– І навіщо ти мені щодня цю котлету підсуваєш? Не можеш щось інше приготувати? – бурчав Микола, знімаючи тарілку з кухонного столу.

– Це не просто котлета, це з курочки, як ти любиш… – тихо відповіла Марія.

– Та я вже не можу дивитися на ті твої “як ти любиш”!

Марія мовчки сіла на диван. У хаті – як завжди: запах підсмаженої картоплі, пральна машина гуде у ванній, донька робить уроки, син – на вулиці. А чоловік бурчить. Як завжди.

Вона не просила багато. Вона навіть не мала часу думати про себе. Все крутилася навколо них: чоловіка, дітей, господарства. Скільки разів вона втомлена падала в ліжко і думала: “Ну чому я нікому не потрібна, як жінка?”

Микола був не поганий чоловік. Не пив, руку не піднімав, працював у столярці. Але якось з роками його ставлення до Марії стало сухим.

– Що ти знову придумала? – казав, коли вона пропонувала піти разом до родичів.

– Чого тобі не сидиться вдома? – бурчав, коли вона хотіла на вихідні до церкви чи в село до мами.

А найбільше боліло, коли він почав її ігнорувати просто як жінку.

– Я втомлений. Відчепись.

Марія мовчала. Але серце щеміло.

– Марійко, хочеш зі мною в Італію? – спитала якось сусідка, Галя. – Я вже третій рік там. Робота не мед, але платять добре. Ти ж така працьовита – знайдеш щось.

– А як же діти? Микола?

– Діти вже майже дорослі. А чоловік… Якщо не оцінює, то може трохи подумає без тебе.

Ця розмова не виходила в Марії з голови. Уночі вона не спала, думала. Ранком подала чай Миколі й обережно сказала:

– Галя пропонувала поїхати на заробітки в Італію. Працювати. Я трохи подумала… може, варто…

– Та їдь, хто тебе тримає! – кинув чоловік, навіть не підвівши очей від газети.

Через тиждень Марія поїхала.

Перші дні в Італії були важкі. Робота по догляду за старенькою італійкою, мовний бар’єр, ностальгія. Вона плакала вечорами, дивлячись у вікно. Але нікому не казала. Бо вже поїхала – і назад дороги нема.

Вона дзвонила дітям, надсилала гроші, питала як справи вдома, намагаючись усе тримати під контролем навіть на відстані:

– Кажіть татові, щоб перевірив хату, бо дощі.

Але Микола не дзвонив. І не питав нічого, здається, йому було байдуже.

Та так тільки здавалося, бо відколи дружина поїхала, Микола відчув зміни і навіть злякався.

Одного вечора Микола повернувся додому й не почув запаху їжі. Не побачив вимитої підлоги. Діти сварилися – дочка не мала часу, син не хотів.

Він відкрив холодильник – порожньо. Злісно грюкнув дверима, але ніхто не кинувся щось приготувати.

– А де одяг? – спитав, коли не знайшов прасованої сорочки.

– Мами нема, – відповів син. – То хто має тобі їх прасувати?

Вперше за багато років Микола відчув… порожнечу. В хаті було чисто й акуратно, коли була Марія. І тепло. І пахло пиріжками. І навіть його буркотіння було… не таким самотнім.

Він пішов до тещі, але та тільки сказала:

– Поки вона тут була, ти її не бачив. А тепер шукаєш? Пізно, Миколо.

Минуло три місяці. Микола сам почав готувати вечерю. Не дуже вдало, але старався. Дзвонив дітям з роботи, просив прибрати, полити квіти.

– Настя, дай мені мамин італійський номер, – гукнув дочці.

– А тобі нащо? Невже вирішив в коханні зізнатися? – з посмішкою відповіла дочка, але продиктувала номер.

Микола довго крутив в руках телефон, а потім переборовши свою гордість написав дружині повідомлення.

“Марійко, я не знаю, чи ти прочитаєш. Я не знав, що так пусто може бути без тебе. Я думав, що ти нікуди не підеш. А ти поїхала.
Я зрозумів одне – я тебе не цінував. І дуже шкодую. Якщо колись захочеш повернутися, знай, я буду чекати. І борщ сам зварю. І не скажу нічого про котлети. Твій Микола.”

Марія перечитала то повідомлення разів зо сто. Читала і знову ховала. Потім подзвонила дітям:

– Як там у вас?

– Тато чекає тебе щодня. І готує. Тільки несмачно, – сміялася донька.

Марія приїхала несподівано. Просто в понеділок зранку. Вона стояла з валізою біля воріт, а Микола вже порався у грядках.

Він мовчки підійшов, взяв у неї валізу, поставив на ґанок і сказав:

– Я сьогодні варив борщ. Кажуть, пересолив. Але я не викинув. Бо чекав тебе.

І вона заплакала. Бо вперше за багато років відчула – її чекають. Микола змінився, і це було видно відразу.

Не втрачайте найцінніше через буденність. Бо навіть найкраща жінка може втомитися бути невидимою.