Теплий літній вечір тихенько спускався на село. У хаті пахло свіжою випічкою та чаєм, запареним із м’ятою та смородиновим листом.

Ніна Петрівна поправила на столі скатертину, розклала пиріжки на тарілці, виставила вершки в порцеляновій чашці.

Вона хвилювалася: сьогодні мала приїхати її люба донька, Вероніка.

“Може, навіть заночує, на вихідні залишиться… Нам про багато що треба поговорити…” — мріяла Ніна Петрівна, час від часу поглядаючи у вікно на дорогу та слухаючи, як рипить хвіртка од вітру.

“От-от приїде”, — шепотіло їй материнське серце. Їхати з міста було близько години…

Напевно, довго збиралися. Може, якісь справи були.

Колись Ніна Петрівна мала свою квартиру в Полтаві.

Невелику, але затишну.

Та коли донька, Вероніка, виросла й вирішила будувати своє самостійне життя, Ніна Петрівна без вагань усе віддала доньці — і квартиру, і заощадження.

Сама ж після того, як не стало її батьків переїхала до старенької батьківської хати за місто, де повітря чисте й спокій.

До рідної хати, де починалося її життя. Де колись вона сама виросла.

— Мамо, ми з Артемом тобі допомагатимемо матеріально, — сказала донька й поїхала.

Тепер у неї була квартира, вечори з нареченим та друзями…

А матері в її житті ставало все менше й менше.

Спочатку були дзвінки щотижня. Потім — раз на місяць.

А тепер — тільки рідкісні повідомлення: “Не хвилюйся, все добре”.

Тепер Ніну Петрівну вечорами зігрівали лише старі фотографії на стінах.

І безкінечне чекання дзвінка або короткого візиту доньки. І ось сьогодні Вероніка все-таки обіцяла заїхати.

Стук у двері повернув Ніну Петрівну до дійсності.

Вона квапливо витерла руки об фартух і кинулася до дверей. На порозі стояла донька — доглянута, гарна, навіть ще краща, ніж раніше.

— Мамо, привіт! — сказала вона, швидко поцілувавши її в щоку. – Вибач, ми з Артемом ненадовго. За спиною Вероніки маячив чоловік, нетерпеливо поглядаючи на годинник.

— Ну чого ти стоїш, заходь! На столі пиріжки… твої улюблені, з м’ясом. Фарш брала на фермі, все своє, натуральне! — голос Ніни Петрівни затремтів.

Вероніка пройшла до хати, ковзнула поглядом по затишній кухні.

— Мамо, слухай, я не по пиріжки приїхала. Ти ж знаєш, що я на дієті. Мені потрібні документи.

— Які документи? — насторожилася Ніна Петрівна.

Донька дістала з сумки папку:

— На хату. Я її продаю. Вже знайшлися покупці.

— Як це продаєш?! — Ніна Петрівна впустила рушник на підлогу.

— Донечко, але ж це… це ж мій дім! Наш дім! Батьківський!

— Мамо, ну чого ти завела свою стару пісню? — Вероніка трохи відступила назад, наче боячись відмови.

— Тут жити неможливо. Нудьга смертельна, комарі, до магазину — три години пішки!

Якщо щось трапиться, швидка не встигне.

Тобі буде краще в Полтаві. Купимо тобі щось маленьке, зручне. Все буде цивільно. Телевізор, лікарі поруч.

Що тобі ще треба?

— А ти? — тихо запитала Ніна Петрівна. — Ти до мене будеш частіше приїздити?

Вероніка знизала плечима:

— Ну… Коли зможу. Біля нас квартири дорогі. А туди, де можна купити, їхати півтори години. Далі, ніж сюди.

Ніна Петрівна стиснула губи.

— Донечко… Тут же моє життя. Я тут виросла… — голос урвався.

