Виявилось, що мені не можна заводити дітей. Ні, не за медичними показниками, а тому, що, на думку свекрухи, спочатку треба до розуму дитину сестри брата довести. А вже потім можна і самим думати про дітей. Тільки незрозуміло, до якого віку треба буде утримувати дитину сестри. Нині йому два роки. Мабуть, тягти його треба буде до повноліття.

У чоловіка є сестра Тамара. Їй зараз двадцять шість років, і вона має дитину двох років. Сама сестра вже рік живе з мамою, оскільки її шлюб розвалився через рік після весілля. Завжди вважала, що шлюби по зальоту не можуть бути довговічними, що підтвердила своїм прикладом сестра чоловіка.

Живуть вони у квартирі свекрухи. Мама чоловіка ще працює, а Тома сидить у декреті з дитиною. Батько там успішно ховається від аліментів. Тому жили б вони на невелику зарплату свекрухи, якби не ми з чоловіком.

Ми у шлюбі вже рік, до цього ще два зустрічалися. Коли Сестра чоловіка розійшлася зі своїм мужиком, ми тільки одружилися.

Жити стали на моїй території, мені від бабусі квартира дісталася. Тож квартирного питання у нас, дякувати Богу, не стояло.

Думали, що за рік можна буде вже про дитину подумати. Не хотілося відкладати справу в довгу скриньку.

Майже одразу після переїзду Тамари назад до мами свекруха прийшла до нас на розмову. Вона поскаржилася на життя, на колишнього зятя, сказала, що грошей катастрофічно не вистачає, тому їм потрібна допомога.

– Томі ще скільки у декреті бути, ми ноги простягнемо. На моїй роботі платять не мільйони, а дитині стільки треба. Ви вже не кидайте нас у цій ситуації, допоможіть, заради Христа, – плакалася свекруха.

Ми з чоловіком перезирнулися, зітхнули та погодились. Він не міг їм відмовити, вони ж таки рідні – мама, сестра і племінник. Сімейний бюджет у нас із чоловіком загальний, тому я теж брала участь у цій “рятувальній операції”. Ми рік відмовляли собі багато в чому, щоб віддати частину грошей у фонд нещасної Тамари.

У декреті з Тамарою нам залишилося сидіти ще рік, і ми з чоловіком вирішили, що коли вона вийде на роботу, ми з чистою совістю зможемо скинути з себе це ярмо. Думали, що якраз можна буде зайнятися питанням планування своєї дитини.

Підходили ми до цієї справи відповідально, тому вирішили заздалегідь пройти всі обстеження. А що як, треба буде щось лікувати. Стали ходити лікарями, але вибрали для цього платну профільну клініку, бо у світлі нинішнього навантаження на поліклініки туди зараз просто не пробитися.

Природно, похід по лікарях позначився на нашому бюджеті. Ми впритул вклалися, але й суму, яку щомісяця переказували мамі чоловіка, теж довелося трохи зменшити. Коли свекруха зателефонувала з питанням, чому цього разу ми перерахували меншу суму, чоловік хитрувати не став. Він просто пояснив мамі, що ми готуємось у віддаленій перспективі ставати батьками, тому проходимо обстеження.

Не знаю, як свекруха на це відреагувала, чоловік нічого не сказав, але через пару днів вона прийшла до нас заради чергової розмови.

– Ви ж знаєте, яка у нас ситуація. Якщо зараз ви зважитеся на дитину, то це означає що працюватиме тільки мій син. А з однієї зарплати ви не зможете нам допомагати.

– Мам, ми цим питанням займатимемося, коли Тома вийде з декрету, не раніше. Поки що просто проходимо обстеження і готуємо ґрунт. А там сестра вийде на роботу, а ми готуватимемося стати батьками.

– Та багато вона напрацює після декрету? Віддасть дитину в садок, а потім буде з нею постійно по лікарняних сидіти. І що там від зарплати лишиться? Одні сльози. І як нам на ті гроші жити?

– І що ви пропонуєте, – втрутилася у розмову я. – Нам тепер взагалі дитину не планувати, якщо у Томи така ситуація?

Свекруха почала крутити, що вона не це мала на увазі, просто ми молоді, нам не горить, а їм із дочкою без допомоги просто ніяк.

Але я зажадала конкретної відповіді, коли нам можна буде мати дитину. Свекруха відповідати не стала, обізвала нас егоїстами та пішла.

Нормальний перебіг! Ми рік їх спонсоруємо, ще мінімум до кінця Тамариного декрету спонсоруватимемо, і це ми егоїсти.

Очевидно, нам треба виростити її сина до повноліття, а вже потім займатися своєю родиною. Тільки мене такий розклад не влаштовує.

Чоловік мене підтримав. Він також вважає, що мама забагато хоче. Зрештою Тома доросла людина і має сама нести відповідальність за свою дитину. Що б там свекруха не казала, ми допомагатимемо до трьох років племінника, а там хай самі розбираються.

КІНЕЦЬ.