У мене є подруга дитинства. Вона з багатої родини. Її батька мають такі статки, що, мабуть, і моє життя могли купити без зайвих турбот. Лена все життя купається в розкошах, ніколи собі ні в чому не відмовляє. Часті поїздки за кордон. Навчання в університеті тільки для галочки. Батьки оплачують всі її прогули та сесії. Так і жити можна. В кармані завше кругленька сума, яку можна витратити хоч за один похід до магазину. Інша справа я.

Моя родина хоч й не багата, та бідними також не назвеш.

Звичайна пересічна. Проте все, що я маю заробити самотужки. До того ж намагаюсь й батькам допомагати. Вони вже не в силі так працювати, як раніше. Не дивлячись на різницю у фінансовому плані, ми завжди непогано товаришували. От тільки мене напружувало, що Лена не розуміла чому я не можу поїхати із нею на море вдруге на рік, чи піти в дорогий ресторан в кінці тижня або ввечері після робочого дня. Скільки не пояснювала, все глухо. Коли вона має необмежений запас грошей, я маю працювати посилено, аби хоч трішки більше заробити та дозволити щось купити.

Вчора у нас сталась така собі неприємна ситуація.

Лена сказала, що купила мені й собі квитки на літак до Куби.

Гроші я можу повертати частинами скільки завгодно. Так, виглядає великодушно. Та хто в мене взагалі запитав, чи хочу я летіти?! Чи хоча б маю змогу?! В мене робота постійно, я намагаюсь побудувати своє майбутнє, коли подруга вже своє давно має.

– Лена, я тобі дуже вдячна, проте не можу полетіти. В мене робота. Якщо знову візьму відпустку мене вже звільнять.

– Тю! Ну то й що? Знайдеш нову.

– Мені ця подобається.

Я мушу за неї триматись, бо в мене за спиною немає нікого із товстим гаманцем, розумієш?

– Це все відмазки!

– Ні, люба, не відмазки.

Не хочу, щоб ти навіть знала як це, коли ти чогось дуже хочеш, та не можеш дозволити.

– Не знаю такого. Я собі все можу дозволити.

– То й чудово. Радій з того.

Поверни квиток поки не пізно.

– От завжди ти так! Завжди маєш відмазку, щоб не розважитися зі мною! Я тебе дратую своїми грошима, чи що!?

– Насправді зараз це так.

Проте мені подобається з тобою спілкуватись…

Поки тебе не починає заносити.
Слово за слово й ми посварились. Лена назвала мене біднячкою, та сказала, що наша дружба була помилкою. Мені так гірко на душі стало…

Хіба ж я винна, що не народилась із золотою ложкою в роті?!

ТА це ще не все. Ввечері після роботи я хотіла помиритись із подругою, пішла до неї додому. Двері були відчинені, тож я відразу зайшла. В кімнаті сиділа Олена зі своєю матір’ю та обговорювали мене.

-Ні, ну ти тільки уяви, мамо!

Я купила їй квиток, не обмежила в термінах повернення коштів, а вона ей не задоволена лишилась! Це так само як я колись запросила її відвідувати курси для підвищення жіночої кваліфікації!

Вона й тоді сказала, що то дорого для неї! Та хіба ж такі знання мають коштувати дешево?! Невдячна жебрачка! Мабуть, гадає, що вона краще за мене, якщо працює! Але я все одно багатша, їй до мого рівня ще далеко, а тягнути її на власному горбі мене дістало!

– Кого ти там тягнеш, дорогенька?

Знаєш, я зробила грубу помилку вважаючи тебе своєю подругою. Справді. гадаю, на цьому нашому знайомству прийшов кінець.

Я й уявити не могла, що Олена такої думки про мене. Образливо. Та що вдіяти.

Ми із нею з різних світів. можливо колись вона це зрозуміє, а можливо й ні. Проте поновлювати дружбу із прогнившою людиною геть не хочеться.

КІНЕЦЬ.