У дев’ятому класі я закохався в однокласницю. Хтось назве це закоханістю, хтось навісить ще якийсь ярлик. Але це були такі сильні почуття, яких не було більше, за все життя. Ми зустрічалися недовго. Було якось по-дитячому безглуздо і непоказно, але ми любили… я так точно.

Розсталися після того, як дівчина пішла навчатися до коледжу. Почалися великі періоди, коли у нас не виходило зустрічатися з різних причин.

Телефону ні в мене, ні в неї тоді не було. І в одну з наших зустрічей дівчина сказала, що більше не хоче зі мною зустрічатися, поцілувала в щоку і влетіла у двері тролейбуса, що під’їхав.

Я приїхав до неї ввечері того ж дня, але батько дівчини сказав, що її немає, хоча взуття дівчини стояло на взуттєвій стійці.

Тоді в мене щось обірвалося всередині, наче хтось обрізав нитку. Дівчина почала мене уникати. Це було розставання, причини яких я не розумів.

Десятий клас для мене запам’ятався у сірих фарбах та автоматичних діях. Я автоматично чистив зуби, автоматично їв, автоматично вчився, спав… жив.

Потім життя круто закрутилося. Події мчали з такою швидкістю, що нудьга і смуток пішли на другий план.

Здобув вищу, влаштувався на одну роботу, потім на другу. Зрозумів, що друга робота — це моє. Отримав другу вищу (вимагала посаду). Я одружився, розлучився, знову одружився. Нині троє дітей.

І одного разу до мене на сторінку до фейсбуку із запитом дружби постукала та сама дівчина, яка на автобусній зупинці сказала мені: “Я більше не хочу зустрічатися”. Додав, звісно, у друзі. Поспілкувались. Вона запропонувала зустрітись. Зустрілися у кафе.

Я не дуже хотів іти, щоб не смикати стару душевну рану. Але пішов. Вона виглядала приголомшливо для свого віку. Коли ми допили каву, я сказав, що мені треба йти.

Вона взяла мене за руку і запропонувала ще раз попити каву. Я сів назад і сказав, що досі її люблю, але ця зустріч остання, оскільки дітей я люблю більше. А руйнувати родину ніколи не стану.

Я не розумію. На що вона розраховувала через 19 років? Краще б у неї було все добре, були діти, чоловік…

КІНЕЦЬ.