Про те, що вона чекає на дитину, Міла написала їй у повідомленні – зв’язок у нього був не завжди, і дізнався він про майбутнє батьківство, коли Міла УЗД встигла зробити. Зрадів. І обіцяв, що коли він повернеться, вони зіграють весілля. Міла подумала, що про пишне весілля доведеться забути – на той час, як Ваня повернеться, у неї вже такий живіт буде…

Раніше Міла не так сильно боялася цих його відряджень, хоч і розуміла, наскільки це небезпечно. Просто вірила в якусь свою удачу. У дитинстві Мілі циганка нагадала, що вона відзначена особливим знаком, і життя її буде наче ясне літнє небо. Не може нічого поганого трапитися з нею та з тими, кого вона любить. Але зараз, носячи під серцем його дитину, Мілі стало тривожно, вона навіть дні почала в календарі відзначати, чекаючи його повернення.

— Ну от синку, лишилося лише три дні до зустрічі, — сказала вона, звертаючись до свого живота, коли викреслила черговий день.

Загалом Ваня міг би повернутися вже сьогодні, але спочатку вирішив заїхати до батьків, які жили в іншій області. Про це він написав їй тиждень тому, і з того часу Міла не отримувала від нього звісток, але була впевнена – все так і буде, тому вже й продуктів накупила, щоб приготувати його улюблені страви. Серце билося в радісному нетерпінні, а син у животі активно шмагався, готовий вітати свого батька.

Три дні тяглися нескінченно довго. Міла, як змогла, привела в порядок волосся – до перукаря вона не ходила, хоча і не вірила особливо в прикмети, але мало зробила манікюр, купила красиву сукню.

На плиті кипів борщ, у духовці доходив вишневий пиріг, коли веселою тріллю пролунав дзвінок.

— Тато повернувся, — повідомила вона своєму животу і поспішила відчиняти двері.

На порозі стояв не Ваня, а його друг Ілля. Вони разом служили, і в більшість відряджень теж їздили разом, от і в це теж.

– А де Ваня? – Запитала Міла, і посмішка повільно сповзла з її обличчя.

Ілля потупцював на порозі, переступаючи з ноги на ногу, і запитав:

– Можна я увійду?

Міла зробила крок назад, пропустивши його у квартиру. Щось було таке в його обличчі, що Міла одразу все зрозуміла. Вона чекала почути найстрашніше, але доля залишила їй один, хоч і примарний шанс.

— Ваня зник безвісти, — сказав Ілля.

Горе непідйомної ноші впало на її плечі. Як вона житиме без Вані? А їхній син – невже він ніколи не побачить батька? Міла не хотіла в це вірити. Вона відчувала – Ваня живий, він обов’язково повернеться до них.

Міла не була знайома з батьками Вані, і зараз шкодувала про це. Вона запитала в Іллі, як їй можна з ними зв’язатися, все ж таки у них скоро онук народиться, і це хоч трохи зможе втішити їх.

– У його матері хворе серце, – пояснив Ілля. – Давай трохи почекаємо… Ну як народиться дитина, так і скажемо. Ти вибач, що я так говорю, але мало як там вийде.

Мілу образили його слова, але розумом вона розуміла – у чомусь він, звичайно, має рацію. І вона погодилася, може, на той час і Ваня повернеться.

Ваня не повернувся ні до пологів, ні після них. Ілля, який постійно відправляв запити у всі можливі відомства, допомагав Мілі всім, чим тільки міг.

— Ми пообіцяли один одному, що коли з нами щось трапиться, то я подбаю про його сина і про тебе, а він про мою матір, — казав їй Ілля, тільки варто було Милі заперечити, коли він вкотре привозив їй величезні пакунки з продуктами чи купував візок для Івана молодшого.

Коли Ванечці виповнився місяць, Міла написала листа матері Івана і вклала фотокартку малюка. У листі вона кликала їх приїхати в гості, або пропонувала приїхати самій, привезти познайомитись онука. Відповідь вона отримала лише через місяць, де незнайома їй Валентина Петрівна писала, що з поїздкою краще почекати – генетичний тест зробите, тоді й пишіть.

Міла не могла повірити своїм очам. Вона думала, що допоможе батькам пережити втрату улюбленого сина, а вони, що, виходить, не вірять, чи вважають її аферисткою? Міла знала, що на рахунку в Івана велика сума грошей, яку він збирав додому та весілля, але хіба вона претендувала на ці гроші? Ілля її заспокоював, казав, що всім потрібен час, а характер у матері Івана завжди був не цукор.

