Під покровом ночі він стояв і роздумував: увійти чи ні. Ще вчора помітив, що тут, на околиці містечка, хтось переїжджає. Стояла вантажна машина з відкритими бортами, метушилися вантажники, тупцювали сусіди, видно когось проводжали.

Олійник підійшов ближче. Тиша. Ні гавкоту собак, ні скрипу дверей… порожньо, темно і безлюдно. Тремтячою рукою відчинив хвіртку й обійшов усі куточки двору в пошуках металу. Нічого корисного не знайшовши, вирішив проникнути в будинок. Здивувався, коли виявив, що замка на дверях немає. «Закрити забули», – подумав Олійник.

І начебто все просто – штовхнув двері й увійшов. Все одно нікого. Можна хоча б плиту з печі зняти, колосники забрати. Однак цей крок був настільки тяжким і незвичним… захотілося бігти без оглядки звідси.

Але згадав величезний борг, зобов’язання перед поручителями і недавній відчайдушний крок, коли дружина застала його, сорокап’ятирічного, ще в повному розквіті сил, із зашморгом у руках. Ніби божевілля знайшло на нього – вирішити все одним махом. Немає його, Павла Сергійовича Олійника, і немає фінансової проблеми. Так він думав.

Дружина впала в ноги, уткнувшись у його коліна, ридала. – А я? – кричала вона. А я як же? На кого мене залишаєш? А Наталка? Як донька після цього житиме?

І він схаменувся, затрясся, витирав рукою сльози, і зрозумів, що борг із його відходом нікуди не дінеться, і рідні тягтимуть непосильну лямку і після нього.

— Людо, все, все, не буду, – обіцяв він тремтячим голосом.

А потім вони довго сиділи у вагончику і думали, де взяти грошей. І знову надія на виплату зарплати, яку в дев’яностих так часто затримували. І знову думи, як ще підробити, щоб почати гасити борг перед банком.

Два роки тому здалося, що легко вирішать житлове питання. Залишили доньці двокімнатну малогабаритну квартиру як подарунок на весілля, а самі взяли кредит, купили ділянку і почали будувати будинок.

Встигли залити фундамент, і на тому справа зупинилася. Гроші за матеріал віддали, і досі його чекають. Постачальників кілька, і всі тягнуть, обіцяють незабаром. На одного до суду подав, але знайти не можуть… а банк уже до поручителів дістався, і тепер вони намагаються натиснути на Павла з виплатою.

Він знову зробив крок до чужих дверей, злегка стукнув засув – усе відчинено, навіть через вікно не довелося лазити.

У сінях було темно. Але вмикати ліхтарик усе одно не став, щоб не привертати увагу. Навпомацки обстежив усі кути, і, нічого не знайшовши, увійшов до хати.

Постояв біля дверей, прислухаючись і звикаючи до темряви. Так, плиту з грубки він обов’язково зніме, а більше тут, схоже, брати нічого. Хоча смішно було б сподіватися, що чавунна плита, якщо її здати, покриє його борг… і все ж… хоча б малу частину внести, щоб відстали від нього хоча б на кілька днів…

У будинку ще пахло речами колишніх господарів, але було порожньо і темно. Тільки місячне світло легко проникало крізь оголені вікна. І хоча нікого в хаті не було, стало чомусь не по собі, ймовірно, від того, що ніколи Павло не брав чужого.

Двері до спальні були прочинені, і він вирішив зазирнути туди. Там узагалі була непроглядна темрява, мабуть, тому, що віконниці були зачинені.

Але й тут він не став вмикати ліхтарик, а просто звик до темряви, і помітив, що залишилася частина речей: здається, комод стояв у простінку, та стара шафа відразу біля входу. Він підійшов до комода і тихо відчинив перший ящик (навряд чи господарі залишили чимось поживитися), але Олійник вирішив перевірити: раптом щось цінне залишилося.

— Вітенько, онучку, це ти? – пролунав слабкий, старечий голос, що порушив тишу спорожнілого будинку.

Олійник завмер, усередині кольнуло від несподіванки і страху. «Цього не може бути», – подумав він, не вірячи, що чув голос.

— Вітенько, а я знала, що прийдеш, – знову почувся той самий голос.

Павло подивився праворуч. Там, у кутку, розгледів силует ліжка, яке спочатку прийняв за нагромадження речей (хіба мало що колишні господарі могли залишити). Ось звідти й долинав голос.

Олійник пройняв піт від здогадки, що там, на ліжку, жива людина, імовірно, літня людина… і її побачили. Нехай у темряві, але старенька зрозуміла, що тут сторонній… хоча, судячи з її слів, вона не вважала Павла стороннім.

