– Все! Мій терпець урвався! – Крикнув Максим, як тільки з Анею увійшли до квартири. – Ти колись навчишся тримати язик за зубами?

— А що я сказала? – обурилася Аня.

— І ти ще питаєш? — промовив Максим з недоброю усмішкою. — Ти, моя люба, вже всі межі перейшла! Виховуватиму тебе!

— Максиме, а в чому, власне, річ? – Відступаючи, запитала Аня.

— Річ у тім, що твою поведінку навіть задовільною назвати не можна! Сама ні плечей, ні очей, а гонору!

— Не всім же бути такою каланчею, як ти! – Відповіла на різкість чоловіка Аня. – А дівчині належить бути маленькою та витонченою!

— А ще тихою, поступливою та покірною! Чого тобі категорично не вистачає! – Максим розстебнув ремінь і витяг його зі штанів. – Виховуватиму тебе, як предки виховували!

— Ти збожеволів? – Відступаючи, сказала Аня. – Ти мене що, битимеш?

– Виховувати! – Максим вишкірився. – А ще карати за довгий язик! Ти мою матір сьогодні трохи до інфаркту не довела!

— А хай вона не несе ці марення! – Відповіла Аня. – З якого переляку я повинна зняти туфлі, які, між іншим, у пакеті принесла, щоб одягати її смердючі капці? Не з моїм зростом, ти знаєш, на низькому ходу дефілювати!

– Нормальні капці! – наступаючи, промовив Максим. – Для гостей!

— А з якого часу гості повинні мити посуд, а потім і плиту? – трохи нахиливши голову, спитала Аня. – Тим більше не терплю, коли мені наказують!

— Отож ти зараз і отримаєш! Ти моя дружина, а поводишся, ніби принцеса! То я тебе зараз влаштую, щоб ти чоловіка поважала! І батьків його шанувала!

— А хай поводяться нормально! – Аня примудрилася прослизнути в кімнату.

– А то, самі грубо розмовляють, а я що, мовчати мушу? І ти мав свою дружину захистити! Геть, яка я маленька і тендітна! А вони мене кривдять! – Аня надула губи, але продовжувала уважно стежити за чоловіком.

— Якби ти поводилася пропорційно зі своїм зростом і становищем, тобі б ніхто не хамив! Але ж у тебе своя думка! Ось я з тебе зараз її виб’ю!

— Будь ласка, не треба! – Аня шморгнула носом. – Ти зробиш мені боляче!

– Ще як зроблю! – сказав Максим. – Так зроблю, щоб ти до кінця життя усвідомила своє місце! А то, на вигляд маленька, а ставиш з себе, ніби цариця!

– Не треба! – верескнула вона, відстрибнувши до стіни й стиснувшись. – Будь ласка, не треба!

Максим підійшов упритул і замахнувся ременем:

– Треба! З таких гонор вибивати треба! Інакше ви не розумієте!

Знайомство Максима з батьками майбутньої дружини залишило незабутній слід у його пам’яті.

Федір Олексійович, який наполягав, щоб його називали «тато Федя», довго трусив Максимову руку, а потім ще й міцно обіймав:

— Синочку! Та я ж для тебе все, що хочеш, робитиму! Все життя про сина мріяв, а Маша мені тільки доньку народила і на цьому страйкувала! А я все мріяв про риболовлю із сином, на футбол сходити, на полювання! Це ж син! А не всі ці бабські рюші – брекуші! А з тобою, зятю, ми тепер так розвернемося!

— Я радий, тату Федю, — збентежено говорив Максим. – Я в риболовлі не фахівець.

– Заспокойся! Ми всі не спеціалісти! – засміявся тато Федько. – Головне, що у мене син буде! А рибалити я тебе навчу! Чого хочеш, навчу!

— Так, якщо буде час…

— Ти не розумієш, яке ти для мене щастя! – В очах чоловіка блиснули сльози. – З ними ж і поговорити нема про що! – Він кивнув у бік дочки та дружини. – А ми з тобою можемо машини обговорювати, про космос поговорити, кістки перемити бабам!

Марія Михайлівна відволікла чоловіка від майбутнього зятя і запросила до столу:

– Це болюча тема! – сказала вона пробачливим тоном. – У нього п’ять сестер, та й працює у жіночому колективі. Він же мене трохи в пологовому будинку не залишив, коли я сказала, що в нас дочка. От тепер йому є з ким душу відвести!

— Чим зможу, — скромно відповів Максим, сідаючи на стілець.

— Я думаю, зможете, Максиме, — усміхнулася Марія Михайлівна. — Знали б ви, як він мріяв про сина! Навіть з Ані намагався виховати пацанку, так добре, що я вчасно втрутилася! Дівчинка має бути ніжною, лагідною, витонченою! – Вона глянула на чоловіка: – А не те, що ти з неї зробити намагався!

Тато Федя невдоволено зиркнув на дружину, потім на доньку, але з доброю усмішкою глянув на Максима.

– Ось! – зауважила Марія Михайлівна.