Син ріс, звісток від Івана не було, але Міла не втрачала надії. Вона жила так, ніби Ваня був просто в дуже тривалому відрядженні і весь час на нього чекала. І з Іллею говорила так, ніби Ваня живий і одного разу просто подзвонить у двері. Спочатку Ілля підтримував такі розмови, але згодом спочатку в м’якій формі, а потім уже й наполегливіше почав готувати її до того, що Ваня не повернеться. Але вона не слухала його.

Коли під час прогулянки якась бабуся назвала Іллю її чоловіком, це швидше розсмішило Мілу, і вона потім кілька разів жартувала з цього приводу. Але коли той знову поїхав у відрядження до гарячої точки, Міла місця собі не знаходила, плакала на порожньому місці, телефон перевіряла щогодини. А коли Ілля повернувся, вона кинулася до нього на шию, а потім різко відсторонилася, злякавшись своїх почуттів. Більше вона не жартувала про те, що його вважають її чоловіком, і почала уникати зустрічей з Іллею.

— Два роки вже минуло з того часу, як зник Іван, — казали їй подруги.

– Ну, визнай уже те, що він загинув. А тобі треба будувати своє щастя.

— Я відчуваю, що він живий, — відповіла Міла.

– Я не можу зрадити його і зустрічатися з іншим, тим більше з його найкращим другом.

Ілля, помітивши, що Міла почала його уникати, спробував з’ясувати, у чому справа, але Міла не знала, що йому сказати.

– Я розумію, що ти думаєш. Наче ми зраджуємо його своїми почуттями. Але Міла – він зараз не з тобою, і ти маєш право на щастя. І я також. Ти мені дуже подобається, розумієш?

Мила цілий рік боролася зі своїми почуттями, не підпускала до себе Іллю, і кілька разів поривалася поїхати до батьків Івана, наче це могло хоч чимось допомогти їй. Але коли Ванечку відвезли до лікарні з підозрою на апендицит, Ілля одразу примчав, і цієї миті, коли Мілі здавалося, що вона може втратити сина, все якось стало на свої місця.

— Я обіцяю, що завжди буду поруч з вами, — сказав їй Ілля.

– Я оберігатиму вас, щоб більше не сталося нічого поганого. Ти вийдеш за мене заміж?

— Тільки з однією умовою, — відповіла Міла.

– Ти більше не поїдеш у жодні відрядження.

– Обіцяю! – відповів Ілля.

– У мене достатньо грошей, щоб відкрити власну справу.

Наступного дня Ілля купив Мілі обручку, і вони подали заяву в ЗАГС..
Чим ближче справа йшла до весілля, тим похмуріше ставав Ілля. щось гризе його зсередини.

– Ілля, – не витримала вона.

– Що тебе так непокоїть? Щось сталося?

Серце у Мили раптом тьохнуло.

— Невже є якісь новини про Ваню?

Ілля опустив очі і глухо промовив:

— Я думав зберігати цю таємницю вічно, але розумію, що не можу так з тобою вчинити. Після того, що ти зараз почуєш, ти не захочеш бути моєю дружиною. Але я все одно скажу. Ваня живий. Він живе у рідному місті.

— Що ти таке кажеш? – по щоках Мили покотилися сльози.

– Коли ти дізнався про це? Чому не казав мені? Він що, поранений?

– Раптом злякалася Міла і, здається, все зрозуміла.

– Він залишився інвалідом, так? Не хоче бути для мене тягарем? Я зараз же до нього поїду!

Вона кинулася до шафи і почала висувати ящики, щось там шукати, ніби справді збиралася прямо зараз збирати валізу в дорогу.

Ілля схопив її за руку.

— Стривай, Міло. З Ванею все гаразд. Він повернувся тоді разом зі мною. Це він попросив сказати, що він зник безвісти. Розумієш, він хотів залишити нагоду повернутися до тебе.

Міла слухала Іллю і не розуміла, що він каже.

– Ваня зустрів іншу. Своє перше кохання. Вона старша за нього на десять років і завжди відкидала його, а востаннє, коли він приїжджав до батьків, у них, нарешті, все закрутилося, ну і… Він вирішив спробувати з нею, а якщо не вийде – повернутися до тебе.

— Ти брешеш!

– Закричала Міла.

– Ти все брешеш! Навіщо ти кажеш ці жорстокі слова?

— Мило, пробач мені, — видихнув він.