— Вітенько, онучку, там, у комоді, пенсія моя… ти візьми, я тобі відкладала… а то зараз цукерки твої привезли до магазину, люди казали. Твої, улюблені цукерки… візьми онучок, купи собі, а вже я порадію…

Павло стояв перед відчиненою шухлядою комода, у якій, якщо вірити, лежали гроші. Він до того був оглушений почутим, що просто завмер, не міг навіть поворухнутися…

Раптом старенька злегка кашлянула, потім почала часто дихати і все кликала якогось Вітеньку…. Олійник, нарешті, прокинувся, і підійшов до ліжка, торкнувся його металевих козирків… увімкнув ліхтарик, намагаючись переконатися, чи справді, тут, у напівпорожньому будинку, жива людина.

Вона лежала в ситцевій хусточці, прикрившись товстою ковдрою, і важко дихала. Її гостроносе обличчя було в зморшках, і незрозуміло було, скільки ж їй насправді років.

— Гей, бабусю, ти жива? – тихо запитав Павло, забувши про грубку, про колосники і про гроші в комоді.

Старенька мовчала. Було помітно, що їй важко дихати.

— Чуєш, бабусю, скажи щось, – просив Павло, – Рідня твоя де? Кого на допомогу кликати? – запитував він, і в голосі чувся відчай. Було помітно, що їй усе гірше.

— Швидку треба! – Сказав він сам собі, і поспішив вийти з кімнати. – Гей, люди, є тут хто? – голосно запитав він, світячи ліхтариком, і похапцем ніяк не міг знайти, де вмикається світло.

— Він вийшов у сіни, вискочив на ґанок, щоб покликати на допомогу, геть забувши про свою безпеку.

— Стій! – Просто на ґанку в нього встромилися вила. – Стояти! – Грубий чоловічий голос зупинив його.

— Я ж казала, що злодії тут, – сказала жінка, яка стояла за його спиною. – В’язати його треба, Федя!

— Зараз Петька підійде, пов’яжемо, – пообіцяв мужик, притискаючи Олійника вилами до стінки.

— Там бабця хвора, допомогти треба! – Крикнув Павло, – Швидку викликайте, а то недовго їй залишилось! – Уже благаючи попросив він.

— Ах ти, негідник, налякав Опанасівну! – Жінка кинулася в сіни, боячись не застати в живих сусідку.

***

Слідчий Сергій із самого ранку був не в дусі. Тим паче що це був ранок понеділка, і йому вже «прилетіло» від начальства про нерозкриті злочини. А те, що зарплату затримують і народу не вистачає, це нікого не хвилює.

Чоловік стомлено перебирав папірці, ніби не початок тижня настав, а вже кінець тижня, і він, як лимон вичавлений, мріє дістатися до улюбленого дивана.

— Давай його сюди, – буркнув Сергій, звертаючись до помічника.

Олійник, із почервонілими очима, який не спав від нервового напруження всю ніч, сів перед слідчим.

— З якою метою проникли в будинок громадянки Коваль? – запитав він, не піднімаючи голови.

Олійник не відразу зрозумів, про кого йдеться, і мовчав майже хвилину.

— Я нічого не брав. Я не злодій, – пробурмотів він.

— Повторюю запитання, – таким самим монотонним голосом сказав слідчий: – З якою метою проникли в будинок громадянки Коваль Ганни Опанасівни?

— Я… я просто проходив повз, – сказав Павло, – хвіртка була відчинена…

— З якою метою, я запитую! – роздратовано повторив Сергій.

Олійник не знав, що відповісти, тому сказав перше, що спало на думку: – З цікавості…

Слідчий подивився на нього, кинув ручку на стіл – у погляді відчувалася неприязнь. І не від того, що він був злим або недосвідченим… ні, просто Сергію набридло слухати придумані на ходу відповіді. Йому взагалі все набридло. Єдине, що його надихало, що цю справу було майже розкрито. Адже все як на долоні: спійманий на місці злочину.

— Я ж кажу: з цікавості, – повторив Павло, – з’їхали напередодні господарі, вирішив зазирнути… а там бабця… чи забули її… як вона, до речі? Швидка хоч встигла? – запитав чоловік.

— Що взяли із собою? – не реагуючи на слова Павла Олійника, запитав слідчий.

— Та нічого не брав! Мені ж усі кишені вивернули, нічого я не брав… не злодій я…

— Відвести, – розпорядився слідчий.

Олійник, як підкошений, упав на нари, ні на кого не реагуючи в камері. Серце нило від думки, що скаже дружина, як це все відіб’ється на його сім’ї і що потім буде.

У якусь мить йому стало так погано… він навіть пошкодував, що не встиг минулого разу затягнутися зашморг. Але потім усі його думки були, що сказати дружині, які слова знайти, щоб заспокоїти її… і як на це подивляться дочка і зять.