– Досі на нас ображається. Інколи прибіжить збуджений, щоб розповісти щось, а розуміє, що не жіноча тема.

Рукою махне, лається в кулак, та й іде. Буває, що й парою слів за день не перекинемося. Але з вашим приходом у наше життя, Максиме, — Марія Михайлівна погладила залицяльника дочки по руці, — він підбадьорився!

Але якщо він вам сильно набридати буде, то ви скажіть! Не соромтеся! Я його швидко заберу!

– Ні, що ви! Не турбуйтесь! Я впевнений, ми потоваришуємо!

— От і добре!

Слова з ділом у тата Феді не розійшлися. Ангажував він Максима у своє, чи не персональне користування, і відразу почав скаржитися:

– Ти не уявляєш, як я радий, що в нас у сім’ї ще один чоловік з’явився! Разом ми їх точно подолаємо! А так просто жити неможливо! У трусах по дому не пройтися!

Маша одразу починає: «Тут не пляж і не лазня! Пристойності треба дотримуватись!»

Так і Анька туди! Каже: “Фі, тату!” — тато Федя рубанув долоню по горлу: — А мені ці їхні фі ось уже де сидять!

— Витончені натури, що вдієш? – Підтакнув Максим.

— Ой, і не кажи! Витонченіше нікуди! – Закивав тато Федя.

– Тонкі, аж прозорі! Як на дієту сядуть, усі! У холодильнику нема нічого! Капуста, морквина, броколі та шпинат! Слово честі, хоч до сусідки на борщ напрошуйся!

— Я в сенсі душевної організації, — посміхнувся Максим.

— Та ну їх із цією організацією! У театр мене потягли. А там на сцені марення якесь. Хтось когось любить, хтось когось не любить! І страждають усі поперемінно! З буфету на другу частину я не повернувся! Так вони вдвох мені весь мозок виполоскали! Більше ходити з ними не став. Водієм підпрацював, привіз-забрав! А вони ж по всіх виставках, театрах, філармоніях! Як тільки я душу богу не відав від їхньої культури з витонченістю!

— Так жінки такі, — сказав Максим.

— Допустимо, Марію я й вибирав таку,— тато Федько тяжко зітхнув,— щоб не лізла, куди не просять. Але ж я думав, що вона мені сина народить, тоді буде все чудово! А вона, розумієш… – він махнув рукою.

– Усі діти, як діти, а мені Бог дочку послав! Єдина від неї радість, що тебе привела в будинок!

— Тату Федю, то ми окремо житимемо, коли одружимося, — нагадав Максим.

— Оце правильно!

– Підтримав майбутній тесть.

– Зачинити цю витончену натуру під замок і хай борщі варять! А я свою замкну! І будемо ми з тобою по-чоловічому життям насолоджуватися!

З одкровень татка Феді Максим зрозумів, що доньку він не дуже й любить. А вихованням займалася Марія Михайлівна. Та й схожі вони були майже як сестри.

Обидві невисокі, худенькі, прямо повітряні, але з характером.

Відчувалася й хороша освіта, тому на все в обох завжди була власна думка. І вони, на жаль, не намагалися її приховати.

— Анюто,— лагідно говорив Максим,— давай не сперечатимемося? У питаннях мистецтва взагалі немає єдиної думки.

– Ні, давай посперечаємось! – Наполягала вона. – Істина має перемогти!

— Допустимо, вона переможе, — сказав Максим, — але ж ми посваримося! І ось яка різниця Моне, Мане?

— Так і скажи, що поступаєшся! – Вона бешкетно показала язика і розсміялася.

А були й серйозніші сутички.

— Ось тобі важко було промовчати? Запхали б ці коробки на балкон, а потім викинули б по-тихому і все! – журився Максим.

— Якщо ти все одно збирався це викинути, то навіщо тоді в хату тягти?

– Не розуміла Аня.

— Господи, ну, невже було так складно не псувати нерви моїй матері? Зрозуміло, що про дітей нам думати ще рано, пів року після весілля, але в моєї мами дещо інші уявлення!

— Нехай вона їх тримає при собі!

– Заявила Аня, скривджено.

— Чорт забирай, питання не всесвітнього масштабу, а лише в чотирьох коробках із моїми дитячими речами!

– Дякую, мені це не треба!

– Фиркнула Аня.

– Для своєї дитини я сама купуватиму речі! Нові! А не це старе, що у твоєї мами двадцять років у шафі припадало пилом!

— А ти їй навіщо це сказала? – Максим хитав головою.

– Мама ж потім краплі пила!

— А для чого ти мені все це припер? – обурилася Аня.

– Ти сам розумієш, що нам це не потрібно, сам би й відмовив! А ти ж тільки охав та зітхав, що мама все це зберегла! Сказав би по-чоловічому, що тобі пережитки історії не потрібні. А якщо мамі такі важливі спогади, то нехай це ганчір’я у неї й лежить!

– Все! Досить! – вимовив Максим суворо.

