Після появи доньки я помітила, що свекруха щоранку почала приїжджати до мене на допомогу.

Спочатку, поки я тільки звикала до ролі матері, допомога Людмили Олегівни була мені на руку, але через два місяці я зрозуміла, що справляюся й одна.

Те, що свекруха проводила у нашій квартирі понад десять годин, почало мене дратувати.

До того ж тільки-но маленька дочка починала плакати, як Людмила Олегівна одразу бігла до неї, та хапала на руки.

– Навіщо ви її берете? Потрібно просто похитати ліжечко, і Віка спала б далі, – намагалася достукатися я до свекрухи.

Однак та ніби не збиралася прислухатися до моїх слів, і робила все на власний розсуд.

Якоїсь миті в мені навіть прокинулися ревнощі, мені здалося, що свекруха вважає Віку не онукою, а дочкою.

– Колю, поговори з Людмилою Олегівною. Нехай вона рідше до нас ходить. Я і без неї вже впораюся, – звернулася я до чоловіка.

Микола з недовірою глянув на мене. Він не міг зрозуміти, чому я так різко передумала.

– Є на це якась вагома причина? – поцікавився чоловік. – Що раптом змінилося?

– Твоя мама не дає мені робити так, як я хочу, – з досадою відповіла я. – Наприклад, Віка спить, і я хочу прилягти, але вона починає щось робити, стукати, шепотіти, і хтось із нас обов’язково прокидається: чи дочка, чи я. Ні, я так більше не можу. До того ж Віка в нас досить спокійна.

– Гаразд, я поговорю з нею, – пообіцяв Микола.

Проте, щойно він повідомив матері причину свого дзвінка, Людмила Олегівна закотила істерику.

– Ти з глузду з’їхав? Як це я раптом стала не потрібна? Ні, я все одно приходитиму! – Рикнула у відповідь мати.

– Навіщо? – невдоволено зітхнув чоловік. – Мамо, ну знайди собі інше заняття…

– До чого тут заняття? Ви просто хочете відлучити мене від онуки, так? – видала Людмила Олегівна.

– Не кажи нісенітниці, ти завжди можеш приїхати з нею грати, але не кожен же день, і не з восьмої ранку до десятої вечора, – озвучив свої умови Микола.

– Я вам заважаю? А я думала, що допомагаю. Виявляється, ні, – спантеличено заохала вона.

Слухаючи тремтячий голос матері, Микола зрозумів, що вона сильно образилася на нього.

– Тебе дуже багато. Вибач. Навіть я бачу тебе лише три години на день, але теж втомлююся, – сказав усе, як на дусі, чоловік.

– Багато? – схлипнула Людмила Олегівна. – Тобто всі мої заслуги не рахуються? Я їсти готувала, прибирала квартиру, з онукою няньчилась, в магазин ходила, і ось тобі подяка! – Додала вона і голосно заридала.

Від цього Миколі навіть стало ніяково. Він поспішив попрощатися з матір’ю, і поклав слухавку.

Свою розмову з матір’ю чоловік передав мені, та запевнив, що та образилася і тепер, напевно, не скоро дасться взнаки. Дійсно, три дні свекруха не з’являлася, і я вирішила, що вона більше не прийде.

Однак на четверту добу, з раннього ранку, у двері постукали. Я подивилась у вічко і побачила Людмилу Олегівну.

Здивована її приходом, я вирішила не відчиняти. Однак, вона не здавалася і продовжувала дзвонити, а потім і стукати у двері.

Я проігнорувала всі її наміри, і Людмила Олегівна пішла ні з чим. За годину додому з роботи повернувся чоловік, який з порога поділився зі мною новиною:

– Під’їхав зараз до нашого під’їзду, а в нас на лавочці сидить мати, ображена, та змерзла. Побачила мене, вдарилась у сльози, та почала скаржитися, що ти не пустила її у квартиру.

– Не пустила. Потрібно було заздалегідь попереджати, що вона прийде. Людмила Олегівна знову все зробила так, як хотіла, – пояснила я свій вчинок.

– Ну, не тримати ж літню людину на вулиці в мінус п’ять, – обурився Микола.

