Пішла я в банк, поміняти картку, термін дії старої закінчився, а в черзі знайома сидить. Не те щоб подруга, а так: вітаємося, інший раз розмовляємо. За її життям я й не стежила ніколи, подробицями не цікавилася. Але черга, навіть маленька, вона ж зближує. Ось і ми почали в черзі, а продовжили потім, уже гуляючи.

— Кредит прийшла оформляти, – вигляд в Ірини був засмучений і серйозний, – довідки з роботи зібрала, щоб хоча б під невеликий відсоток. Мені ж ще дочку до розуму доводити.

Я здивувалася, Ірина завжди справляла враження дуже раціональної особи. У борги не залазила, ми вже якось давно з’ясували, що вона воліє відкладати, а не переплачувати за відсотками. Так і доньку свою вчитися відправляла: роками гроші складала, залишившись із маленькою дитиною в розлученні і з крихітними аліментами.

— Та мамі терміново на операцію, – пояснила Ірина, бачачи моє здивування, – квоту не дають, та й поки її оформиш, оперувати буде пізно. Тож треба, як я не уникала цього.

І тут мене накрило хвилею пам’яті: влітку ж бачилися, Ірина тоді на моє запитання про те, як планує відпустку, відповіла:

— Не до відпустки, дають грошову компенсацію. Гроші потрібні, мамі на операцію. Вирішили навесні робити. Ось зібрала майже всю суму. На Віктора ж надії ніякої, у нього гроші в руках не тримаються.

Ірина старша за свого брата на 10 років. Їй 39, йому 29. 59 років їхній мамі Нелі Миколаївні. Віктор одружений, щоправда, одружився він лише кілька років тому, дітей ще не нажили, а квартира була в його дружини – батьківський подарунок. Сама Ірина донедавна жила в однокімнатній квартирі з донькою, два роки тому дівчинка поїхала вчитися до столиці.

— Як так, – запитую, – ще одну операцію треба робити? Щось не так пішло?

—Та ні, – сумно махнула рукою жінка, – операція має бути одна. І гроші в мене вже були. Я ж працюю, то звіт, то затриматися треба, віддала мамі гроші, щоб вона їх на рахунок закинула. Вона й закинула, тільки не туди.

Неля Миколаївна жінка адекватна, сама свого часу понад 20 років бухгалтером працювала, тож як із грошима поводитися знає. І затьмарення розуму в неї в житті було тільки одне: ненаглядний синочок Вітенька.

— Ти хоч батька свого пам’ятаєш, – весь час виправдовувала сина перед Іриною мама, – а він у 2 рочки сиротою залишився. Не знав, не пам’ятав. Не кричи на нього, подорослішає, зрозуміє, стане серйознішим.

— Я одразу сказала, – каже Ірина, – Віті тільки 15 років було, коли мама за нього була змушена покривати збитки за розбиту машину батька його друга, що я не буду платити, мама балує, нехай самі розсьорбують. У мене тоді була вже донька, квартира з іпотекою і чоловік, який пішов, обтрусивши ноги, у нове життя.

Неля Миколаївна збитки виплатила, Вітенька продовжив дуркувати. Тож, коли в 27 років він надумав одружитися, мама була на 7-му небі від щастя, та й Ірина сподівалася, що бешкетник схаменувся.

— Спочатку все так і було, – підтверджує Ірина, – Вітя відновився в інституті на заочному відділенні, перестав бігати з роботи на роботу і знайшов місце в Києві, де платили більше.

— Ну ось, – урочисто говорила доньці Неля Миколаївна, – дивись, як Танюша на Вітю добре впливає. А ти все про нього відгукувалася, як про безвідповідального.

Мама Ірини ще працювала, плюс пенсію оформила, тож року півтора все було спокійно. Раділи за доньку Ірини, яка вступила вчитися, за Вітю з Танею, які купили новий спальний гарнітур. Та й диплом брат благополучно отримав.

