У мене немає відчуття, що моя мама – це мама. Складається враження, що це моя молодша сестра, яка взагалі сама нічого не вміє та не хоче вміти. А мені доводиться розриватися між нею, яка постійно потребує допомоги та підтримки, і власними дітьми.

Я свою маму можу назвати інфантильною людиною. Самостійного життя в неї ніколи не було, та вона до нього і не прагнула. Після школи мама майже одразу вийшла заміж, у неї з’явилась я, але скільки я пам’ятаю себе, мною майже весь час займалися бабусі чи батько. З мамою я іноді гуляла.

Батько маму любив, дбав про неї, захищав від життєвих проблем. Напевно, цим він зробив і їй, і мені ведмежу послугу. Як і мамині батьки. Маму всі завжди берегли та не хотіли зайвий раз напружувати, що бабуся з дідусем, що потім чоловік.

Жила мама у своє задоволення. Здобула вищу освіту, але я не пам’ятаю, щоб вона працювала. Бабуся каже, що була така спроба, але довго вона там не протрималася, дуже гірко з цього приводу плакала, серце у мого тата здригнулося і він вирішив, що не треба дружині так напружуватись, робота це не для неї. Тим більше, що тато сам непогано заробляв.

Його не стало, коли мені виповнилося одинадцять років. Дуже добре пам’ятаю цей момент, бо того дня моє дитинство закінчилося. Після церемонії прощання ми з мамою переїхали до її батьків, бо одна мама жити відмовлялася. Квартиру тата, в якій ми жили до цього, бабуся переписала на мене, вона була власницею житла.

Бабусю втрата єдиного сина дуже підкосила, вона після цього майже не вилазила з лікарень, а через сім місяців не стало і її. Я за нею дуже сумую, як і за татом.

Мама втрату чоловіка теж переживала дуже тяжко. Батьки оточили її турботою та увагою, намагалися витягнути з цього стану, а я залишилася якось збоку. Про мене ніби дбали, але більше уваги приділялося мамі, бабуся з дідусем так звикли.

Забезпечували нас батьки мами, і ще здавалася в оренду квартира, яка дісталася мені від бабусі. Грошей вистачало, тож мама так на роботу і не влаштувалася. Особисте життя вона намагалася налагоджувати, але після кількох нетривалих романів від цієї ідеї відмовилася. На роботу вона так і не вийшла.

Я закінчила школу, вчилася на першому курсі університету, коли не стало дідуся. Тоді бабуся, напевно, щоб закритися від свого болю, ще сильніше почала фокусувати увагу на мамі. Вона готувала їй, вирішувала всі побутові питання, вони ходили гуляти, їздили на дачу. При цьому бабуся продовжувала працювати.

Жити ми разом у квартирі маминих батьків. Я пам’ятала про свою квартиру, але переїжджати не хотіла. У мене була своя кімната, особливо мене ніхто не турбував, з вихованням не чіплявся. Мене все влаштовувало. Переїхала я, коли зустріла свого майбутнього чоловіка.

Ми зустрічалися два роки, а потім подали заяву до РАГСу і вирішили з’їхатися. Я повідомила про це родину, мене привітали, запевнили, що впораються і без мене, допомогли запакувати речі. Весілля зіграли п’ять років тому.

Зараз у нас із чоловіком вже двоє дітей – чотирирічний син та піврічна донька. А вісім місяців тому померла бабуся, і мама залишилася сама. Свого життя з того часу у мене майже немає, доводиться займатися її проблемами та справами.

Церемонією поховання бабусі займалася я, бо мама була в ауті. Мені з дитиною під пахвою, ще й положенні, доводилося їздити, робити всі папери, шукати по квартирі документи, бо від мами зрозумілих відповідей не дочекалася. Далі виявилося, що стажу у мами немає ніякого, жили вони на бабусину зарплату та пенсію, а зараз мамі жити нема на що.

Ми з чоловіком не покинули, почали маму забезпечувати, хоч самим було важко у декреті, з дитиною та однією зарплатою.

Домовилися з мамою, що вона влаштується на роботу хоч кудись, у її положенні перебирати не доводиться. Але місяць, другий, третій, а жодних зрушень немає. Відповідь одна – мене нікуди не беруть.

Ще виявилося, що мама не знає, як сплачувати комуналку, і що робити це треба щомісяця. Вона ніколи цього не робила. Борг збирався, поки мені квитанція на очі не потрапила.

Потім вона залила сусідів, забувши шланг зливу від пральної машинки опустити у ванну. Дзвонить мені в істериці, що в неї на підлозі вода, у двері стукають сусіди, вона не знає, що робити. У результаті з сусідами розбиратися довелося мені, прискакавши до мами з двома дітьми, бо залишити їх не було з ким.

Вона дзвонить мені по кожній дрібниці – ножі затупилися, замок заїдає, сусіди голосно слухають музику, їй самотньо, на подвір’ї якісь підлітки й вона боїться вийти до магазину. Це якийсь безперервний кошмар! Людині майже шістдесят років, зі здоров’ям усе гаразд, але вона зовсім не вміє жити це життя, а мені ніколи її вчити.

Розумію, що там не тільки її вина, там і її батьки дуже постаралися, і мій тато теж не витрусив свого часу цей інфантилізм із її голови. Але розплачуватись за це доводиться мені.

Грошей у сім’ї катастрофічно не вистачає, бо на них живемо ми з чоловіком та дітьми та моя мама, яка зараз просто нікуди не влаштується. Пенсію вона собі теж оформити не може за віком рано.

Я навіть не можу залишити їй дітей, щоб вийти на роботу, наприклад, чи кудись надовго відлучитися. Вона мені буде дзвонити кожні десять хвилин, я так через дві години вже збожеволію.

Потрібно якось розв’язувати цю проблему, але я не знаю, що робити. Кинути маму зі словами “порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих” я не можу, але і продовжувати з нею няньчитись, витрачаючи нерви та забираючи час у своїх дітей, я теж вже втомилася. Надії на те, що у своєму віці вона стане самостійнішою, вже немає.

КІНЕЦЬ.