– А що робити? Вона могла викликати таксі, та поїхати додому, – відрізала я у відповідь. – Людмилу Олегівну ніхто не змушував сидіти на морозі.

– Не вдалося сьогодні побачити внучку, наступного разу подзвонить і дізнається, коли можна приїхати!

Микола, замість відповіді, осудливо похитав головою, і це означало лише одне: він не прийняв моїх виправдань.

– Нехай тоді Людмила Олегівна приходить тоді, коли ти будеш удома, раз ти вважаєш, що я така черства, – пробурчала я.

Близько тижня свекруха знову не давала про себе знати. Вона оголосила про себе ближче до вихідних, але знову без попередження.

Побачивши Людмилу Олегівну, син упустив її у квартиру. Я привіталася з нею, і відкликала Миколу набік.

– Я поїду, а ти насолоджуйся спілкуванням з мамою, як тільки вона поїде, повідом мені, – прошепотіла я і, швидко одягнувшись, поїхала на таксі до своєї подруги.

Микола зателефонував мені о восьмій вечора і попросив, щоб я швидше повернулася додому. Коли я приїхала, то побачила, що Людмила Олегівна, як і раніше, перебувала в нашій квартирі.

– Ви ще не награлися? – З порога запитала я. – Думаю, на сьогодні спілкування Віки з бабусею достатньо.

– Ти мене виганяєш? – похмуро запитала свекруха. – Я до десяти хотіла…

– Давай я тебе відвезу, – запропонував Микола, який не знав, як відправити матір додому.

Невдоволена Людмила Олегівна, після слів сина почала збиратися додому, але робила вона це настільки повільно, що це не могло нас не змусити нервувати.

Через годину чоловік відвіз матір, і я могла з полегшенням видихнути. Микола почав скаржитися на те, що не очікував, що мати стільки годин пробуде в гостях.

– У результаті нічого не встиг зробити. Прилягти теж не дала, – буркнув він із невдоволенням.

– Чому я й говорила про те, що треба попереджати про свої візити та питати, чи можуть її прийняти, – нагадала я чоловікові.

Микола тяжко зітхнув, та пообіцяв знову поговорити з матір’ю, проте розмови не допомогли.
Людмила Олегівна навідалася наступними вихідними без дзвінка та попередження.

Вдома були тільки ми з дочкою, тож я, як і минулого разу, двері свекрусі не відчинила. Цього разу вона зателефонувала мені, і розлюченим голосом промовила:

– Впусти мене! Я хочу попрощатися з онукою. Якщо я нікому не потрібна, я поїду в будинок для людей похилого віку.

– Ви кажете дурниці, просто ви повинні знати міру своїм візитам. Сьогодні я не можу вас прийняти, бо Віка спить, і я теж відпочиваю, – відповіла я.

Людмила Олегівна у відповідь стала несамовито кричати в слухавку, що я навіть не змогла розібрати її слів.

Побоявшись, що свекруха може щось викинути, я вирішила таки не пускати жінку в будинок.

Свекруха зробила парочку спроб потрапити у квартиру: вона то охала і хапалася за серце, то тихенько шкрябнулася у двері, то вдавала, що прийшла сусідка щось позичити.

У цей момент я жахнулася, та остаточно зрозуміла, що свекруха божеволіє. Людмила Олегівна не здалася, та не пішла. Вона продовжувала сидіти біля дверей квартири.

Микола, якому я зателефонувала, як тільки приїхав з роботи, зміг переконати матір поїхати додому.

Він знову намагався поговорити з нею, та переконати, що варто перед візитом дзвонити йому, чи мені, але по обличчю свекрухи я зрозуміла, що та не піде на поступки, і все буде, як і раніше.

Зрозумівши, що боротися марно, ми вирішили з’їхати з орендованої квартири в інший район, і нічого не говорити про це одержимій “родичці”.

Не знаю, чи це допоможе, але її нав’язливі візити нас дістали! Можливо, з нашого боку це виглядає дуже не по-людськи, але іншого виходу я не бачу!

А ви як вважаєте, це нормальна турбота, чи манія якась? Що скажете?

КІНЕЦЬ.