— Це Тетянина заслуга, – вважала Неля Миколаївна, – ні я, ні ти вплинути на Вітю не змогли, а вона зуміла. Пощастило з невісткою, знайшла до хлопця підхід. І батьки там хороші.

Батьки Тані допомагали, а потім щось сталося. Чи то Віктор не порозумівся з тестем, чи то ще щось сталося, але фінансова допомога молодій сім’ї припинилася, а Неля Миколаївна хоч і намагалася підкинути молодим кілька тисяч чи трохи більше, незабаром залишилася без зарплати, з однією пенсією. Та ще й здоров’я вимагало пильної уваги.

— А наша Таня захотіла відпочивати, в лютому, в південних краях і зовсім не на Чорному морі чи турецькому курорті, а набагато далі, дорожче і презентабельніше.

— Ми щороку їздили, – сказала Таня чоловікові, – а цього року я що не поїду? Я ж думала, що відпочину, наберуся сил і після повернення будемо активно працювати над збільшенням сім’ї. Тож знайди гроші, чи ти не чоловік?

А Вітя стільки не заробляв, тим паче, що відкладати сім’я не звикла, бажання махнути на моря наздогнало Таню раптово, а Неля Миколаївна ресурсами, такими як у батьків невістки, не володіла.

— Ось у цей самий момент я і віддала мамі гроші, відкладені на лікування, – хитає головою Ірина, – я ж не знала про мрії про пальми і методи, якими Таня вирішила гроші добувати.

Мама віддала Віті всю суму сама, своїми руками. Після того, як він прийшов до неї пізно ввечері в дуже засмученому стані.

— Вона сказала йому, – ридала потім перед дочкою Неля Миколаївна, – що не буде грошей – не буде сім’ї. Він же прийшов із речами. А без неї мій син пропаде, ти ж знаєш, Таня ж єдина, яка могла його втримати від авантюр і дурниць. Та на ньому обличчя не було, я ж мати, як я відмовлю.

А жіночка братика уже поїхала відпочивати.

На черговому плановому огляді лікар ще раз попередив маму: тягнути більше не можна, треба оперувати, ви ж, мовляв, говорили, що навесні.

Ірина залізла в борги, але всієї суми в такий короткий термін не набрала, ось і прийшла по кредит.

— А Вітя-то що? – запитую, – Невже він не знав, чиї і які гроші він забирає на відпочинок своїй примхливій дружині?

— А що Вітя? – обурюється Ірина, – Знав про гроші. Казав же раніше: давай, сестро, мамі треба, у мене зараз немає, але я тобі половину віддам. І про те, що операція в березні теж знав. Вони з Танею до мами ближче живуть, обіцяли кота маминого доглядати, поки я з нею в лікарні буду.

— А що я зробив? – незворушно відповів відпочилий Віктор на претензії Ірини, – Мама ж мені гроші віддала сама і добровільно. Значить, не так уже й потребує цієї операції. Ну і що, що це твої гроші. Ти мамі їх віддала, а вже як вона ними розпорядилася – яка тобі різниця.

Звичайно, мама зробила дурість. Надто вже велике її прагнення допомогти ненаглядному синові, захистити його від біди, навіть ціною свого здоров’я. А може й розуміла Неля Миколаївна в глибині душі, що вже дочка її точно не залишить у біді. Могла б залишити, так, але ж мати ж.

— Ось виходжу її після операції, – обіцяє Ірина, – а далі, як хочуть. Хоч нехай квартиру продає заради ненаглядного синочка. Тільки на мене більше не треба сподіватися.

Я чомусь думаю, що з квартирою рано чи пізно дороги Нелі Миколаївни розійдуться, а ось для Ірини це буде черговою «валізою без ручки», яку і не кинеш, і тягнути – надірвешся. Чому настільки сліпа материнська любов?

Адже син, заради щастя якого мама ризикувала своїм здоров’ям (не хочеться писати, що й життям), заради люблячої мами не поворухне й пальцем.

КІНЕЦЬ.