Влад був похмурий. Йому зателефонував зять: «Прийшов якийсь мужик, показав листа Ольги Захарівни, показав фотографію, де він поряд з вашою дружиною, зажадав, щоб Ніна пустила його в будинок і дбала про нього».

— Я виїжджаю!

— Сказав Влад і став збиратися… Тридцять років минуло з тих страաних днів.

Артур, батько Ніни та перший чоловік Ольги, заборгував сусідам солідну суму. Віддавати не хотів, та й не мав таких грошей. І одного разу вночі він пішов до сусідів із сокирою…

Усю родину… Нікого не пошкодував… А потім втік до сусідньої країни. Типу на заробітки… Душогуба не знайшли. Ольга, напевно, знала, що це зробив Артур. Але довести не могла. Тому й берегла в собі цю страաну таємницю. Нікому не розповідала. Нікому. Тільки Владу, своєму другому чоловікові та вітчиму дочки…

Через три роки, як Артур втік, вони з Ольгою одружилися. Дочці жінка сказала, що тато пішов від них. Влад став для Ніни справжнім батьком. Беріг і захищав дівчинку від усіх бід.

Дівчина вже п’ять років заміжня. Але зараз їй знову потрібний захист вітчима. Вже вранці Влад був у квартирі Ніни та Сергія. Коли у двері зателефонували, відчиняти пішов Влад.

— Хто ти? Ніна де? Де моя дочка? — похмуро запитав прийшов.

— Який ти тато? Втік, кинувши двомісячну дівчинку. Це я її виховував, одягав, взував, годував. А ти ніхто, – відповів Влад.

– Я аліменти платив! — Ти думаєш на ті копійки, що утримували із твоєї зарплати, Ольга змогла б виростити дівчинку?

— Та хоч і копійки. Суду важливим є факт того, що платив. А скільки – не має значення.

— Ти ризикнеш піти до суду? Після того, що накоїв? Чи не злякаєшся?

— У тебе немає доказів, — зблід Артур.

– Є. Не віриш? Ризикни, звернися до суду, — посміхнувся Влад, і зачинив двері перед носом Артура. В очко Влад бачив, як той дістав з кишені конверт, розірвав його і викинувши, швидко пішов геть. «Повірив і зляkався», посміхнувся Влад. Насправді, жодних доказів у нього не було.

— Дідусю! Ти приїхав! — кинувся до нього онук.

— Привіт, Владик! Я скучив за тобою, приїхав до тебе в гості, — дід підхопив щасливого онука на руки.

— Він більше ніколи тут не з’явиться, — сказав батько дочці та зятю.

КІНЕЦЬ.