Моя бабуся була дуже мудрою жінкою.

Вона мене із дитинства навчала тому аби я не ляпала зайве перед подружками, особливо надто “щирими”.

– Вони тебе зараз послухають, ніби підтримають, а потім ти підеш додому, а вона рознесе то по всім усюдам. Обговорить, свого придумає, от тоді будеш мати клопіт.

– Бабусю, та ж в мене нормальні друзі. Я їм довіряю.

– Довіряй, але перевіряй.

– Ой, ну перестань. Я б, на приклад, в житті такого не зробила. Гадаю, що вони такої самої думки. Як би ми потоваришували, аби не мали схожих суджень?

– Ой, дитино… Ти ще така молода.

Нажаль, тобі рано чи пізно все ж таки доведеться зіткнутись із реальністю.

А вона, повір, не завжди така гарна, як ти собі придумала.

Мене частенько дратували подібні розмови із бабусею. З часом я взагалі почала уникати із нею розмов.Хоч я її любила дуже-дуже міцно, та починала дратувати при кожній подібній тираді.

Ось я вже в університеті. Нажаль, бабусі немає вже п’ять років. Проте майже кожну нашу розмову я пам’ятаю як сьогоднішню.

Частенько сиділа та думала над сенсом, який старенька вкладала в кожну із них. З роздумів мене витягнули друзі. Я чекала на них в нашому улюбленому ресторанчику. Сьогодні субота, хотіли гарно відірватись.

– Ой, а ти бачила, в чому ходить Оля? То жах просто!

Ніби їй десять років.

Ті рюшики та пишні спіднички! Дитячий садочок!

– Дівчата, що обговорюєте?

– Ой, ти не повіриш! Щойно бачили Олю, нашу одногрупницю, яка з нами буває гуляє. Вона на побаченні із хлопцем, по парку он там гуляють. Ти б бачила, у що вона одягнута була! Їй ще цукерку на паличці або солодку вату із кулькою дати! – дівчата голосно засміялись.

– Ну і що? А як їй таке подобається, то чому б не носити?

То ж вона так одягається, не ви.

– Отакої, Наташо!

А ти що, в кращі подруги до Олі записалась? – вони засміялись ще дужче, що мене знервувало.

– не записалась, та не люблю, коли людей за спиною обговорюють. Вона ж з нами товаришує. Нехай ми не найкращі подруги та все одно, це не красиво як мінімум.

– А вона про то не дізнається! То ж яка різниця?

– Я знаю. Мені здається тепер, що ви кожну, в тому рахунку і мене обговорюєте, а потім в очі посміхаєтесь та робите компліменти.

Не дуже приємно таке розуміти, хоч ваша думка мене й мало хвилює.

Очі у дівчат мало на лоба не вилізли. Так, я сказала правду, яку вони не очікували почути. Мабуть, аби це були лише безпідставні припущення, вони б так не відреагували.

Своєю реакцією вони мені показали, що це правда.

На хвилину запала тиша.

Аліна вирішила її перервати, та запитала, які у нас на сьогодні плани. А мені так паскудно на душі стало.

– Знаєте, мені щось перехотілось розважатися. Піду знайду Олю, запитаю, де вона ту спідницю із рюшами купувала, теж собі таку хочу.

Гарного вечора, дівчата!

Все ж таки, бабуся знала, що говорила. То мій юнацький протест не хотів вірити в її слова. В те, що люди бувають мерзенними, та вчиняють геть не так, як би то зробила я. Але ж надія вмирає останньою. Сподіваюсь, що у світі люди не всі такі, інакше ми приречені.

КІНЕЦЬ.