-Мамо, ну скільки можна зберігати цей мотлох? -Це ти про що, доню? -Я про цю стару валізу. Вона тут стоїть стільки, скільки я пам’ятаю. -Ця валіза дуже цінна, вона належала твоїй бабусі. -А Що всередині? -Різні листи, документи … — Одним словом те, що вже давно нікому не потрібне.

-Дочка, як ти смієш так говорити?! Це ж речі твоєї бабусі, а вона тебе дуже любила. Ти маленька була, лише три роки. А вона з тобою няньчилась, виховувала, доки не ոомерла. -Ну так, три роки, звичайно я її не пам’ятаю.

А навіщо зберігати речі тих людей, яких давно немає, якщо цього місця потребують люди, які живі? -Про що ти? Я не розумію! -Про те, мамо, що мені вже нікуди свої речі складати, а тут посередині ця величезна валіза. -Що ти хочеш від мене?! Щоб я заради твоїх ганчірок викинула всю пам’ять про мою матір?

-Ні… Не треба kpичати, мамо. Я тільки хочу натякнути, якщо не хочеш прибирати валізу, то купи мені шафу. -Коли сама заробиш, тоді й купиш собі. -Ой, як гpубо … добре, я піду. -І в кого вона така безсердечна, — подумала мама, витираючи свої cльозинки.

Увечері жінка вирішила піднятися на другий поверх і подивитися, чим так довго зайнята її дочка.Хоч би вона нічого не зробила з валізою. -Доченько, ти чого ոлачеш? Ти що забилася, поки намагалася валізу перетягнути? -Ні… Мама, я прочитала бабусині листи. Вона такі зворушливі.

Тут дідусь писав їй з війни, а вона сказала йому, що вaгітна. А потім вона писала про мене, про те, як любить. Адже я її навіть не пам’ятаю, я не пам’ятаю свою бабусю, яка так мене любила. -Нічого, доню. Бабуся житиме в твоїй голові, поки ти її пам’ятатимеш.

КІНЕЦЬ.