Він чекав зустрічі з дружиною, підбираючи слова на своє виправдання, але нічого не спадало на думку, і він почувався загнаним у кут. «Тепер усе, – думав Павло, – нічого не доведеш».

Минула доба. Дзвеніли ключі і Павла покликали. Він вийшов без речей і очікував знову побачити слідчого Сергія, який вважав цю справу практично розкритою.

Але його ввели в маленьку кімнату з ґратами, де був потертий стіл і два стільці. На одному з них сидів чоловік у плащі та з непокритою головою. Волосся його було майже сиве, біля очей пролягли зморшки. Піджак, бежева сорочка і краватка впали в око Павлу. Він сів навпроти.

Чоловік мав вигляд років на 60-67 і відразу подивився в очі Прохорову, вивчаючи його.

— Анатолій Андрійович, – представився він. – Ви, Павле Сергійовичу, напередодні до моєї тещі в дім залізли… ось так-то…

Павло здивувався. Він думав, що адвоката йому прислали, а тут родич цієї бабусі, та ще й пустили його запросто, ніби свій він тут…

— Послухайте, я нічого не брав, присягаюся, нічого не взяв, там усе нам місці.

— Знаю, ми вже подивилися, – запевнив чоловік. Він сидів так само спокійно, як і раніше склавши руки «замком», і стежив за поглядом Павла.

— Так вийшло, розумієте, – Оліник був розгублений, пригнічений тим, що відбувається. – До речі, здається, вашій… родичці стало погано, я вибіг, щоб людей покликати, швидку викликати… скажіть, як вона? Вона жива?

— Жива. Жива Ганна Опанасівна. Учора лікарі весь день із нею возилися, але все обійшлося…

Павло видихнув. – Я присягаюся, навіть не доторкнувся до неї… я допомогти хотів… вона якогось Вітю звала, онуком називала… може мене з ким переплутала… про якісь гроші говорила, про цукерки… але я не брав… я нічого не брав…

Права повіка у відвідувача сіпнулася, чоловік трохи примружив погляд, видно, зір його підводить. – Про цукерки? – перепитав він.

— Ну так, як із маленьким розмовляла, а потім затихла, зрозумів я, що погано їй…

Анатолій важко зітхнув. – Це вона про нашого сина Віктора… Вітя загинув п’ять років тому… а теща досі пам’ятає, які цукерки він у дитинстві любив. І вона його любила… завжди після школи чекала. Навіть коли дорослим став… наготує їжі й чекає…

Анатолій піднявся. – Адвокат я, хоча вже на пенсії й відійшов від справ… але тобі допоможу… мене добре знають…

— Як допоможете? – не повірив Павло.

— Звичайно. Допоможу вийти звідси без судимості.

Олійник дивився на нього і не міг повірити в почуте. Невже ця людина, якій варто лише пальцями клацнути, щоб термін дали, щиро хоче його звідси витягнути?

Анатолій Андрійович зрозумів здивування в очах нещасного Павла і пояснив. – Я тобі обіцяю: ти звідси вийдеш.

Він підійшов до дверей, і тут Олійника ніби хтось підстьобнув, він майже закричав: – Я заліз у її будинок, щоб обікрасти… знайти що-небудь… я не знаю, може, я і гроші б узяв…

Павла трусило від власного зізнання, але чомусь йому здалося, що найголовніше зараз – сказати правду, а там уже нехай сам вирішує цей літній інтелігент, чи виручати його, бідолаху, з камери.

— Знаю. – Майже без емоцій відповів Анатолій. – Усе знаю. – Він повернувся і знову сів за стіл. Павло був емоційно напружений, і в пориві розповів усе і про банк, і про відсутність грошей, і про поручителів, і навіть про спробу піти з життя.

— Речі перевозили, не все ввійшло, та й не все треба забирати… увесь день вмовляли матір… а вона вперлась: «ще нічку у своєму домі…». Дружина переживала, ніяк умовити не могла, знала, що зі здоров’ям у неї вже не дуже… вік. – Анатолій зітхнув. – Не переконали ми її.

Вирішили, що нехай ще переночує, раз їй так хочеться. Хто ж знав, що вночі їй зле стане… вона часто онука згадує… може, й привиділося їй, що це ти її онук… марити почала… Тож, хлопче, не зайди ти тієї ночі… може, й не застали б матір живою… і звинувачували б себе потім.

***

Анатолій Андрійович дотримав слова: Павла випустили.

Пониклий, він сидів удома, опустивши голову, і дружина обійняла його. Так вони просиділи кілька хвилин, не сказавши одне одному жодного слова.

