Зося не з’являлася вдома вже четвертий день.

Я ставила їй миску з ранку – до вечора корм залишався недоторканим. Звала її з двору – тиша. Запитувала у сусідок – ніхто не бачив сіру кішку з білою краваткою на грудях.

– Може, хтось підібрав, – сказала Лідія Михайлівна із сьомої квартири.

– Вона ж гарна.

Я кивнула, але знала – ніхто не підібрав. Зося просто зникла.

Вісімнадцять років вона жила з нами. Прибилася до під’їзду худим кошеням, коли Ганнуся ще в садок ходила. Донька побачила – і все, нікого слухати не стала.

– Мамо, вона голодна! У неї ребра стирчать!

– Ми не маємо грошей на кішку.

– А я зі своїх кишенькових куплю їй їду!

Ані тоді було шість. Кишенькових у неї було десять гривень. Але вона стояла на своєму так уперто, що я здалася.

Назвали її Зося – на честь бабусі. Та бурчала:

– Чого ж ви тварину моїм ім’ям назвали?

Але таємно пишалася. Спеціально приносила риб’ячу голову з крамниці – для «тезки».

Зося росла спокійною. Не шкрябалася, не мітила кути, не рвала штори. Просто жила поряд. Спала на старому кріслі біля батареї.

Вранці сиділа біля вікна і стежила за горобцями. Коли Аня робила уроки, лежала на столі, прямо на зошитах.

– Мамо, вона мені заважає!

– Так прибери її.

– Вона ж тепла…

І Аня робила уроки, обводячи кішку олівцем.

Коли дочка виросла і поїхала вчитися, Зося тиждень ходила в її кімнату. Нявкала біля дверей, дряпала ручку. Потім перебралася до нас у спальню. Влаштувалася на підвіконні, на моїй старій кофті.

– Тепер ти замість доньки нам, – казала я. – Одні ми лишилися.

Зося муркотіла у відповідь.

А останні місяці вона стала іншою. Їла мало. Багато спала. Іноді дивилася в одну точку – довго, не блимаючи. Ветеринар сказав:

– Вікові зміни. Нирки не дуже. Але для вісімнадцяти років вона у непоганому стані.

Дав ліки. Зося їх не переносила – нудило після кожної пігулки. Я припинила давати. Вирішила – нехай живе, як хоче.

Але те, що вона зникла, це було несподівано.

– Може, щось відчула, – припустив чоловік. – Говорять, вони йдуть, як відчувають кінець земного життя. Щоб не засмучувати господарів.

– Дурниці, – відмахнулася я.

Але всередині розуміла – він має рацію.

На п’ятий день вирішила її пошукати.

Обійшла все подвір’я. Зазирнула до підвалу – там жили бездомні коти, може, до них прибилася. Спустилася в під’їзд, перевірила усі закутки. На горище залізла – запорошено, жарко, слідів кішки немає.

Увечері зайшла до Антоніни Іванівни на першому поверсі – у неї вікна надвір виходять, може, бачила що.

– Сіру твою? Бачила позавчора. Ішла до гаражів. Кульгала трохи.

Кульгала. Значить, хвора. Або травма якась.

Я пішла до гаражів. Ряди залізних коробок, між ними вузькі проходи. Пахло мазутом та іржею. Я не знайшла Зосю. Але побачила, що в одному місці трава прим’ята – наче хтось лежав.

Залишила там трохи корму. Про всяк випадок.

Минав тиждень за тижнем. Я щодня перевіряла те місце – корм зникав. Значить, хтось їв. Але чи це була Зося – невідомо.

Аня дзвонила регулярно:

– Як справи? Як Зося?

Я не розповідала їй правду. Казала:

– Добре. Спить багато, але це вік.

Навіщо засмучувати доньку? Вона за тисячу кілометрів нічим не допоможе.

– Передай їй від мене привіт. Нехай не хворіє.

– Передам.

А сама плакала після розмови.

А коли Аня попросила зняти відео про Зосю, мені довелося зізнатися. Звісно, це дуже засмутило доньку. Але нічого не вдієш, таке воно – життя.

Минув місяць. Я майже упокорилася з тим, що Зосі більше немає. Забрала її миски. Випрала кофту з підвіконня – там в’ївся котячий запах, а тепер він тільки засмучував.

Чоловік запропонував завести кошеня:

– Будинок без кішки – не будинок.

– Рано ще, – відповіла я. – Дай звикнути.

І ось одного вечора, коли я мила посуд після вечері, у двері поскребли.

Не постукали – саме поскребли. Тихо, обережно.

Я відчинила.

На порозі сиділа Зося.

Така худа, що ребра видно крізь шерсть. Мордочка загострилася. Очі впали. Але то була вона. Моя Зося.

– Господи, – видихнула я. – Ти де була?

