Хоча дуже прикро мені зараз про це говорити, але моя рідна бабуся була завжди дуже недоброю людиною, в якихось моментах навіть занадто. Нам усім було дуже непросто жити з нею.

Мама моя розлучилася з моїм татом, дуже рано, я тоді ще маленькою була, батька я не пам’ятаю свого зовсім. Ми переїхали на той час жити до моєї бабусі, маминої рідної мами, коли мені було всього 5 років, і моїм власним вихованням займалася в основному бабуся моя.

Разом з тим, бабуся була людиною дуже складною з важким характером таким. До мене, своєї власної маленької внучки, у неї був цілий список вимог. Я весь час мала бути слухняною та працьовитою, загалом, відносилася, як вже до повністю дорослої людини. Таке враження, що в мене не було права на своє власне безтурботне дитинство.

І хоча я досить таки багато часу проводила разом з нею, але, якщо щиро зізнатися, то я нічого доброго про свою бабусю не пам’ятаю зовсім. Коли люди говорять, що мріяли б повернутися в минуле, мені навіть згадувати про це не хочеться. Я – ні за що не хотіла б знову поввернутися у те дитинство своє непросте.

Мама мені нічим допомогти не могла, зрозуміло. Йти їй було зовсім нікуди, не було ні грошей, ні роботи. Тому нам обом доводилося миритися з таким життям, яке мали. Бабуся намагалася командувати мною та мамою разом, хотіла, щоб все було так, як вона того хоче. Вона хотіла, щоб всі дотримувалися тих правил, які вона сама встановлювала у своєму домі.

Так і жили, на людях, звичайно, ми вдавали, що в нас все добре. А що було кому говорити? Хіба комусь було діло до нас?

Коли я навчалася в п’ятому класі, мама нарешті зустріла чоловіка та переїхала до нього жити. А вже через рік забрала до себе і мене.

Вітчим, правду сказати, мене, особливо, не любив, але й ставився непогано. Після життя під одним дахом з бабусею, з якою весь час виникали одні непорозуміння, життя з вітчимом здавалася просто казкою для мене.

Бабуся була чомусь дуже проти цього шлюбу, та мама просто скористалася нагодою налагодити своє життя, і жити окремо від своєї матері, з якою нам з нею жилося дуже непросто.

Відтоді з бабусею моя мама не спілкується. Телефоную своїй бабусі в основному лише я.

Я десь приблизно один раз на місяць дзвоню їй, перед цим довго налаштовуюся, потім – коротко про щось розповідаю, але це щось зовсім не суттєве. Швидко кажу щось бадьоре, щоб не слухати її негатив. Розповідаю, так би мовити, про успіхи, мимохідь цікавлюся, як справи у старенької, і з полегшенням швиденько завершую розмову, наче виконала якийсь важкий свій обов’язок.

Пару раз на рік до бабусі приїжджаю з квітами та тортом – вітаю з днем ​​народження та з Новим роком. Максимум на пів години я в неї можу затриматися і все. Оце таке у нас спілкування з нею, на сьогоднішній день.

Зараз у моєму в житті склалося все добре – у мене коханий чоловік, у нас з’явилася дитина, відмінні відносини в родині. Нещодавно я вийшла з декрету, ми з чоловіком взяли власну квартиру в кредит.

А восени моїй бабусі виповнилося 80 років. До цього вона була цілком бадьора, жила одна, з домашнім господарством в міській квартирі цілком справлялася з усім. Але останнім часом справи у неї пішли недобре, на жаль.

Вона вже майже не виходить на вулицю сама, не хоче готувати їсти, здебільшого лежить, хоча ходити ще може сама по своїй квартирі.

Нещодавно старенькій було недобре – допомогли їй в усьому сусіди. Обійшлося, дякувати долі, і з нею зараз все гаразд. Але вже і зараз зрозуміло, що бабусі потрібна допомога. Одна вона вже не справляється ні з чим навіть вдома.

У бабусі дуже багато далеких родичів, які тепер телефонують мені постійно з усілякими докорами! З мамою моєю вони зв’язатися не можуть – вони з чоловіком зараз живуть в Європі, в Німеччині влаштовують своє життя. А я ніби, як зобов’язана доглядати бабусю. Вона ж мене виростила, обідами годувала, в школу водила, з уроками сиділа. І ніби як тепер я повинна віддавати їй борги. Підключатися і піклуватися про неї. А я не хочу!

Я лише одна знаю, що бабуся мене ніколи по справжньому не любила все моє дитинство. Я змогла відпустити ту образу за її поведінку і відношення до мене, але пробачити – не можу їй і досі! Але при цьому, звичайно, є і почуття провини перед нею, розумію, що потрібно допомогти старенькій.

Хорошим рішенням для нас обох було б найняти бабусі доглядальницю, але грошей на це у мене зараз зовсім немає. У мене з чоловіком зараз маленька дитина, ще й кредит, який потрібно платити вчасно, дитина часто недужає, я сиджу з нею постійно, і заробляти багато не може.

Як бути в такій ситуації? Невже я повинна і зобов’язана доглядати за старенькою бабусею, або цілком маю право просто відмовитися від неї – тим більше, якщо на спадщину за бабусею претендувати не буду? Нічого не хочу від неї. Я не хочу ні бабусі, ні спадку. У неї є рідна донька, мама моя, яка мала б займатися цим.

Що мені зараз робити? Як правильно вчинити в цій ситуації?

Джерело