– Ти не проти, якщо Аля зіграє весілля у вас на дачі? Ну, просто, по-сімейному, скромно… – голос сестри в слухавці звучав повсякденно, ніби йшлося про те, щоб позичити миску на пиріг.

Тамара стиснула телефон міцніше.

– Ну… якщо так їй хочеться… Звичайно, не проти.

– Ой, дякую тобі, Тамаро. Аля так зрадіє! Їй прямо душевно хочеться, з вогниками, з мангалом. Як у кіно. Ти ж знаєш, у нас варіантів немає.

– Угу… – вона відвернулася до вікна, ніби там могла бути відповідь. – Гаразд. Хай буде в нас.

Увечері Олексій, ставлячи чайник, кинув через плече:

– А ти впевнена, що хочеш цього?

Тамара, не обертаючись:

– Ну, а що… Я звір, чи що? Людям свято потрібне.

– Людям. – Олексій хмикнув. – А тобі?

Вона знизала плечима, ніби не почула. Пішла мити кухлі.

У суботу з ранку у двір в’їхала курна машина. Аля із нареченим вискочили, як діти у зоопарку.

– Ось тут арка, – показував пальцем, як на кресленні. – А звідси прямий вид на яблуню. Супер.

– Дивись, яка фотогенічна лавка! – Аля з вереском застрибнула на садову лаву. – Тьотю Тамаро, можна сюди грифельну дошку повісимо? Типу “Ласкаво просимо на весілля Алі та Іллі”?

Тамара кивнула. Вона стояла біля ґанку, тримала плед, який принесла за звичкою. Холодно стало.

– Звісно, ​​вішай…

– Я бачу це все ввечері: вогники, музика, коктейлі… – Аля закружляла по газону. – Тут просто ідеально!

– Головне – сукню не забудь, – посміхнувся Ілля.

Вони обоє розреготалися. Тамара притиснула плед до грудей.

Наступного дня знову задзвонив телефон.

– Тамаро, привіт! Ще раз дякую тобі. Ми тут накидали план… Поставимо намет, діджей буквально на пару годин, ну музика фонова. І бармен чисто для коктейлів. Все буде акуратно!

Тамара сиділа на краєчку дивана, як школярка на зборах.

– Ага. Зрозуміло.

– Ти не хвилюйся. Все на нас. Просто ти врятувала, чесно. Без тебе все звалилося б.

Вона вимкнула дзвінок. Увійшов Олексій, у руках — почата пляшка мінералки.

– Ну, що там?

– Діджей, намет, бармен.

– Ну, прямо “скромно і по-сімейному”… – він поставив пляшку на підвіконня. – Нас взагалі хтось питав? Чи ми просто, як це називається… майданчик?

Тамара сіла поруч, не дивлячись на нього:

– Мені ніяково. Вони розраховують. Я вже погодилася…

– Ну-ну. Потім не скаржся.

За день приїхали люди з рулетками. Ходили, мружачись на сонці.

– Угу… так, намет вісім на дванадцять… А паркування де?

– Яке паркування? – перепитала Тамара.

– Ну, шість машин хоча б, для гостей.

Вона відчула, як усередині все стислося. Як у животі перед іспитами. Шість машин!

Аля тоді залишилася переночувати, начебто це само собою зрозуміле. Перекинула сумку в кімнату для гостей, роззулась у передпокої, як удома, навіть не спитавши, чи це зручно.

Олексій мовчки підійняв брови, але нічого не сказав. За вечерею вона уплітала картоплю, сміялася:

– Тьотю, не парся ти так. Ми все спланували. Арку – ось сюди, діджея – де зливна яма, пам’ятаєш, біля лівої груші – там, де ти клумбу торік садила. Ще барбекю зробимо біля лазні, пам’ятаєш, де влітку шашлики смажили?

Тамара поклала виделку.

– А ви впевнені, що все влізе?

Аля махнула рукою:

– Та розслабся, тьотю! Ми ж не в полі, тут дача. Усе норм. Ніхто нічого не зламає.

На ранок приїхали дві жінки – з дорогої машини вийшла худа білявка, одразу уткнулася в клумби.

– Газон нерівний. Каблуком зачепишся – і все, весілля не буде.

Друга, в окулярах, невиразна:

– І плитка стара. Сходинка крива. Небезпечно.

Вони ходили, як на перевірці. Тамара йшла позаду. Ніхто не представився.

Вона не нагадувала, що це її дім.

