Я всі ці роки працювала і була учасницею “перегонів”, які змушують людей безглуздо ганятися за підвищенням або кращою зарплатнею. Однак одного разу я зрозуміла, що це не найголовніше у житті.

Я з такого маленького села, що в школі кожного нового учня сприймали мало не як божество. Звісно, із села виїжджало більше людей, ніж приїжджало. Оселитися тут вирішували, як правило, багаті люди, які переїхали з міста за примхою чи бажанням змін і не боялися значних фінансових витрат.

З того часу, як я зрозуміла, що за межами рідного села є великий світ, я мріяла втекти. Мені дуже хотілося піти в кінотеатр і прогулятися вулицею, повною магазинів. У нашому селі був лише один невеликий магазин, а за більшими закупами треба було їхати в містечко кілометрів за двадцять.

Навколишня природа, пагорби, ліси та луги, все це дозволяло мені почуватися вільно. У дитинстві ми тут гралися в хованки. Згодом ті самі куточки стали фоном для перших поцілунків, але навіть вони не могли конкурувати з мріями про “великий світ”, який відкрився переді мною згодом.

Спочатку я все рівно почувалася сільською дівчиною в Києві. Мені було важко звикнути до нового середовища. Але з часом цей світ змінив мене.

У моїй групі всі намагалися відзначитися. Як я помітила з погляду друзів і незнайомих хлопців, вони вважали мене привабливою дівчиною. Можливо, це також було пов’язано з довгим волоссям, яке сягало моєї талії, і блакитними очима.

Під час навчання в університеті я отримала набагато більше впевненості в собі. Крім того, завдяки щасливому випадку я знайшла свою першу роботу.

Щодня після лекцій я ходила до невеликої бухгалтерської фірми, де могла застосувати на практиці те, чого навчилася в університеті.

Фінансова незалежність, яку мені дала ця посада, підвищила мою впевненість і дозволила думати про своє майбутнє після закінчення навчання.

Я знайшла свою першу роботу на повний робочий день дуже швидко. Чудова компанія, дуже приваблива зарплата та чудові перспективи розвитку. Я вкладала всю свою енергію у виконання своїх робочих обов’язків і була переконана, що керівництво залишилося задоволеним моїм підходом.

З самого початку я помітила, що моя кар’єра набирає обертів. Я стикалася з підвищеннями та збільшенням зарплати частіше, ніж більшість  моїх колег.

Я відчувала себе королевою, і гроші дали мені владу, яку я любила. Ніколи не думала, що дівчина з такого маленького села може досягти таких висот.

Я пам’ятаю, як мої батьки відкладали кожну копійку, щоб поїхати у відпустку на тиждень. Як їм довелося економити, щоб якось дожити до зарплати.

І тут я, яка в свої то роки можу взяти іпотеку, поїхати на вихідні та насолоджуватися всім, що могло запропонувати місто. Я ніколи не відступала назад. Я вкладала у роботу все, що могла. Я протрималася до сорока. А потім раптом…

Мене звільнили без жодного попередження. Я була повністю спантеличена і збентежена цим. Я жила у переконанні, що займаю безсумнівну позицію в компанії.

Я думала, що начальник не захоче мене звільнити, бо я для нього надто цінна. Але я дуже помилилася. Остання розмова з начальником показала мені, що в роботі важливі конкретні результати, а не сентимент…

“Розумієш, Віко, ти чудово вмієш те, що робиш, у цьому немає сумнівів”, – спокійно пояснив мій начальник. “Але роки летять, ти вже не така молода.

Тобі не вистачає ентузіазму, який мають люди, які тільки виходять на ринок праці, і викладаються на повну. А ще велику роль відіграє знання мов”, – продовжив він. “Ти розмовляєш лише однією. Зараз цього точно недостатньо. Знати дві іноземні мови зараз є абсолютним мінімумом. А якщо оволодієш трьома, роботодавці борються за тебе”.

“Я зібрала згуртовану, плідну команду…” – спробувала заперечити я.

“Один із твоїх підлеглих займе твоє крісло”, – начальник дав зрозуміти, що я звільнена і це не обговорюється.

