Рідна сестра мого свекра пішла з життя. Тиха була жінка, без зайвих клопотів, але так і не вийшло в неї створити свою сімʼю, не залишила по собі нащадків.

Про заповіт тітка чоловіка не потурбувалася.

Чи то не думала про те, що кінець настане так неочікувано, чи то не мала чого заповідати, тож скромний спадок у вигляді невеличкої хатини відійшов найближчим родичам: сестрам і братові.

— Я відмовлюся на користь сестри, і ти теж так зроби, — запропонувала свекру Анатолію Івановичу найстарша з сестер, що залишилися.

Пані Наталя, владно й безапеляційно, немов не просила, а наказувала.

— Вона поряд живе, а нам із тобою їздити й оформляти не з руки.

Оля все оформить сама, швидко проверне цю справу, а потім відразу будинок продасть, виручені кревні грошики  ми на трьох і поділимо по справедливості.

— Ні в якому разі, — твердо сказала я свекру, коли він розповів нам про цей, на мою думку, дивний план, який сестри так легко й безцеремонно розписали.

– Скільки рідних людей на ґрунті цього клятого поділу спадщини посварилися назавжди, розірвали родинні зв’язки, забули про любов і підтримку.

Нічого страшного, можна і з’їздити, час знайдемо.

Можна й довіреність на Вашого рідного сина написати, він і з’їздить, і всі папери оформить як слід.

— Та годі тобі, ти вже взагалі чи що! — Анатолій Іванович махнув рукою з таким виглядом, ніби я сказала якусь неймовірну дурість, ніби в мене зараз не всі вдома.

– Сестри ж мої рідні! Рідні! Та ніколи мене вони не обдурять, я їх знаю як облуплених.

У житті такого не було й бути не може.

Ну не може, то й не може.

Що я могла вдіяти? І що міг мій чоловік?

Спадщина не наша, не нам і вирішувати, як нею розпоряджатися.

Анатолій Іванович, зі своїм добрим і довірливим серцем, легко відмовився від своєї частки, повіривши словам сестер.

Усе швиденько оформили на його молодшу сестру Ольгу, яка, не гаючи часу, одразу ж виставила будинок на продаж.

А свекор почав чекати своєї законної частки, сподіваючись на чесність рідних.

Справа була восени 2018 року.

— Та ніяк поки що, — відповідала телефоном Ольга Іванівна, її голос звучав то втомлено, то роздратовано, залежно від настрою.

– Зараз зовсім туго з продажами нерухомості, криза ж у країні, сама знаєш.

Грошей немає в людей, сам розумієш, часи такі.

Телефонують рідко, ціну дізнаються, кілька запитань поставлять і все.

Нічого серйозного на горизонті, одні балачки.

— Та нічого нового, — повідомила Ольга Іванівна братові телефоном влітку минулого року, її тон був буденним, без жодної тривоги.

– Так ми перевіряємо будинок, чи все там гаразд. Не можна ж його зовсім кинути напризволяще, щоб занепадав.

«Перевірка» будинку полягала в тому, що Ольга Іванівна на все літо відправляла туди свого чоловіка з онуками.

Вони господарювали на городі, садили квіти, збирали щедрий урожай овочів, ласували соковитими плодами з саду, наїдалися досхочу запашних ягід.

— Не пропадати ж добру, раз не продається, – пояснювала тітка мого чоловіка, не бачачи в цьому нічого дивного.

– Та й хлопцям моїм чого в задушливому місті сидіти? Там хоч свіжим повітрям подихають, ягід посмакують, на волі побігають.

Наталя Іванівна теж час від часу заводила свою улюблену платівку ниття на знайому тему: «Ніяк не можемо продати цю кляту хату, одні збитки від неї».

Сьогодні чоловік приїхав від батька злий, як чорт. Його аж трусило від гніву та розчарування.

— Продали, — кинув він крізь зуби, – батько сказав, а йому тиждень тому Оля випадково проговорилася.

Виявилося, що будинок було продано ще в січні цього року, майже пів року тому.

Про що любі сестри братові повідомляти зовсім не поспішали, мабуть, чекали слушного моменту або ж зовсім забули про його існування.

Від такої приголомшливої новини я так і сіла, не вірячи власним вухам.

— А батько що? — здивовано запитую чоловіка, намагаючись усвідомити почуте.

— А батько, – гірко відповідає він, – ще й виправдав своїх сестер, знайшов їм купу виправдань.

Анатолій Іванович, на диво, заявив своєму синові, що в його сестер зараз важкі часи, у них купа проблем.

У Наталі дочка все з якимись пройдисвітами зв’язується, не може знайти собі гідного чоловіка.

Один малюк, її онук, на жаль, не дожив до чотирьох років, були серйозні вади розвитку, другу дитину двоюрідна сестра чоловіка сплавила до своєї мами, сама ж усе особисте життя налагодити намагається.

А від сина в Наталії Іванівни онук зовсім недолугий, зв’язався з поганою компанією, тепер у колонії на три довгих роки.

— А в Олиного сина кредит на дорогу автівку, величезні відсотки, — підсумував Анатолій Іванович, махнувши рукою, — нехай уже, гаразд. Розділили сестри гроші між собою, що тепер бідкатися.

— Що тепер?! — не витримав мій чоловік, уся його стриманість луснула, мов тонка кришталева ваза, і він висловив усе, що накипіло в душі, своєму батькові.

– У твоїх сестер діти, онуки, машини, кредити, постійні проблеми.

А в тебе немає нікого? Ні сина, ні онуки, якій ти завжди радів?

Справді, у нас теж машина в кредиті, виплачувати ще довго, і донька інститут закінчує, попереду ще магістратура, а це теж чималі гроші.

Якби тітки чоловіка вчинили по-людськи, по справедливості, ми могли б або кредит свій нарешті закрити, або доньці нашій на перший іпотечний внесок пішло б, допомогло б стати на ноги.

Нехай навіть не вся сума, а хоча б 50 тисяч гривень, але ж це гроші!

У нашій місцевості однокімнатна квартира коштує близько 400 тисяч гривень, і кожна копійка на рахунку.

Приблизно так мій чоловік і сказав своєму батькові, прямо й відверто, що тітки про своїх дітей та онуків думають, а свекор про своїх рідних — ні.

Та й самому йому гроші стали б у великій пригоді, він же не мільйонер.

— Ти на ліках економиш, усе операцію на очі зробити не наважуєшся, бо дорого. Ось вона, твоя операція, просто простягни руку!

Анатолій Іванович образився на слова сина, на його справедливий гнів.

— Я вирішив, — твердо сказав він, — не буду я зі своїх сестер гроші вимагати, нехай їм буде.

– Питання закрите, і більше до нього не повертайтеся.

Начебто й так, гроші не наші, не ми їх заробляли.

Але ж як прикро!

Нам же врешті-решт і допомагати вдовому свекру, і доглядати його в старості, не залишимо ж ми його самого, коли грошей на ліки не вистачає, ми ж свої останні віддаємо, аби тільки батькові краще стало.

Як вам така несправедлива й гірка ситуація?