключі від дому зовсім іншим людям?

Джерело