Мила витерла сльози і сказала:

– Іди. Я не хочу тебе бачити. Ніколи, чуєш?

– Я знав, що так буде, – кивнув він.

– Ти маєш рацію – я заслужив це. Не треба було йому підігравати, треба було відразу сказати тобі правду. Чесно кажучи, я сподівався, що він зрозуміє, що немає нікого кращого за тебе, і повернеться до вас з Ванькою. Тому й мовчав. А потім я закохався в тебе і не хотів завдавати болю. Вибач мені ще раз.

Він потягнувся до неї, щоб обійняти, але відразу зупинився сам, опустив руки, постояв так, пониклий і нещасний, а потім пішов.

Мила більше не хотіла плакати. У грудях застряг якийсь крижаний ком, який не випускав сльози назовні. У глибині душі вона вже знала – правда, що сказав Ілля. Але вона хотіла переконатись у цьому сама.

Міла зібрала Ваню, купила квиток на літак. Адреса в неї була – на тому самому конверті, в якому був лист від Іванової матері. Міла не знала, що говоритиме, вирішила, що, головне, дістатися, а там видно буде.

Двері їй відчинила жінка похилого віку в квітчастій сукні і довгій хутряній жилетці. Вона перевела погляд з Мили на її сина і похмуро сказала:

— Вилитий Ванька у дитинстві. А він казав, що ти все брешеш. Проходь.

Мила зайшла до кімнати, присіла. Ваня засоромився і пригорнувся до матері.

— Ну чого приїхала?

– Запитала мати Івана.

– Тобі його адреса, чи що, потрібна?

Мила кивнула.

– Я зараз йому подзвоню, – сказала вона.

– Дружина в нього дуже ревнива.

– Дружина? – повторила Міла.

Коли вона побачила Івана, першим її поривом було кинутись йому на шию. Але вона натрапила на його холодний погляд, який тільки миттю ковзнув по їхньому синові, і завмерла.

Мати Івана взяла онука за руку і повела на кухню. Міла та Іван залишилися наодинці.

— Ти хоч уявляєш, що я пережила? – тихо спитала Міла.

— Ну зрештою все ж таки утворилося? Я чув, ти виходиш заміж, ні? – у голосі Івана чулася незнайома Мілі агресія. Наче це вона, Міла, його обдурила.

— Не виходжу, — гірко відповіла вона.

— Ну, це ваша справа, — знизав він плечима.

– Говори швидше, що тобі треба. Алла може зателефонувати будь-якої миті.

До Мили раптом нарешті дійшло, що того Івана, якого вона знала і кохала, більше нема. Він любить іншу жінку, мабуть, щасливий з нею, терпить її ревнощі і навіть зараз, уперше побачивши свого сина, думає лише про те, що може подзвонити його дружина.

Мила піднялася і сказала:

— Вже нічого. Хоча… У мене лише одне запитання: тобі зовсім не було цікаво подивитися на сина?

— Ілля надсилав мені фотографії, — відповів він. – розповідав, що та як. Я пропонував йому гроші, щоб він міг вам допомагати, але він відмовився. Так що я тут ні до чого.

Він постояв ще трохи і спитав:

– Ну, я піду?

Мила кивнула. Що ще тут можна сказати?

Вона збиралася відразу піти, але мати Івана зупинила її.

— Дай, хоч нагодую вас. Та й дитині спати треба, ти за режимом взагалі стежиш?

— Спостерігаю, — з викликом відповіла Міла.

— Ну, тоді обідайте і укладай його спати.

Мила не знала, як все це все вийшло, але поки Ванечка спав, вона розповіла цій жінці все.

— Ось шельмець, — неохоче лаяла сина мати.

На прощання вона сказала Мілі:

— Алла у нас дівчина безглузда, ти сюди краще не приїжджай. Я сама до вас постараюся вибратися, все ж таки, рідна кровиночка. Ти на мене не серчай, звідки мені було знати, що це син Ванин. А про Іллю… Гарний він хлопець, такими не розкидаються. Ну, припустився помилки, вирішив допомогти другу. Ти пробач його, він же як краще хотів.

Міла невиразно махнула рукою.

Іллю вона вибачила, але не одразу. У цьому їй допоміг Ванечка, який плакав і вередував, нудьгував за Іллям, який давно вже був для нього як батько.

— Мамо, де дядько Ілля? – питав він. – Він нас більше не любить?

І тоді Міла здалася. Зрештою, можна вибачити кожного. Тим більше, коли любиш.

КІНЕЦЬ.