— Вона тобі не мати, як ти не зрозумієш! Я тебе ростила! Ось таку згорточку з дому маляти забрали, — біля порога на коленях стояла жінка, обіймаючи ноги дочки.

— Як я тепер маю жити, по-твоєму? Ну скажи мені! Відпусти! Відпусти, кажу!Марійка вирвалась з обіймів матері і вилетіла з квартири. А Олена так і залишилася на підлозі, захлинаючись від сліз. Перед очима стояв спогад: молода Олена міцно стискає руку чоловіка.

Вони стояли у кабінеті, куди принесли маленьку дівчинку. Дитина кріпко спала, але на мить відкрила очі—і знову заснула.— Відмовниця. Мати — дівчина молода, але здорова. Народила і відразу написала відмову, — холодно сказала соціальна працівниця.

— Дитина за всіма показниками в нормі, але є деякі… психологічні нюанси.— Ви повинні розуміти, що діти, які потрапляють до нас із роддомів, мають особливості. Вони корегуються, але це довгий процес. Не всі батьки до цього готові, — вступила у розмову психологиня.— Що ви маєте на увазі? — запитав Тарас, чоловік Олени.

— Відмовнички можуть бути… трохи відстороненими. Вони іноді видають звуки, щоб заспокоїтися. Можлива агресія. Дитина потрапляє у нове середовище, і навіть старшим дітям це дається непросто.Олена слухала, але її це не лякало.

Вона знала, що впорається. І Тарас теж.Думки перервав брязкіт ключів. Жінка підскочила, сподіваючись, що повернулася Марійка. Але на порозі стояв Тарас — збентежений і здивований.— Ти чого тут? Що сталося? — перелякано спитав він. — Де Марійка?— Марійка? Пішла до своєї… матері, — Олена безсило знову опустилася на підлогу і ридала.

Тарас сів поруч.— Значить, настав той день, мамо. Ми з тобою сотні разів це обговорювали. І ти обіцяла зрозуміти будь-яку її реакцію.— Пам’ятаю, — прошепотіла жінка, — але не думала, що буде так боляче.Тарас обійняв дружину.

Шістнадцять років вони ховали від Марійки правду. Оточили її любов’ю, і дівчинка швидко звикла. Але жодного дня не минуло без страху, що вона дізнається.І ось цей день настав. Марійка без мами шукала старий альбом. Їй часто казали, що вона не схожа на батьків: занадто темненька, коренаста поруч із білявими та стрункими Тарасом і Оленою.

Вона жартувала: «Мамо, може, мене в роддомі переплутали?» А Олена блідла, і разів із три Марійці доводилося викликати швидку.Тому вона вирішила дізнатися сама. Шукала фото, щоб знайти схожість із далекими родичами. Та замість альбома знайшла наволочку з документами.

Якби не доторкнулася — ніколи б не дізналася.Витягнула папери — старі, пожовклі. Очима впала на перший рядок:«Акт про народження №1342456. 13.02.2004. Жива. Стать: жіноча.

Вага: 3,245. Зріст: 52 см. Батько (прочерк). Мати — Шевченко Ірина Олексіївна. 02.11.1986 р.н.»— Мамо, що це? — Марійка трясла папером. Очі були спухлі від сліз, але вона говорила спокійно.— Марійко… Де ти це знайшла? — тихо спитала Олена, простягаючи руку.

— Зараз про це будемо говорити? Чи краще називати тебе тітонькою Оленою?— Не кажи так. Я твоя мати. Єдина!— А по документах — ні! — різко відповіла дівчина.— Доню… Ми хотіли розповісти раніше, але боялися твоєї реакції.— Боялися? А тепер не боїтеся, коли я дізналася ось так?!— Боюся щодня…

— Я не розумію, як можна брехати стільки років. Я відчувала, що щось не так. Навіть люди помічали, що я не схожа на вас! — раптом обличчя Марійки прояснилося. — Ось у чому річ! Тепер зрозуміло, чому ти так реагувала на мої жарти про «підкидьків». А я думала, що ти просто тривожна людина.

— Доню, ми ж тебе не викрали. Забрали крихітку, з недобором ваги. Виходили, виростили. Марійка притиснулася до мами і прошепотіла: «Ти — моя єдина мама, і я більше ніколи не сумніватимуся в твоїй любові».