«Ой, зачекайте мене!» – крикнула Світлана. І забігла в ліфт. Там був чоловік: окуляри, яскраво-жовта аляска, хутряний капюшон. Він натиснув кнопку, вони поїхали вниз. Світлана повернулася до дзеркала.

– Теж дивилися квартиру? – запитав яскраво-жовтий.

– Що? А ні. Ми вже купили. Меблі привезли … Хочемо Новий рік там зустрічати.

– Правильно, ми теж. Чоловік обернувся, побачив відображення Свєти. Вона, нарешті, розгледіла його, теж через дзеркало.

– Коля?

– Так …

– Тобі пасують окуляри.

– Свєта?

– Ага. Я.

– Ти стала брюнеткою?

– Набридло бути рудою.

– І ти в цьому будинку?

– Так. І здається, ми будемо з тобою на одному поверсі.

– Цікаве сусідство, через десять років.

– Дванадцять, Колю.

Увечері Світлана вирішила сказати чоловікові, що ця квартира їй вже не подобається, треба швидко знайти іншу. Зовсім на іншому кінці Києва майже те ж саме говорив своїй дружині Коля. Їхні другі половинки відповіли так само, майже однаково:

– Ми ж купували саме цю! Ми збиралися там зустрічати Новий рік! В чому справа, що за дурість? Ні Коля, ні Світлана не могли пояснити, що трапилося.

Вони не хотіли розповідати про зустріч в ліфті. Але обидва думали: «Як добре, що ми зіткнулися саме зараз. А не потім, коли вже було б пізно щось міняти». Ні, таке сусідство вони ненавиділи. Швидко міняти квартиру, нехай навіть ще витратять гроші. Але – міняти!

… Вони були найкрасивішою парою на юридичному факультеті. Коля, артистичний, плечистий, глузливий. І Світлана, худа, струнка, з вічно розпущеним рудим волоссям.

За Колею і Світланою всі стежили, ніби за світськими хроніками. Коля і Світлана були не тільки найкрасивішою парою, але і найскандальнішою. Ні, ніхто один одному не зраджував, вони дико кохали одне одного. Але могли почати сваритися прямо під час лекції.

Наприклад, професор захоплююче розповідав про Римське право, і в цей момент Світлана скрикувала: – Тоді я нікуди не поїду! Вся аудиторія оберталася. Професор завмирав з піднятою рукою, трохи нагадуючи Цезаря в гніві:

– В чому справа? Знову ви? Світлана швидко виходила з аудиторії. Професор хмикав і продовжував розповідь. Але тепер піднімався Коля: – Вибачте, можна я … – Ідіть уже, ідіть! – з досадою говорив професор.

– Прямо античні пристрасті. Всі хихикали. І дехто крадькома тікав з аудиторії, тому що треба було простежити: чи наздожене Коля Світлану і чим у них все сьогодні закінчиться. Простежити і повідомити іншим. Тому що курсу було вже не до права в стародавньому Римі, тут справа важливіша.

На останньому курсі Коля і Світлана вирішили, нарешті, одружитися. Мало відбутися «весілля року», як називали його в інституті. І Світлана з Колею зрозуміли, що їм доведеться кликати весь курс. Світлана хотіла відчайдушний пікнік, в парку, де всім просторо. Весілля було призначено в травні, зручно.

Коля відмовився: «Ні, що за сільські штучки? Тільки ресторан. Ми нормальні люди, ми юристи, а не хуторяни. Я вже говорив з батьками, вони допоможуть з грошима». Знову сварка. Світлана назвала Колю «тупим міщанином», Коля розлютився і сказав, що вона взагалі дурепа. Світлана схопилася і пішла. Справа була у Колі вдома. Вона була впевнена, що Коля кинеться за нею, як зазвичай.

Вона вискочила з під’їзду і сповільнила крок: треба, щоб він встиг наздогнати. Дійшла до рогу будинку … Обернулася. Колі не було. Світла прикинулася, ніби щось спало, стала оглядатися навколо. І, звичайно, чекала, що вискочить Коля. Його не було. Тоді вона швидко попрямувала до метро. «Через півгодини сам зателефонує», – була впевнена Світлана. Коля не подзвонив через півгодини. Він взагалі не дзвонив.

Світла тримала телефон в руці, він став гарячим. Але Коля не дзвонив. Вночі вона написала йому смс «Що мовчимо?». Коля відповів: «Сплю». Світла написала: «Весілля скасовуємо?». Всю ніч вона чекала від Колі відповіді. І лише вранці прийшов смс: «Так». Світла написала: «Чому? Я згодна на ресторан ». Коля відповів: «Не вийде у нас сім’ї, я це раптом зрозумів».