Тієї ж ночі Тамара майже не спала. У голові крутилися чужі голоси, уривки реплік, хрускіт сходів. Вранці біля лазні хтось грюкнув залізом.

Тамара здригнулася, визирнула у вікно – на ділянці копошилися двоє в синіх куртках, тягли столи, ящики, один тягнув на собі рулон чогось білого. Біля ґанку стояла вантажівка.

Тамара вийшла надвір, не одягаючи куртки.

– Доброго ранку… А ви хто?

– З декораціями, – відповів один, не озираючись. – Нам сказали, що треба до восьмої. Де у вас тут краще розвантажитись? Он звідти, нормально заїхати?

Він махнув рукою у бік рожевого куща. Тамара мовчки похитала головою.

– Краще в обхід. Газон із того боку.

– Угу, – буркнув він і крикнув напарникові: – Сюди тягни, не туди попер!

Тамара помітила, як гілка троянди впала під колесами вантажівки. Зламана майже біля кореня. Вона не нахилилася, не підійняла її – просто дивилася.

Олексій вийшов слідом, босоніж, з кухлем кави.

– Ну, починається. Бетон із квітами не дружить.

Тамара промовчала. Повернулась до хати.

В обід Аля підійшла до неї, тримаючи в руці в’язку ключів.

– Тітко, слухай, нам треба до хати. Ми хочемо провести подовжувач через вікно – ну щоб діджей зміг під’єднатися. Там подовжувач у вас потужний, так?

– Через вікно?

– Ну, так. Або через підвал. Там, здається, є розетка. Ми обережно.

Олексій з другого поверху гукнув:

– Вони зараз спалять нам проводку. Їм, головне, щоб “вечір був гарний”.

Тамара, не обертаючись:

– Подивимося. Треба подумати.

Аля закотила очі:

– Ми нічого не чіпатимемо. Діджей – профі, у нього все із сертифікатами.

Подвір’я заповнювалося людьми. Хтось приносив коробки, хтось встановлював смугу тканини над клумбами, в хаті ляскали двері.

Тамара сиділа на кухні, тримаючи в руці кухоль, але чай охолонув. За вікном хтось тягнув крісла – її садові, з потертими підлокітниками.

Їх складали біля хліва. Квіткові горщики прибрали з доріжки, бо заважають. Котячий будиночок, у якому, їхній старий кіт Рамон спав з весни, хтось відсунув до паркану, потім й зовсім переставив за сарай.

Рамон метався ділянкою, не знаходячи собі місця. Зовні почувся голос:

– Сподіваюся, туалет ви помили? Я свого сина до сільського клозету не пущу!

Це була та сама мама нареченого. Сміх другої жінки – дзвінкий, штучний:

– Добре, хоч ми нічого не платимо за оренду.

У Тамари пересмикнулося обличчя. Вона встала, відчинила двері та вийшла – не до них, просто надвір. Біля паркану її гукнула сусідка Валя:

– О, Тамаро! А в тебе що тут, кафе відчиняється? Чи здаєш тепер під свята?

Тамара зніяковіло поправила комір:

– Та ні… весілля у племінниці. Один день.

– Ну-ну. Дивись, щоб без феєрверків. У нас тут селище, а не ресторан.

Увечері в телефоні спалахнув чат їхньої спільноти. Сусідка Оля написала першою:

– У кого музика з генератором у дворі? У нас тут спільнота, а не свято життя. Нагадую: у вихідні – тиша!

Потім ще один:

– Якщо завтра буде діджей, ми викликаємо дільничного.

Тамара вимкнула екран. Вона не відповіла. Просто сиділа у кріслі й думала, як усе це сталося. Мова йшла про тихий банкет з шашликами.

Її ніхто не питав – тільки ставили перед фактом. Чому всі вирішили, що можна, як заманеться?

Олексій поклав їй руку на плече.

– Скажімо. Нині ще не пізно. Ну… не зобов’язані ж ми.

– Я не можу, – прошепотіла вона. – Мені соромно. І прикро.

– Що саме?

Вона похитала головою. Їй важко було вибрати одне.

Наступного дня знову приїхала вантажівка. Цього разу – з аркою, вазами, стрічками.

Робітники шуміли, рухалися швидко, один наступив у грядку, другий скинув коробку на лаванду. Кущ скособочився.

Тамара стояла біля дверей. Вона не втручалася.

– Заберіть вазони з тераси, – сказав один. – Не вписуються в концепт.

Вона кивнула… а потім раптом підвелася.

Підійшла до тераси, провела пальцем по кам’яній сходинці. Подряпини. Різка, свіжа.