— Павло, я тобі зараз скажу… тільки ти вислухай до кінця, – порушила тишу Людмила, – Наталя з Вовою до свахи і свата переїхали жити…

Павло отямився, підняв голову. – Як? Із нашої квартири, що ми залишили їм, переїхали? Там же тісно в них, у Володьки молодший брат ще… і в наших Дімка зовсім маленький…

— Нічого, Павле, нічого… ти не хвилюйся… вони все знають… свати самі запропонували.

— Соромно, – зізнався Павло, – до чого дійшло з цим кредитом… а нашу квартиру… невже продати хочуть? Ми ж їм залишили…

— Павлику, ти не думай, вони продавати не будуть… вони здавати будуть, а гроші за оренду нам віддавати, щоб щомісяця кредит виплачувати…

— Не знаю, як вони там, квартира ж у батьків Володьки маленька, а тепер, вважай, дві сім’ї разом… та ще й тестеві зарплату не платять…

— Нічого, вони самі так захотіли… Павлику, ми якось викрутимося, ти тільки не впадай у відчай, – дружина заплакала.

— Не плач, я тепер зрозумів: ні зашморг, ні в’язниця мене не бере, видно, посил мені звідкись згори… натяк чи що, інший вихід шукати і… жити. Будемо платити, – сказав він. – Я завтра до поручителів сходжу, нехай бачать, що не втік, що платитиму. Там, на заводі, здається, аванс мають дати.

— Ну, ось і добре, Павлику, ось і добре, – шепотіла Людмила.

***

Минуло сім років

Будинок Олійники все-таки побудували. Будматеріали, за які гроші вже було віддано, їм привезли. Щоправда, не всі виявилися сумлінними постачальниками, і загубилися на просторах країни, так і не повернувши борг. Але зате борг перед банком Павло погасив повністю.

Щоб заощадити, сам возився на своєму будівництві, та ще зять допомагав. Коли, нарешті, змінили літню хатинку на просторий будинок, зайнялися його облаштуванням. Донька із зятем на той час повернулися у свою квартиру, і через рік у них зʼявилася друга дитина.

Про той випадок, коли забрався, як він вважав, у порожній будинок, Павло намагався не згадувати. І лише з плином років, часто приходила на думку та історія. Але тепер уже не так болісно відгукувалася в пам’яті. Ось тільки серце тепер іноді поколювало, і дружина поставила ультиматум: «терміново в лікарню».

Там, у поліклініці, він і натрапив на колишнього адвоката Анатолія. До цього якось не трапилася зустріч. Павло почав придивлятися: він чи ні. Він. Щоправда, постарів ще сильніше, голова зовсім сива.

— Доброго дня… не впізнаєте?

Анатолій Андрійович став вдивлятися в його обличчя. І хоча пам’ять у нього раніше на обличчя була чудова, того разу він не міг відразу згадати.

— Олійник. Павло Сергійович. Адже це я тоді в порожній будинок забрався, ви ще зі мною зустрічалися і допомогли тоді…

— А-ааа, так-так, пригадую, було таке. – Здається Анатолій навіть зрадів, коли побачив Павла.

— Як ваша теща, здається, Ганна Опанасівна… оклигала вона тоді… пам’ятається, погано їй було.

— Так-аа, матінці нашій тоді вже вісімдесят сім стукнуло, от ми й перевезли до себе. І ви знаєте, після того шість років прожила Ганна Опанасівна… так-так, до дев’яносто трьох рочків дотягнула… і часто повторювала: «шкода, що життям своїм з онуком Вітею обмінятися не можу, але ж мені он скільки відпущено, а йому… жити б, та жити». – Анатолій сумно зітхнув: – Минулого року поховали ми Ганну Опанасівну.

— Прийміть мої співчуття, – сказав Павло.

— Ви сам як? Вирішилося питання з будинком? – запитав колишній адвокат.

— Слава Богу, вирішилося. Побудували. І більше в такі борги залазити не хочу. Онуки в нас із дружиною… начебто все добре. Підсобне господарство є… городик… навіть курей розводимо.

— Ну, ось і добре, – зрадів Анатолій Андрійович.

— А у вас, вибачте, хіба син Віктор єдиним був?

— Ні. У нас ще донька, – відповів адвокат. – Онуки є. Тож тішать нас із дружиною на старості років… Ну мені вже час, моя черга підходить.

Олійник кивнув йому на прощання і замислився: «Невже Ганна Опанасівна, і справді, прийняла його, Павла, за свого онука? Чи вона все вигадала, побачивши стороннього в будинку? Чомусь для Павла це залишилося загадкою, і тепер її не розгадати. І чи треба розгадувати? Одне знав напевно: та ніч стала для нього і для його сім’ї доленосною. У хорошому сенсі доленосною.

Він теж піднявся, помітивши, що скоро його черга, тихо сказав сам собі: «Гаразд, живемо далі».

КІНЕЦЬ.