Вітя прокинувся і сидів на ліжку. З кухні долинав смачний аромат свіжоприготованого сніданку.

Тут коридору почувся голос матері:

-Вітя, не забудь взяти з собою обід. Він лежить у холодильнику. А я пішла працювати. Бувай, синку!

Вітя сидів в кімнаті і рахував секунди, коли мати нарешті піде.

І ось двері за нею зачинилися і він полегшено зітхнув.

-Фуух! Як же я втомився від батьків. Мати вічно зі своїм сніданком – ну як же так?! Хіба можна не поснідати перед роботою? А от і можна! Якщо він не хоче, то можна! І навіть треба.

А обід? Ну, навіщо йому обід? Він цілком може сходити в кафе. Та багато хто так робить. Ні! Ти візьми з собою. Ох! Що в тебе за штани? Чому вони короткі? Як ти можеш одягнути під пальто кросівки? Там мороз, а в тебе щиколотки відкриті! Ну і таке інше і в цьому роді.

А вечорами? Прийдуть з батьком додому і… Та добре, мати хоч там своїм займається, а батько?

Батько підсяде обов’язково та почне розпитувати як справи на роботі, чим займаюся, чи читав новини, та ще й почне обговорювати економічну ситуацію!

Невже не зрозуміло, що після роботи хочеться відпочити і просто пограти в якісь комп’ютерні ігри?

Вітя знову зітхнув і пішов на кухню снідати. А потім зібрався на роботу, взяв із собою, приготований матір’ю, обід – ну не пропадати ж йому!, одягнувся і вийшов з квартири.

Він їхав в маршрутці і мріяв про те, що скоро з’їде від батьків і заживе своїм, самостійним, життям.

Насправді вже за кілька тижнів ця мрія мала здійснитися: він та його колега по роботі вирішили разом зняти квартиру недалеко від офісу і навіть уже внесли гроші за проживання.

І Вітя зосереджено думав – коли ж найкраще повідомити про це батьків.

Після роботи Вітя одразу поїхав додому. А там усе було, як завжди: мама, тато, вечеря, розмови. Все те, що набридло і набридло вже давно.

-Мамо, тату, я вирішив пожити окремо і навіть уже винайняв квартиру. Через 2 тижні переїжджаю туди, – несподівано для себе сказав Вітя батькам.

Батьки переглянулись. Ніхто з них не промовив жодного слова.

-Ну і що вони мовчать? – здивувався Вітя.

Нарешті батько відкашлявся:

-Молодець, синку! Колись потрібно ставати самостійним.
-Ти не забувай нас, заїжджай частіше, – тихенько сказала мама. – Звичайно, я знала, що рано чи пізно це станеться…

І вона зітхнула.

-Тобто ви не проти того, що я житиму сам?

-Звичайно ні, – сказав батько. – Діло молоде! Може дівчина у тебе з’явиться і ми скоро станемо бабусею та дідусем. Якщо що, то ми дуже хочемо.

-Вітя, ти головне кажи нам що треба і ми тобі допоможемо, – додала мама. А потім вона посміхнулася і сказала. – І не забувай, що тут твій дім і ми завжди приймемо тебе назад.

Вітя був здивований. Він був готовий до сварки та з’ясування стосунків – принаймні в його оточенні всі хлопці говорили, що їхні батьки були проти їхнього самостійного життя, а його лише «за”.

-Все-таки батьки у мене – молодці! – подумав Віктор.

На вихідні Віктор переїхав до нової квартири разом з Ігорем.

-Вітя, я ось тобі приготувала дещо, – сказала мама і передала важку сумку. Вітя спершу хотів відмовитися, але батько сказав:

-Бери, бери. Зайвим не буде.

А ввечері Ігор похвалив їжу його матері:

-Молодець у тебе мама! Смачно готує.

Тому і субота і неділя пройшли чудово. Віктор встиг і сходити з Ігорем до клубу і пограти в улюблені ігри, а головне ніхто його не відволікав!

-Як же чудово, що я вирішив жити окремо! – думав Вітя.

Перші труднощі розпочалися у понеділок. Віктор підвівся, умився і відчинив двері холодильника – а там було порожньо. Вони з Ігорем з’їли все, що передала мати.

-Та не хвилюйся, – заспокоїв його Ігор. – Поснідаємо дорогою – забіжимо в кафе на роботі.

Вони швидко зібралися і пішли на роботу і тут на них чекало розчарування: кафе відкривалося лише об 11 годині ранку.

-Добре, – сказав Ігор. – Знатимемо.

І друзі розійшлися по робочих місцях.

На обід із собою у Віктора нічого не було і йому довелося йти в кафе. А оскільки він був дуже голодний, то залишив там цілком пристойну суму.

А коли він прийшов увечері додому, то тільки тоді згадав, що їсти в них нічого.