Олексій вийшов услід, подивився на неї:

– Ну, так. Тепер ще ремонт. Безплатний, звісно.

Тамара подивилась на сходинку. Потім підвела очі. Зробила крок уперед.

– Все! Досить!

Всі обернулися. Робітники завмерли.

Тамара вийшла на середину двору, подивилася на вантажівку, столи, стрічки.

– Нічого ви тут ставити не будете. Жодного весілля тут не буде!

Аля з криком вибігла з дому:

– Ти чого? Вже все замовлено!

Тамара не закричала у відповідь. Вона підійшла до неї, відвела вбік, до тіні бузку.

– Алю, я не проти тебе. Але, я проти того, що з мене роблять недолугу! Ти забула, яка була домовленість?

– А тепер ти просто ходиш по мені чоботами! Не запитуєш дозволу, а просто втілюєш свої забаганки, та ставиш перед фактом!

– Це мій дім! З твоєї милості він перетворився на спільний майданчик для святкування весілля! Я більше так не можу!

Аля дивилася у відповідь, відкривши рота. Потім різко відвернулася і пішла до машини.

Тамара стояла під бузком. Чула, як хтось упускає коробку. Як зачиняються дверцята. Як йдуть.

У кишені задзвонив телефон. Сестра.

– Ти у своєму розумі?! Ти що наробила? Уся родина тепер думатиме, що ти з котушок з’їхала!

– Нехай думає, – спокійно промовила Тамара. – Я точно пам’ятаю твої слова – “скромно, по сімейному”, і що відбувається зараз! Я більше не братиму в цьому участі! Ви мене ввели в оману!

Наступного ранку ділянка була порожня. Ні столів, ні арки, ні коробок. Тільки сліди на траві, розчавлені ромашки та зім’ятий банер, що залишився під лавкою.

Тамара стояла біля вікна і дивилася, як вітер жене по двору клаптик рожевої стрічки.

Олексій пройшов повз, поставив на підвіконня кухоль чаю.

– Ну ось. Тепер у нас знову дача. А не філія весільної агенції!

Тамара не відповіла. Тільки кивнула.

На обід почалися дзвінки. Перший – від сестри.

– Про цей вчинок я ніколи не забуду! Можеш вважати, що в тебе більше нема племінниці! – І швидко скинула дзвінок.

Тамара так і тримала телефон, а у слухавці ще кілька секунд шипіло.

Далі надійшло повідомлення від Іллі:

– Вибачте за незручності. Ми все перенесли до кафе. Гроші, звісно, ​​втратили. Але головне, що ви висловилися вчасно. Успіхів.

Смішок вирвався сам по собі. Висловилися вчасно.

Потім був чат сім’ї. Кілька сердитих реплік, хтось додав роздратований смайлик. Мама нареченого виклала фото кафе: білі стільці, гірлянди, келихи. Підписала: «Все вийшло! Без зайвої драми».

Тамара зачинила чат.

У саду валялися дві стрічки, та пластикова ваза. Вона зібрала все в мішок, поставила до огорожі. Біля бузку лежав шматок тканини з вишитими ініціалами.

Тамара підійняла його, здула пилюку, довго тримала в руках. Потім пішла й акуратно згорнула, та сховала в хлів.

Увечері вони з Олексієм вийшли на ґанок. Він приніс дві лійки, поставив біля сходів.

– Ходімо?

– Ходімо.

На місці, де була клумба, земля ще не встигла вирівнятися. Вони вдвох садили троянду. Мовчки. Іноді Олексій витирав чоло, Тамара поправляла рукавички.

Коли посадили, вона сіла на сходинку, дивилася, як темніє.

– Стільки років я боялася образити когось. А тепер уперше висловилася, щоб захистити себе, нас.

Олексій сів поруч. Мовчки поклав долоню їй на коліно.

Минуло два місяці. Осінь починалася тихо. У саду жовтіло листя, на доріжці лежали горіхи, кіт Рамон дрімав в кріслі під пледом.

Ніхто з рідні не дзвонив. Ні сестра, ні Аля, ні хтось із тих, хто висловлювався в чаті.

Олексій вийшов із дому, стукнув дверима за звичкою.

– Поїхали по розсаду?

Тамара підвела голову, посміхнулася:

– Поїхали.

Сонце, тиша – та повне відчуття свободи! Навіщо такі родичі, які тільки беруть, нічого не даючи натомість? Я слушно міркую?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього прриводу? Ставте вподобайки.