Потім їм обом треба було ще зустрічатися не раз в інституті, але вони навіть не віталися. Після захисту дипломів вони вже не бачилися. Через рік Коля одружився. Це була дівчина-стажер з його фірми. А Свєта вийшла заміж через півроку. Але це був відчайдушний шлюб, від туги і спраги помсти. Через три місяці вона розлучилася.

Одного разу в літаку поруч з нею виявився приємний співрозмовник, імпортер вина, летів на гірськолижний курорт. Світлана летіла просто в Париж, «а там подивимося». Їй було сумно. Винний попутник запитав, чи вміє Світлана кататись на лижах? Вона похитала головою. «Хочете навчу?» – запитав він. Так вона познайомилася з майбутнім чоловіком.

Тепер обоє, Коля і Світлана, ніяк не могли стерпіти таке сусідство. Щодня зіштовхуватись в ліфті з людиною, яку шалено кохав – ні, до біса. Але мудрішою, як завжди, виявилася жінка. Світла подзвонила в адвокатське бюро Колі, попросила з’єднати. Коля ніби чекав цього дзвінка: – Привіт! Ну що будемо робити? – Давай зустрінемося і обговоримо. – запропонувала Світлана. – Тільки не ставлячи до відома домашніх.

Вони прийшли в кафе одночасно. І всі обернулися на них. Напевно хтось подумав: «Яка красива пара!» Світлана попросила червоного вина, Коля – молочний улун. – бачишся з однокурсниками? – запитала вона. – Рідко. Багато роботи. Та й не люблю про минуле. Світлана провела вказівним пальцем по краю келиха, запитала: – Що в тебе? Діти є? – Так! Хлопчик і дівчинка! Офігенні. Зараз покажу!

Коля почав гортати фотографії в телефоні. Там були лише його діти і завжди усміхнена дружина. – Хто вона? – поцікавилася Світлана. – Взагалі теж юрист, але займається дітьми. Вона суперская мама. А у тебе що? – У нас троє! – посміхнулася Світлана. – Тому і переїжджаємо. – Ого! Ти мене обставила. А хто чоловік?

І Світлана почала розповідати про чоловіка і дітей, теж показувати фотки. Коля слухав, як вона захоплюється чоловіком, спортсменом і на всі руки майстром, думав: «Дивно, я тільки радий за неї. Ну хоч би укол ревнощів – нічого … » А Світлана, уважно розглядаючи дружину Колі, думала: «Яка мила дівчина. Колі пощастило. Але чому я навіть не відчуваю ревнощів, ну хоч крапельку?»

Вони базікали години дві. Про сім’ї, про дітей, про те, наскільки добре склалося їхнє життя. І жодного разу не заговорили про своє минуле. Базікали дуже весело. Поки не почала писати дружина Колі і не стала дзвонити старша дочка Світлани. Тут, нарешті, Світлана вимовила: – Слухай, ми ж з тобою обоє щасливі. Значить, тоді все сталося не дарма. Добре, що так все сталося …

– Я іноді думаю про це, – відповів Коля. – І згоден: добре, що у нас нічого не вийшло. Ми б не були щасливі. А зараз я шалено люблю свою дружину, просто шалено. – І навіщо нам валяти дурня? – усміхнулася Світлана. – Навіщо щось зараз міняти, псувати всім Новий рік? – Так ти теж хотіла міняти квартиру? – засміявся Коля. – Так, був порив. Але це дурість. У нас діти – ровесники, ми будемо просто дружити, разом тусити. Це ж кайф – у тебе відразу з’являються хороші сусіди.

– А нашим що скажемо? – Нічого не скажемо. Нехай те, що було дванадцять років тому, залишиться таємницею. Пояснимо, що були лише однокурсниками … І раптом виявилися сусідами, яка радість. – Де факто – так все і було, ми нікого не проведемо, – резюмував Коля. І додав: – Хоча рудою тобі було краще.

Новий рік вони зустрічали двома сім’ями. Чоловік Світлани вбрався Дідом Морозом і до глибокої ночі веселив дітей. Дружина Миколи наготувала стільки всього, що доїдали потім ще три дні. А Коля зі Світланою? Вони зрідка обмінювалися короткими поглядами, як змовники. Але цього ніхто не помічав.

КІНЕЦЬ.