– Я зараз поїду просити вибачення за тебе перед матір’ю…

— Тільки, якщо вона це барахло тобі вручить, викинь його десь на смітнику! Не тягни до хати!

– Так ось! – Максим подивився на дружину з докором.

– Я поїду вибачатися, а ти, я дуже на це сподіваюся, знайдеш у собі сили, більше не провокувати її на скандал! А якщо ти ще й вибачишся, то я буду дуже щасливий!

— Тільки заради твого щастя!

– Сказала Аня.

– І не сьогодні! Мені треба заспокоїтись!

Спільної мови зі свекрами Аня так і не знайшла. Спілкувалися, звичайно, але періодично Максиму доводилося їздити до батьків і просити у них вибачення за нестерпну дружину.

А потім вже дружину вмовляти, щоб вона видавила із себе вибачення, так би мовити, для галочки.

Кілька років так прожили.

А потім, коли Максим вкотре приїхав просити вибачення, Раїса Іллівна з Петром Андрійовичем вивели розмову зовсім по іншому.

— І довго ти збираєшся за свою благовірну перед батьками червоніти? – Запитав у Максима батько.

– Це ж неподобство, коли дорослий чоловік так принижується! Та ще й не за свої провини, а за…

— Цієї нестерпної вискочки! – Закінчила за чоловіком фразу мама.

— Сину, розумію, що у вас сім’я, любов і майбутнє попереду, але поведінка твоєї дружини залишає бажати набагато кращого! І якщо ми, твої батьки, можемо якось зрозуміти, то, пробач, звичайно, вона ж тебе ганьбити може і перед сторонніми людьми! Вони у твоє становище не увійдуть! А ось те, що ти принижуєшся через цю… Вискочку! – Вставила Раїса Іллівна.

— Мам, тату, а що ви мені пропонуєте? – розгубився Максим.

— Ти з нею поговори, що свій характер вона нехай тобі на кухні показує, а в суспільстві має поводитися пристойно, як і належить жінці! – сказала Раїса Іллівна.

– Раз заміж вийшла, має за чоловіком стояти, а не лізти поперек батька… !

— А що я можу вдіяти, характер у неї такий! Своєвільний!

— На будь-яке свавілля завжди знаходиться батіг!

– Зауважив Петро Андрійович.

– Ти казав, що батько нею не займався? Значить, тобі доведеться виховати свою дружину!

— Знаєш, синку, а я татові за ту науку вдячна, — сказала Раїса Іллівна.

– Зате я знаю, хто господар у домі, та хто моя опора! Силу я в ньому побачила та так і прожила, як за кам’яною стіною!

– Сину, тобі з нею жити! Відразу не виховаєш, — резюмував Петро Андрійович, — потім вона тобі на шию сяде та ніжки звісить! І будеш ти, як ішак у парку, її по колу катати! Воно тобі треба?

Максим прийняв стратегію батьків, але пускати у справу не поспішав. Вирішив ще раз проговорити з дружиною після її чергового проколу. А якщо не зрозуміє, тоді сам Бог велів.

А черговий скандал не змусив на себе чекати…

– Зараз я тебе виховаю! – повторив Максим, збираючись приступити до екзекуції, але щось пішло не так.

Тендітна жінка, тонка в талії, зі зростом сто п’ятдесят вісім сантиметрів вдрукувала йому кулачок у сонячне сплетіння. А коли Максим зігнувся, то з місця коліном в’їхала йому в обличчя.

Випростався Максим так само різко, як і зігнувся. А потім була серія в корпус, як руками, так і ногами. Звалити тушку під сто кілограмів вагою було непросто. Але підсікання з добиванням у щелепу вгамувало Максима на підлозі.

— Добре ж тебе мама виховала, — прохрипів Максим, намагаючись згрупуватися на підлозі, чекаючи на нові удари.

– Матуся зайнялася моїм вихованням тільки, коли мені шістнадцять виповнилося, – сказала спокійно Аня, відійшовши від тіла чоловіка, – а до цього татко мене намагався хлопчиком виховувати. З чотирьох моїх років ми на дзюдо ходили!

— Тьху, тату Федю,— стогнав Максим,— що ж ти найголовнішого не сказав!

— Ну що, вихователь?

– Усміхнулася Аня.

– Ще мене виховувати будеш чи з тебе досить?

Тиждень після інциденту Максим провалявся у ліжку. Аня, як порядна дружина, підлікувала чоловіка, а потім зібрала речі та поїхала до батьків. А на розлучення вона подала, коли Максим ще пластом лежав.

– Дочко, ти його не сильно? – питав з усмішкою тато Федя.

— Житиме, — відповіла Аня.

– Моя дівчинка!

– Задоволений чоловік зник на кухні.

Марія Михайлівна важко зітхнула:

– Пізно я за тебе взялася, – сказала вона, – хотів тато сина, от і виховав на мою голову!

— Зате вона може за себе постояти! – долинув голос батька.

– Мамочко, а я всім задоволена!

– Сказала Аня.

— А нормального чоловіка я знайду, — пообіцяла вона, — чи виховаю!

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!