Володимир та Людмила, завівши другу дитину, вирішили розширити житлоплощу за рахунок іпотеки.

Подружжю схвалили житловий кредит, і вже за місяць у їхній власності виявилася двокімнатна квартира.

Свою однокімнатну квартиру, на яку Володимир заробив ще до шлюбу, було вирішено здавати в оренду і з цих грошей виплачувати іпотеку.

Як тільки мати чоловіка дізналася про їхнє рішення, відразу з обуренням зателефонувала синові:

– Ти вирішив здавати свою однокімнатну квартиру?

– Так, – незворушно відповів Володимир.

– Я до останнього сподівалася, що це лише жарт, – заохала жінка.

– Як ти можеш здавати квартиру, коли в тебе брат потребує житла?

– Нехай брат собі сам збирає. Ми ж із Людою якось назбирали…

– А от у нього не виходить, – заперечила Олеся Сергіївна. – Вони не житимуть на одній воді, у всьому собі відмовлятимуть заради квартири, і правильно роблять. Здоров’я дорожче!

– Правильно, як же в нього вийде, коли він із дружиною по кілька разів на рік їздять відпочивати, – осудливо сказав Володимир.

– Сину, заздрість – погане почуття! – мати трохи посварила сина. – Якщо їздять, то можуть собі дозволити.

– Відпочинок вони можуть собі дозволити, а квартиру ні? – проскреготів зубами чоловік, якого дуже образили слова матері. – Ні, не допомагатиму я братові. Квартиру ми здаватимемо, щоб покривати платіж за іпотекою.

– Ніколи не думала, що ти спорідненість будеш міряти грошима, – з осудом промовила Олеся Сергіївна. – Славко б так точно з тобою не вчинив. Він цінує спорідненість.

– Я не можу прийняти це рішення один, – починаючи піддаватися вмовлянням матері, винувато промовив Володимир.

– Це твоя квартира і тобі вирішувати! – схаменулась жінка, згадавши цей важливий нюанс.

– Все одно мені треба все обговорити з дружиною, – Володимир викрутився від точної відповіді матері.

Цього ж вечора він поговорив із Людмилою. Жінка намір віддати квартиру для проживання братові чоловіка не підтримала.

– Якщо пустити їх із дружиною туди жити, грошей ми жодної копійки не отримаємо. Переживаю, що нам ще доведеться й комунальні послуги за них оплачувати, – почала тиснути на чоловіка Людмила.

– Нехай йдуть та заробляють!

– Я мамі так само сказав, – пробурчав чоловік.

– Але вона стоїть на своєму, що я маю допомогти братові…

– Дорогий, а ти чим збираєшся сплачувати платіж за іпотекою? Наскільки я пам’ятаю, ми й збиралися брати з орендних грошей, – обурилася жінка і похитала головою.

– Що я зроблю? – зітхнув чоловік.

– Думаєш, так просто відмовити, коли тиснуть на спорідненість. Я знаю, що якщо не допоможу йому, проти мене всі родичі будуть.

– Тоді нехай ці родичі скидаються нам на іпотеку, – незворушно промовила Людмила. – Я сама поговорю зі свекрухою! – рішуче додала вона.

Через три хвилини вона вже розмовляла з Олесею Сергіївною. Спочатку невістка з люб’язності поцікавилася в неї як справи, а потім перейшла до головного.

– Олесю Сергіївно, я знаю, що ви хочете, щоб Вовлодя пустив у свою квартиру брата та його дружину.

– Все вірно! – свекруха з поважним виглядом зупинила Людмилу. – Родичам треба допомагати. Я рада, що ти напоумила мого сина.

Олеся Сергіївна, не дослухавши до кінця невістки, раптом вирішила, що та стала на її бік.

– Ну, взагалі я хотіла поговорити про інше. Якщо ви стоїте на тому, щоб В’ячеслав жив у нашій квартирі, то нам знадобиться ваша допомога, – хитро промовила Людмила.

– Яка допомога? – за голосом Олесі Сергіївни стало очевидним, що ці слова її насторожили.

– Грошова, оскільки ми розраховували з орендних грошей оплачувати іпотечний кредит. Але якщо цього не вийде, то ви пересилатимете нам щомісяця по п’ятнадцять тисяч? – жалісно промовила жінка.

– Що? Ти що таке вигадала? Де я тобі візьму п’ятнадцять тисяч? У мене пенсія лише десять!

– Гаразд, п’ять тисяч ми самі знайдемо, підійде та сума, що у вас з’являтиметься щомісяця, – з награною радістю вимовила Людмила.

– Точно не розумна! – роздратовано вигукнула Олеся Сергіївна. – А я жити на що по-твоєму буду?

– Не знаю, де ви знайдете собі гроші. Та й чому я взагалі маю про це думати? Ви ж не хочете думати, де ми братимемо гроші на іпотечний кредит, – сердито пробурчала невістка. – Отже, на вас не можна розраховувати? Я правильно розумію? Ось як тільки почнете допомагати нам цією сумою, тоді і ваш син в’їде в квартиру, а поки доведеться йому шукати собі інше місце.

– Нічого собі, яка ж ти таки нахабна! – Олесю Сергіївну обурили слова Людмили.

Сама ж вона не вважала, що діє так само, вимагаючи у сина допомоги для брата.

– На тому й вирішили! – продовжувала монотонно говорити невістка. – Як тільки знайдете потрібну суму, тоді й поговоримо!

Свекруха розгубилася від слів Людмили і кілька секунд роздратовано зітхала у слухавку.

– Олеся Сергіївно? – Покликала жінка, не до кінця розуміючи, чи продовжуватиме марний діалог свекруха.

– Мені нема чого тобі сказати, – буркнула жінка. – Короче, Славку не бачити вашої квартири.

– Ви вірно мене зрозуміли, – задоволена собою, підтвердила слова свекрухи Людмила.

– Тьху на тебе! – Олеся Сергіївна скинула дзвінок.

Людмила, відклавши убік телефон, з виглядом переможця вирушила до чоловіка, який сильно переживав, знаючи, що дружина розмовляє з його матір’ю.

– Ну все! Я вирішила нашу проблему! – радісно повідомила жінка і в подробицях переказала Володимиру всю розмову з Олесею Сергіївною.

– Я б ніколи не додумався, – посміхнувся чоловік, задоволений тим, як дружина хвацько вирішила важку ситуацію.

Більше Олеся Сергіївна не заводила розмову про квартиру, яка є у Володимира, і вдавала, що тієї розмови взагалі не було.

КІНЕЦЬ.