Я почувалася повністю спустошеною, але все одно підписала документи. Не кажучи ні слова, я спакувала свої кілька речей у коробку. Я повернулася в квартиру, де нікого не було, і сіла на підлогу.

Сльози текли по моїх щоках. Мене не було кому підбадьорити. З гіркотою в серці думала про те, куди привели мене довгі роки праці…

Перші дні я абсолютно не знала, що робити. Я зрозуміла, що мені нема кому скаржитися, тому що всі мої друзі теж колеги. Інших стосунків у мене не було. Я наївно вважала, що мені пощастило, бо я могла піти повечеряти з друзями з роботи. Я була повністю спустошена і не мала уявлення, як жити далі.

У мене було враження, що світ відвернувся від мене. Квартира, яка була моєю гордістю, облаштована до дрібниць – від підлоги до найменшої фотографії на стіні – тепер лякала мене своєю порожнечею. Я не могла там більше залишатися, тому швиденько спакувала найнеобхідніше в сумку й вибігла.

Сонце пронизувало мене наскрізь, а від шуму автівок, що проїжджали повз, мене всю стискало. Я почала бігти до автобусної зупинки, бо розуміла, що в такому стані не можу сідати сама за кермо.

Єдине, що мене тримало, – це необхідність повернутися додому. Там на мене чекали рідні, які дуже дбали про мене.

Коли я покинула Київ, я відчула полегшення. Широкі вулиці переходили у вузькі, а замість будинків і торгових центрів я бачила краєвид, повний пагорбів і зелені…

Приблизно через півтори години я прибула у село, де я народилася. Вийшовши з автобуса, я була здивована повною тишею, яка мене оточувала. Я вже забула, що це таке.

Дорога була порожня, а лісисті пагорби, як завжди, велично височіли над селом. Я повільно йшла додому. Тоді я зупинилася і подивилася на стежку, що веде через поле. Коли я останній раз гуляла лугом? У мене не було навушників, і замість того, щоб дивитися на монітор комп’ютера, я просто дивився на блакитне небо. Сльози текли по моєму обличчю, втішаючи…

Я побачила наш будинок здалеку. Виноградні лози обвивали веранду й доходили до підвіконня моєї кімнати. Я забігла всередину і швидко оглянула свою кімнату. Виявляється, мама залишила все як було. З того часу, як я пішла, нічого не змінилося. Можна сказати, що час тут зупинився. Хотілося б, щоб це дійсно сталося.

Я кинула сумку біля ліжка і пішла у спальню батьків. Тут теж мало що змінилося. Ну, може, окрім кольору стін, а це означало… Мій погляд одразу перекинувся на стіну біля комода, шукаючи знайоме місце.

Він все ще тут! Я підійшла ближче до малюнка й провела по ньому пальцями. Не пофарбували… Від зворушення очі наповнилися сльозами. Я торкнулася незграбного дитячого малюнка сонечка…

“Цей малюнок сонечка завжди нагадував нам про тебе. Коли ти поїхала до Києва, дивитися на це зображення було цікавіше, ніж фотографії чи телефонні дзвінки”, – сказала мама, яка стояла на порозі й усміхалася.

Я раптом згадала, як після ремонту кімнати захотіла прикрасити білі стіни якимось малюнком. “Це вам”, – сказала я батькам і показала сонечко. На мій подив, вони не проявляли негативу.

Коли мої колеги розповідали про те, як їхні діти забруднили шпалери чи предмет меблів, вони були майже поза собою від злості. Однак батьки пояснили мені, що такі “плями на стінах” – це щось унікальне, тому й залишили сонечко собі на згадку. Мабуть, назавжди.

Я дивилася на малюнок і тисячі думок проносилися в моїй голові. Як жаль, що ніякі рученята не розмазали шоколадом диван у моїй квартирі. І ніхто мені не намалював таке яскраве і миле сонечко на стіні.

Я зрозуміла, що зробила велику помилку, повністю віддавшись своїй кар’єрі. І, можливо, добре, що я втратила роботу, тому що це дозволило мені зрозуміти щось більше.

Я вірю, що ще не все втрачено. Можливо, доля ще готує для мене приємні сюрпризи. Відпустка дозволила мені змінити пріоритети. Я зрозуміла, що насправді важливо…

Не повторюйте моїх помилок…

Джерело