Леся працювала в Італії вже п’ятнадцять років. Колись поїхала “на рік-два”, щоб трохи підзаробити, а лишилася, бо діти росли, потребували грошей, освіти, житла.

Синові Андрієві було десять, доньці Наталці – вісім, коли вона залишила їх на бабусю й виїхала з села. Відтоді жила між валізами, переказами, сподіваннями й сумом.

Вона все рахувала: скільки відкладено на Андрія, скільки на Наталку, скільки ще треба, щоб купити квартиру, поставити котел, дати на сесію, оплатити репетитора, купити весільну сукню…

Себе вона не рахувала. Ще з перших місяців праці старенька сеньйора Філомена казала:

– Лесю, ти як бджілка – весь час працюєш. А для себе коли?

– Для себе – потім, сеньйоро. Тепер – для дітей.

Кожен її день починався з прибирання, закупів, підгузків, вечері, збирання таблеток, пошуку зниклих капців під ліжком.

– У тебе золоті руки, – казала одна колега, – але серце ще золоченіше. Все дітям, дітям. Але правда в тому, що вони й не згадають про все, що ти для них зробила…

Леся мовчала. Вона не хотіла думати про це.

– Вони мене люблять, – відповідала тихо.

Діти виросли. Наталка вийшла заміж, Андрій став айтішником, працював віддалено, мав дівчину. Квартири мати купила обом, облаштувала, допомогла в усьому.

Здавалось, пора й собі подумати про життя. Але не знала, як. Вона не пам’ятала, коли востаннє купувала собі сукню не з розпродажу, чи обідала в ресторані, а не з лотка на вокзалі між пересадками.

– Мамо, а ти коли додому? – час від часу запитувала Наталка.

– Та от думаю… Скоро, діти, скоро.

Одного дня Леся таки вирішила: час додому. Тіло вже не таке гнучке, спина болить, коліна тріщать. Філомена померла, нова родина – важка, холодна. Італія більше не була близькою. А додому тягнуло.

Вона не сказала дітям точну дату. Захотіла зробити сюрприз: приїхати несподівано. Сіла в автобус, як колись, з сумкою, у якій були домашні сири, подарунки, і трохи євро, що відкладала.

Коли приїхала, село стояло як і колись. Повітря пахло яблунями, старою землею і дитинством. Леся ішла знайомими вулицями й не вірила, що вже вдома. В руках – валіза, в серці – страх.

– А раптом я вже тут чужа? – майнула думка.

Підійшла до рідного дому. Брама – нова. Двір – прибраний. Квіти у вазонах. Але щось не так. Було дуже тихо.

– Мамо? – вигукнула Наталка, вибігаючи з хати. – Ти вже приїхала? Ой, Боже! Мамо!

Леся не встигла й роззутись, як з хати вийшов Андрій, Наталчин чоловік Роман, онуки, дівчина сина. Всі сміялися, обіймали, щось казали, тягнули за руку.

– Мамо, ходи-но сюди! Ти тільки подивися!

– Куди? Що сталося?

Її підвели до сусідньої хати. Колись там жила стара Марфа, давно померла. Будинок стояв пусткою. А тепер – ошатний, з новим дахом, верандою, шторками у вікнах.

– Мамо… Це твій дім, – сказав Андрій.

– Наш сюрприз, – додала Наталка.

– Мій?.. Але ж… Як?

– Ми з Наталкою давно радились, – пояснив син. – Хотіли, щоб у тебе було місце, яке твоє. Не кімната в когось, не кут у чужому житті. А своє.

– Ти для нас усе віддала. Тепер – час, щоб ми тобі віддали трохи назад, – додала донька.

Леся мовчала. Сльози текли самі. Вона зайшла до хати. Усюди – світло, затишно. Нові меблі, легкі фіранки, вишиті серветки. А на столику – рамочка з фотографією: вона з дітьми ще молодими, біля старого горіха. І напис: “Для мами. З любов’ю. За все”.

Того вечора вона не могла заснути. Все здавалося сном. Але було реальністю.

На ранок її розбудив стукіт.

– Мамо, вставайте! Ми вас до церкви відвеземо. А потім – сніданок у нас.

– І ще! – вигукнув онук Петрик. – Я вам каченят приніс. Ви ж любите!

– Я? – усміхнулася Леся. – Люблю. І вас люблю.

Вона довго сиділа того вечора на ганку. Дивилась, як повільно сідає сонце. І дякувала. Не за дім, не за ремонт. А за те, що діти не забули, що вона для них зробила.

Бо коли мама віддає все, а потім отримує не байдужість, а подяку – це значить, що жила не марно.