-Треба сходити в магазин, – сказав він Ігореві.

-Навіщо в магазин? – здивувався той. – Замовимо піцу та й нормально.

Віктор погодився, але потім пошкодував про це, бо зовсім не наївся.

На другий день було те саме і на третій теж і навіть на четвертий…

-Треба щось робити.., – думав Віктор. – Не знаю як Ігор, але так харчуватися я не можу.

Мало того, що всі ці піци та суші, які хлопці також замовляли, за тиждень уже набридли Віктору, так виявилося, що це коштує ще дуже й недешево.

Віктор розумів, що такими темпами сплатити свою частку за квартиру він не зможе. І одного чудового дня він таки дійшов до магазину.

Ну і після цього знаменного дня справи у хлопців налагодилися. Віктор умів готувати прості страви і тому в нього тепер був і сніданок і обід із собою та й вечеря.

Бентежило його одне – Ігор теж снідав і вечеряв тим, що купив і приготував Віктор і особливо не горів бажанням давати гроші на продукти.

-Тобі шкода макаронів для друга чи що? – питав він.

Наступні труднощі виникли тоді, коли Віктор зрозумів, що одяг сам себе не випере і не погладить. Якось прокинувся він вранці, а одягнути виявилося нічого. Довелося займатись і цим…

А потім ще з’ясувалося, що той самий одяг сам себе ще й не купить. Що всякі дрібниці типу шкарпеток потрібно завжди мати про запас.

А апогеєм всього цього стало те, що Ігор заявив, що в нього закінчилися гроші і сплатити половину за квартиру він не зможе:

-Віть, ну ти внеси за мене, а я тобі із зарплати віддам.

І Вікторові нічого не залишалося як заплатити повну суму.

Все те саме сталося і наступного місяця. І Віктор раптом занудьгував за своїми батьками та за своєю кімнатою.

-Що я роблю в цій орендованій квартирі? Ну так, звичайно добре жити окремо – сам собі господар. Але так приємно, коли за тобою доглядають, коли твоїм життям цікавляться.

Ось мама… Здавалося б вона робить просту річ – ходить в магазин. Я навіть не думав, що це забирає стільки часу і сил… А тато – він завжди допомагає мамі і на мене час знаходить… Так… А я завжди сприймав це як належне…

-Віть, ти підеш на вечірку? – перервав його думки Ігор.

-Ні… Ти йди, я вдома побуду.

Ігор пішов. А Віктор залишився один і раптом зрозумів, що Ігор почав дратувати його. Мало того, що не купує продукти, не готує, не прибирає, так ще й постійно пропадає в клубах та на вечірках і частенько завалюється додому вночі і не один. І після цього Віктор не може заснути.

-Я просто як старий дід, – посміхнувся Віктор.

Цей момент його насмішив, але все інше змусило замислитися.

-Віть, а що у нас нічого поїсти немає? – похмуро запитав Ігор, що ледве розліпив очі.

-Ні, – відповів Вітя.

-Підеш сьогодні в магазин?

-Піду, але купувати буду тільки собі.

-Тобі шкода, так?

Віктор тільки зітхнув і нічого не відповів.

-До речі, – вирішив нагадати Віктор. – Завтра ми маємо платити за квартиру. Нагадую тобі, що твоя черга платити повністю за місяць, як домовлялися.
-Слухай… Щось я витратився… Давай ти заплатиш, а я тобі… А що смішного?

-Смішно те, що ти це говориш мені два місяці поспіль… Слухай, чесно сказати, я не хочу більше винаймати квартиру. Ми вносили заставу, тож місяць ще живемо. А потім, вибач…

-Невже повернешся до мами і тата?

-Це вже не твоя справа.

І Віктор пішов на роботу.

Місяць, що залишився, він та Ігор прожили як сусіди і практично не розмовляли.

І от Віктор знову із задоволенням сидів на батьківській кухні. Мама знову поралася по господарству, прийшов батько, який знову почав обговорювати з Віктором політику та економіку.

-Як же чудово повернутися до батьківського дому, – думав Віктор.

-Мамо, тату… Ви знаєте, я хочу сказати вам “дякую”, – Віктор усміхнувся. – Дякую просто за те, що ви є. За те, що робите моє життя простішим.

Віктор бачив, що батько посміхнувся, а мати змахнула сльозу, що набігла.

-Віть, ми ось що подумали, – сказав батько. – Тобі все одно треба починати самостійне життя. Загалом, ми готові дати тобі гроші на початковий внесок на квартиру. Так що… Можеш вибирати житло.

-Я навіть не думав про власну квартиру.

-Так давно настав час подумати. А то зарплату спускаєш не зрозуміло на що… От скажи мені, до речі, чого ти навчився живучи окремо від нас?

-Так усьому. Але найголовніше, я навчився цінувати ті прості, іноді відразу невидимі речі, які ви для мене робите…