Вона нявкнула слабко і пішла в будинок. Повільно, ніби кожен крок давався важко.

Я зачинила двері й побігла на кухню – відчинила банку консервів, налила води. Зося підійшла до миски, понюхала і відвернулася.

– Не хочеш їсти?

Вона подивилась на мене. В очах була така втома, що в мене стислося серце.

– Вітю! – Покликала я чоловіка. – Зося повернулася!

Він вийшов із кімнати, побачив її й свиснув:

– Треба ж. А ми думали…

– Дуже худа, – сказала я. – І не їсть.

– Може, до ветеринара?

Я похитала головою. Зося влаштувалася на своєму кріслі біля батареї. Згорнулася клубком і заплющила очі. Дихала часто, поверхово.

Я сіла поряд, погладила її. Шерсть стала твердою, сухою. Під руками тільки шкіра та кістки.

– Де ти була, моя хороша? – шепотіла я. – Як я хвилювалася.

Зося розплющила очі, подивилася на мене і знову заплющила.

Всю ніч я прокидалася і перевіряла, чи дихає вона. Дихала. Тяжко, але дихала.

Вранці вона підвелася, попила трохи води. Їжу знову не чіпала. Пішла до вікна, сіла на підвіконня. Дивилася на подвір’я.

Я зателефонувала Ані:

– Зося вдома.

– Як добре! Де вона була?

– Не знаю. Гуляла десь. Але повернулася дуже худа.

– Мамо, а вона… адже вона старенька вже.

– Так, – сказала я. – Дуже старенька.

Ми обидві розуміли, про що не говоримо вголос.

День пройшов спокійно. Зося лежала біля вікна, іноді пила воду. Надвечір перебралася на диван – туди, де ми з чоловіком дивилися телевізор. Лягла між нами.

Я гладила її, вона тихо муркотіла. Зовсім тихо – ніби сил не вистачало.

– Скучила за нами? – Запитувала я.

Зося муркотіла у відповідь.

Вночі я прокинулася від того, що вона встала і пішла по квартирі. Походила, попила води, повернулася. Лягла не на крісло, а до мене на ліжко. Прямо до ніг.

Раніше вона так не робила. Спала завжди окремо.

Вранці вона була слабшою. Встала, попила і знову лягла. Цього разу – просто на підлогу, біля моїх ніг.

– Зосю, що ти там лежиш? Іди на крісло.

Вона підвела голову, подивилася на мене. І лишилася лежати.

До обіду дихати стало дуже важко. Я зрозуміла – це кінець.

Сіла поряд із нею на підлогу. Взяла на руки. Вона була така легка – наче порожня.

– Зосю, – шепотіла я. – Моя хороша дівчинка.

Вона розплющила очі. Подивилася мені в обличчя. Довго дивилася. Потім тихо нявкнула. Один раз.
І затихла.

Я сиділа з нею на руках і плакала. Чоловік був на роботі.

А потім раптом зрозуміла.

Вона ж повернулася! Могла залишитись будь-де – у підвалі, у гаражах, у кущах. Але повернулася додому. До нас! Щоб попрощатись!

Вітя прийшов із роботи, побачив і все зрозумів без слів. Обійняв мене.

– Де поховаємо? – Запитав.

– У палісаднику. Під горобиною. Там вона любила лежати влітку.

Ми завернули Зосю в мою стару кофту, ту, на якій вона спала. Викопали ямку під горобиною. Поклали туди.

Аня приїхала за два тижні. Ми разом сиділи біля горобини.

– Вона знала, – сказала дочка.

– Знала, що їй трохи залишилося. І прийшла додому.

– Так, – погодилася я. – Не захотіла, щоб ми думали, що вона просто втекла. Прийшла сказати «прощавай».

– А я навіть не встигла попрощатися з нею, – тихо сказала Аня.

– Ти попрощалася. Щоразу, коли дзвонила і передавала привіт. Вона чула.

– Правда?

– Правда.

Тепер у хаті тиша. Немає м’якого тупотіння лап. Немає мурчання вечорами. Не шкребеться ніхто у двері.

Але мені вже спокійно. Бо Зося повернулася. В останній момент, ледве жива – але повернулася.

Дала нам час сказати прощай.

Нещодавно Вітя знову заговорив про кошеня:

– Може, все-таки заведемо?

Я подумала і кивнула:

– Може, й заведемо. Тільки не зараз. Дай ще трохи часу.

Бо Зосю ніхто не замінить. Вона була особливою. Кішкою, яка пам’ятала, що таке будинок. І що таке – любов.

А любов не закінчується з життям. Вона залишається. У пам’яті, у серці, у горобині під вікном, яка щовесни зацвітає білими квітами. Як останнє «дякую» за вісімнадцять років разом.