Нещодавно ми з чоловіком переїхали на нову квартиру. Наша єдина донечка Алінка стала геть дорослою. Дівчинка закінчила університет й влаштувалася на роботу.

Тому ми з батьком вирішили, що настав час відпустити нашу крихітку. Свою трикімнатну квартиру ми залишили їй, а самі переїхали в невеличку однокімнатну. Нам на старість років більшого й не треба, а дочка хай має користь.

Ввечері до нас зателефонувала Аліна, її голос був збентежений. Вона не стала нічого пояснювати телефоном, лише попросила негайно до неї приїхати. Через кілька хвилин ми були на місці. Дочка сиділа на кухні за столом й плакала. У її руках були якісь папери.

-Це правда? – запитала вона, дивлячись мені просто у вічі. Я взяла папірці з її рук й побачила те, що приховувала від дитини все її життя – документи на удочеріння. Ми забулися про них, коли переїжджали.

-Так, доню, правда. Ми з татом довгий час намагалися народити дитину, але нічого не виходило.  Востаннє я доносила немовля до 5 місяця, а потім втратила і його.

Тієї ночі у лікарні народилася дівчинка від якої відмовилася мати. Ми вирішили, що сама доля дарує нам тебе. Додому повернулися з поповненням. Ніхто навіть не додумався про те, що ти можеш бути нам не рідною.

-Мені все одно, що там у вас сталося. Ви мої батьки. На цьому крапка.

Я не змогла стримати сліз, чоловік теж плакав. Таємниця, якої я так боялася стільки років виявилася не суттєвою для нашої дитини. Ми раді, що донька відреагувала саме так.

Більше ніхто ніколи навіть не заїкнеться про цей випадок. Аліна – наша рідна дитина, хай навіть ми не її біологічні батьки.

КІНЕЦЬ.