Вероніка нетерпеливо глянула на годинник:

— Мамо, ну не починай! Мені терміново потрібні папери. Завтра поїдемо все переоформлювати. Будь готова о дев’ятій, Артем заїде.

Тільки нормально одягнися, ніяких цих… Сільських суконь, не ганьби мене.

Чоловік біля порога кахикнув, даючи зрозуміти, що вони поспішають.

Насилу, тремтячими руками Ніна Петрівна знайшла потрібні документи.

Донька, не вчитуючись, забрала папку й сунула її в сумку.

— Все. Дякую, мамо. Ти не хвилюйся! Все буде супер. Ми тобі бажаємо тільки добра.

— Може, чаю чи молочка? — тихо запропонувала Ніна Петрівна.

– Пиріжків? З собою візьміть… Куди мені одній стільки? Вероніка тільки махнула рукою:

— Та досить уже зі своїми пирогами! Не потрібні вони нам. Іншим разом, може. Ми поспішаємо.

На прощання вона нашвидкуруч поцілувала матір у щоку. Двері скрипнули.

Десь далеко надривно завив собака…

Жінка стояла в порожній кухні. У вухах наростав гул. Пиріжки залишилися недоторканими.

Вона й сама не хотіла навіть спробувати їх. Було так боляче на душі.

Вона повільно підійшла до старого комода, на якому в сріблистих рамках стояли фотографії: мати в ситцевій сукні, батько — з веселими зморшками в куточках очей.

— Пробачте мене… — прошепотіла вона, обіймаючи рамки. — Я ж теж вас колись залишила… Поїхала… Думала — повернуся з перемогами та здобутками. Та тільки ви не дочекалися…

В грудях пекло.

З очей хлинули сльози.

Вона згадала, як колись їхала до Полтави — така горда, з маленькою валізкою та цілою купою грандіозних планів.

Думала — от-от доб’юся всього й повернуся. Повернуся гарною, успішною.

Будуть пишатися батьки, а в селі скажуть: молодець, вибралася з болота…

А потім життя закрутило… Заміж вийшла, дитина… Чоловік виявився не найкращим. Довелося все самій на собі тягнути.

Ніна Петрівна тоді працювала на двох роботах, ночами шила сукні на замовлення, аби в доньки все було — і одяг модний, і косметика, і навіть платний виш, про який дівчинка мріяла.

Ніна Петрівна згадувала, як у юності Вероніка обіцяла:

— Мамочко, коли я стану дорослою та багатою, ми з тобою щороку їздитимемо на море! І я куплю тобі величезний будинок! З садом!

Вона сміялася тоді, притискаючи доньку до грудей:

— Головне, рідна, щоб ти щаслива була. Будинок мені не потрібен, мені б тільки тебе поруч.

Весь цей час батьки Ніни ніби були, але десь далеко.

Забула, відклала, не встигла…

І тепер історія повторювалася — тільки на місці покинутих батьків була вона сама. Єдине, що залишилося їй — цей дім і фотографії, та надія, яка з кожним днем ставала все тьмянішою.

Ніна Петрівна помолилася й повільно задула свічку в лампадці, а після відкрила вікно.

По даху почав капати дощ, як сльози батьків, які не хотіли б для своєї дочки такої ж долі.

Кожен удар крапель дощу був схожий на чужі кроки — віддалені, що губилися в темряві.

Минуле йшло, але Ніна Петрівна не хотіла його відпускати.

— Що мамо? Я щось забула в тебе? Хустку? Парасольку? — невдоволено запитала донька, відповівши на дзвінок матері.

— Так, ти забула. Забула спитати мене. І моя відповідь: “ні”. Я не продаватиму свій рідний дім. Вибач, Вероніко. Я не приїду на угоду.

Ніна Петрівна скинула виклик, і разом зі сльозами з неї словно вилилася вся накопичена важкість.

Вона зітхнула легко.

Глибоко.

І все-таки повітря після дощу завжди найсвіжіше.