— Далеко ми зайшли… ти дорогу хоч пам’ятаєш? Я от зрозуміти не можу, куди ми забрели.

— Ми дорогою йшли, а де вона тепер – не видно… слухай, Тоню, повертатися треба.

— Та це й так зрозуміло, знати б тепер, у який бік іти.

— Ну, ось казала, не треба далеко в ліс, а як вибиратися тепер?…

— Гаразд, не бурчи, виберемося, любиш ти, Нінко, поплакатися.

— Та вже які сльози… тут із лісу б вийти… я ж раніше тільки з Михайлом в ліс і то машиною, а ми з тобою, два горе-грибники, електричкою вирушили і, здається, заблукали. Ох, навіщо я тебе послухала?…

— Та замовкни ти, не базікай під руку, бач, звикла з Михайлом вона… а без Мишка так зовсім безпорадна… світло ще, виберемося.

— Так на електричку запізнимося… І навіщо ти Мишком мені дорікаєш…. ну звикла я, коли чоловік поруч, що ж такого…

— А ти тепер відвикай, вдова вже… звикай одна жити, як я…

— Важко звикати, хороший у мене був Михайлик, любили ми один одного, – відповіла Ніна.

Антоніна зупинилася, на обличчі з’явилася не те що гримаса, а такий вираз, ніби лимон надкусила. Причому без цукру.

— Ага, давай, поплач ще, знайшла час, коли мужика згадувати, «ліпиш» із нього ідола і поклоняєшся йому.

— Ти чого розлютилася? Нікого я не «ліплю», а те що чоловік у мене золота людина був, так це правда…

— Ой, та годі, ти ще скажи: святий він у тебе був… А я так тобі відповім: немає їх ідеальних, усі вони на сторону ходять… і мій ходив… і твій Мишко теж ходив.

Відерце, у якому лежали зібрані гриби, випало з рук Ніни, а сама стала задихатися… Не в прямому сенсі, але було відчуття, ніби повітря не вистачає, хоча кругом ліс – кисень хоч у балон закачуй.

— Не смій так Михайлика мого поганити, не наговорюй на нього…

— Дурепа ти, Нінко, живеш так, наче рожеві окуляри не знімаєш… зрадив тобі твій Михайлик…

— Не може такого бути!

— А ось і може! Зі мною зрадив!

Антоніна викрикнула зі злості, щоб зійшов з обличчя Ніни її побожний спогад про чоловіка який віддав Богу душу. І стоїть, дивиться, що скаже їй. Хоч і не подруги вони, але знають одна одну давно.

Антоніна прожила з чоловіком важко, більше в скандалах і підозрах, нічого хорошого вона не бачила, і лише нещодавно, хоч як би це сумно не звучало, зітхнула. А Ніна прожила, не знаючи горя, як казали люди: «ні клята, ні м’ята».

Ніна в розпачі сіла на траву і розплакалася. Від образливих слів розплакалася і від того, що погодилася поїхати в ліс по гриби з Антоніною. Ну що в них спільного? Нічого. Обидві прожили по-різному, одна щаслива, інша нещасна.

І здавалося б, ділити нічого їм, обом уже за сімдесят, обидві самотні, з тією різницею, що в Антоніни син, а в Ніни дві доньки.

— Ну чого розхлюпалася? Давай краще дорогу шукати, – голос Антоніни став м’якшим.

— Зла ти, Тонько, і завжди зла була… не вірю я тобі, придумала ти все.

Антоніна, міцнішою фігурою і вищим зростом, усміхнулася у відповідь, крутнулася різко, видно, йти мала намір, та раптом спіткнулася і, невдало поставивши ногу, звалилася на землю, ойкнув.

Встати хотіла, та тут же знову приземлилася.

— Ой, що це з ногою? – запричитала вона. – Невже підвернула?

Ніна піднялася, витерла сльози і пішла стежкою. Вона пройшла вже метрів двадцять, зупинилася, обернулася – Антоніна також намагалася піднятися, але наступити на ногу не могла.

Ніна повернулася.

— Ну, що в тебе тут? Що з ногою? – запитала вона невдоволено, затамувавши образу.

Антоніна сиділа, боячись доторкнутися до ноги.

— Давай допоможу.

– Ніна простягнула руку.

– Йти треба потихеньку, а то ніч застане.

— Не можу йти, в ногу боляче віддає.

Ніна допомогла встати. – Тримайся за мене, пробуй ступати.

Але жінка не могла наступити на ногу, біль пронизував – того й дивися знепритомніє.

— Ну, тоді тримайся за мене, і палицю ось тримай, якось дійдемо.

Метрів за десять Антоніні стало зле, знову відпочивали. Їхні телефони були безсилі, опинившись поза зоною доступу.

