— Мамо, прошу тебе, схаменися! Ти бачиш, що ти робиш? Ти не помічаєш, як твої «благі наміри» руйнують усе навколо! Дмитро пішов і це нормально. Ми вже давно зрозуміли, що не створені одне для одного.

Але ти… ти з тіткою Вірою та бабусею перетворюєте моє життя на суперечку, якої не існує! Я більше не хочу чути про «негідника», якого треба провчити, чи про те, що я маю боротися за своє щастя. Моє щастя — це рухатися далі. Дай мені цю можливість! — благала я. Але, мене не чули.

Все почалось тоді, коли я розповіла мамі, що Дмитро мене покинув. Тоді я навіть уявити собі не могла, що моє особисте життя перетвориться на загальний родинний проєкт із «порятунку». Мама, бабуся і тітка Віра одразу ж вирішили, що повинні «виправити ситуацію». Але це не був план порятунку, це був цілий спектакль із трагедією, драмою та безліччю сліз. А я лише хотіла спокійно пережити розлучення.

— Як він міг так із тобою вчинити?! — мама кинула газету на стіл, коли я розповіла їй, що ми з Дмитром вирішили розійтися.

— Мамо, заспокойся, це рішення обопільне. Ніхто нікого не кидав, — намагалася я пояснити, але її вже не можна було зупинити.

— Обопільне? Ти хоч розумієш, що він залишив тебе заради якоїсь Ярини? Ти ж була йому дружина! — її голос підвищився і я відчула, як мої щоки почали червоніти. Мені було соромно за те, що відбувалося.

— Мамо, це не важливо, він має право на своє життя. Ми обоє давно зрозуміли, що більше не підходимо одне одному, — я зітхнула, намагаючись заспокоїти її. Але вона вже була занадто збуджена, щоб слухати.

— Ні, так не буде! Я не дам цьому негіднику зіпсувати твоє життя! Він ще пошкодує, що покинув тебе! — її очі блищали рішучістю і я вже розуміла, що це не закінчиться добре.

Згодом приєдналася бабуся, а за нею — тітка Віра. Вони прийшли до нашого дому майже одночасно, явно налаштовані діяти.

— Що сталося? Я чула, що Дмитро пішов від тебе! Та як він міг! — вигукнула бабуся, тільки-но зайшовши до кімнати.

— Це просто жах! — підтакнула тітка Віра. — Ми не можемо це так залишити, треба щось робити, Зоряно!

— Бабусю, тітко, будь ласка, досить! — я спробувала зупинити їхній натиск. — Це не ваша справа! Ми з Дмитром давно не разом. Я не хочу його повертати!
Але хто мене слухав?

— Не наша справа? Це твоє життя! — бабуся виглядала засмученою. — Ти повинна боротися за своє щастя! Ми тобі допоможемо, не хвилюйся.

— Так, — підхопила тітка Віра, — не можна просто так віддавати його якійсь там Ярині!

— Вони скоро одружаться. Ти це знаєш? — холодно сказала мама, дивлячись на мене, наче я була зовсім безнадійною.

Я мовчки сиділа, спостерігаючи за тим, як вони вирішують мою долю і відчувала, як всередині наростає хвиля відчаю.

— Я хочу, щоб ви зупинилися. Я не люблю Дмитра! Я більше не хочу бути з ним! Він теж має право на своє щастя! — різко відповіла я, намагаючись стримати сльози.

— Нісенітниця! Ти просто не розумієш, що робиш! — відмахнулася тітка Віра. — Він ще повернеться до тебе!

На цьому наші «сімейні збори» не закінчилися. За кілька днів мені подзвонила мама Дмитра.

— Зоряно, що там відбувається? Твоя мама, тітка і бабуся приходили до нас. Сказали, що ти ще любиш Дмитра і хочеш повернути його. Вони ледь не зіпсували підготовку до весілля! — її голос звучав нервово і я відчула, як кров підступає до мого обличчя.

— Я навіть не знала про це! Мені дуже соромно, я зовсім не хочу втручатися в їхнє життя, — я почувала себе так, ніби земля тікає з-під ніг.

— Я розумію, але, будь ласка, спробуй якось заспокоїти свою родину. Це стає серйозним. Дмитро з Яриною почали перейматися, що це якось вплине на весілля, — продовжувала вона, намагаючись говорити спокійніше.

Після цієї розмови я вирішила діяти. Зібравши всі сили, я запросила маму, бабусю та тітку Віру до себе на розмову.

— Мені треба з вами поговорити, — почала я, відчуваючи, як серце калатає від нервів. — Ви повинні зрозуміти, що ваші спроби «допомогти» тільки роблять усе гірше.

— Але ж, Зоряно, ми лише хочемо, щоб ти була щасливою! — мама дивилася на мене з такою щирістю в очах, що це майже розчулювало.

— Я розумію, мамо. Але це не той шлях. Я не хочу боротися за Дмитра і мені не потрібно цього щастя. Я вже пішла далі. Він щасливий і Яриною, — я говорила спокійно, намагаючись не втратити контроль над своїми емоціями.

— А як же ти? — бабуся виглядала ображеною. — Ти ж так довго була з ним, що тепер?

— А тепер я хочу жити своїм життям, без постійного втручання. Я теж заслуговую на своє щастя, правда? — я подивилася на них, сподіваючись, що вони нарешті зрозуміють.

Настала тиша. Я бачила, як усі троє переглянулися, наче їм стало незручно. Нарешті мама заговорила.

— Можливо, ти маєш рацію. Просто… ми так звикли думати, що ти й Дмитро — це… — вона зітхнула, не закінчуючи фразу.

— Я знаю, мамо, — я м’яко посміхнулася. — Але це минуле. І мені воно вже не потрібне.

З того дня вони більше не втручалися. Я нарешті відчула полегшення, хоча залишилося невеличке гірке відчуття від того, що моє життя стало полем бою між благими намірами та реальністю. Але я навчилася тримати свої справи при собі. І, напевно, це найважливіший урок із цієї історії.

Джерело