— Хоч поповзом, але треба йти, – сказала Ніна і знову допомогла піднятися. Навіть будучи в роках, вона залишалася худорлявою, здавалося, слабкою на перший погляд.

— Ну, куди ти мене тягнеш? Сама ж худорлява, сил немає, не впораєшся, – бурчала Антоніна.

— Нічого, як-небудь, тримайся.

Але Антоніна знову опустилася на землю, давно кинувши зібрані гриби. Важко дихаючи, вона глянула на Ніну, і та зрозуміла, що їй стало погано.

— Кинь, іди сама, не можу я, – зізналася Антоніна. Я може взагалі не виберуся… ти ось що…. вибач мені, сказала я в серцях про твого Михайла…. усе це брехня, придумала я… а ти ось тягнеш мене… ну скажи, навіщо ти мені допомагаєш?

— Та тому що люди ми, ось і все, – відповіла Ніна.

— Однаково, кинь, іди, ти встигнеш ще, а я тут залишуся, немає в мене сил…

Ніна подивилася на огрядну Антоніну, розуміючи, що залиш її тут у лісі, живою вже могли й не застати.

—Тоня, я допоможу, тримайся за мене, ну давай хоч крок за кроком, але вперед, здається, дорога вже скоро.

Вони так сподівалися на цю дорогу, якою і вдень рідкісна машина проїде – адже в лісі. А ввечері й зовсім нікого немає.

Але вийшовши на лісову дорогу з глибокою колією, вже було зрозуміло, в який бік іти.

Вони навіть не намагалися прислухатися, коли раптом у лісову тишу врізався звук машини. Це був позашляховик, який дивом проїжджав у цей час. Водій і його пасажир допомогли жінкам сісти і, додавши газу, поїхали до станції, дорогою викликавши швидку.

Зачекавши з міста машину швидкої допомоги, жінки поверталися додому в такий незвичайний спосіб.

Уже в лікарні Ніна дізналася, що в Антоніни перелом і їй накладатимуть гіпс.

— Та не чекай ти мене, – просила пацієнтка, – і так стільки часу провозилася зі мною.

– Вона винувато подивилася на Ніну. – Слухай, вибач ти мене, сказала я зопалу, оббрехала твого Михайла… а знаєш чому? Тому що щаслива ти, Нінко… а я все життя прожила в горі…. Ти й зараз щаслива, як чоловіка згадаєш, так і світишся… а мені й згадати нічого.

— Гаразд, Тоню, чого вже там, все одно я тобі не повірила. Одне гірко: Михайла більше немає… хоча чому ні…. зі мною він…. А ти одужуй, я таксі викличу, відвеземо тебе додому.

***

Втомлена від дороги і того, що сталося, Ніна піднялася до себе на четвертий поверх, прикрила двері, кинувши сумку. Вмилася, пройшла на кухню і поставила чайник, хоча їсти не хотілося. Схиливши голову на подушку, незабаром заснула.

Зранку небо було затягнуте хмарами. Не те, що хмари, а суцільна сіра пелена, здавалося, непробивна пелена осіннього неба, якій не видно краю.

Ніна підійшла до комодика в залі, на якому стояли фотографії дітей та онуків, а ще їхня спільна фотографія з Михайлом. Вона подивилася на неї, взяла в руки, притиснула до себе, заплющивши очі, щоб стримати сльози.

Згадала, як усе життя разом, не розлучалися, як оберігав він її від різних болячок…. а коли захворіла серйозно, то плакав і говорив: «Ні, Ніночко, не зможу я без тебе, краще я перший, вже вибач мені таке прохання».

– І потім виходжував її як малу дитину.

— Ось і пішов ти першим, Михайлику, – шепотіла Ніна, тримаючи фотографію в руках.

– А те, що Антоніна сказала, не вірю я, знаю, що неправда. Це вона так сказала, тому що я, і справді, щаслива… завжди з тобою щасливою була.

Вона знову заплакала.

– Хоч би слово ти сказав, хоч би знак який подав, Михайлику….

Аж раптом її щоки торкнулося щось тепле, ніби погладив хтось… і світло стало. Обернулася, а через вікно сонячний промінь зазирнув, висвітлив кімнату, пробігся по комодику, по дивану, «сів» у крісло, в яке Михайлик любив сідати… І ось уже світло в кімнаті й тепло.

Ніна підійшла до вікна, а там, у небі, немов розірвавши сіру завісу, прорвалося сонце і шматок синього неба погляд тішить.

Посміхнулася Ніна. Немає образи на Антоніну, а тільки радість у душі.

— Треба подзвонити, як вона там, хай одужує, – подумала Ніна.

– І хоч би їй щастя посміхнулося, як мені, адже й справді щаслива я.

КІНЕЦЬ.