– Вітя, тримати холодильник на замку після семи вечора – це нормально? Я більше не поїду до твоєї мами, пробач. Ці свята були для мене надто важкими. Діти хочуть їсти після сьомої вечора – Ти, звичайно, був у місті, у нашій квартирі, на роботі, а я просиділа в селі з твоїми родичами, з твоєю мамою під одним дахом, яка замикає холодильник о сьомій вечора.

Я розумію, що це не її онуки. Вітя сидів навпроти мене, уникаючи дивитись прямо в очі. Він щось мямлив про «звички» мами і про те, що я «перегинаю ціпок». – Перегинаю ціпок? – Не витримала я.

– Вітю, мої діти вчора ввечері просили поїсти, а твоя мама заявила, що «регулярне харчування – запорука здоров’я», а після шостої вечора «зайве». Мені довелося пекти млинці на плиті зі старого молока, яке вона «відклала для свиней».

Вітя мовчав. А я тим часом прокручувала всі ці святкові дні, проведені в його рідному селі. Я з двома дітьми – восьмирічною Поліною та дванадцятирічним Андрієм – приїхала до будинку його мами, сподіваючись на тепле сімейне свято. Але реальність виявилася зовсім іншою.

Першого дня свекруха зустріла нас біля порога словами: – Ну, якщо ти тепер дружина мого сина, побачимо, як упораєшся. У нас тут не міська квартира – треба і біля плити крутитись, і свиней годувати.

Я посміхнулася і вирішила не зважати. Але надвечір зрозуміла, що це зовсім не жарт. Мені показали, як підкладати дрова в піч, дали список обов’язків і тонко натякнули, що мої діти повинні допомагати по господарству. – Андрій у тебе вже дорослий, хай з дядьком Миколою поросят годує.

А Поліна – нехай воду з колодязя носить. Їй корисно, щоб руки міцніли. Діти дивилися на мене з виразом «мамо, що відбувається?», але я намагалася зберігати спокій.

Далі – більше. На третій день свят я випадково відкрила холодильник о 19:15, щоб знайти дітям щось перекусити, і спіймала суворий погляд свекрухи.

– Не варто розслаблятися. Я завжди закриваю холодильник після шостої вечора. Харчування має бути за розкладом. А то що – сніданок, обід, вечеря, перекус! Не в моєму будинку!

Це вже було занадто. Діти потай їли печиво в кімнаті, ховаючи крихти, щоб не нарватися на чергові докори. А я? Я пекла млинці, варила кашу і намагалася зберігати терпіння. Якось Андрій, уже не витримавши, запитав: – Мамо, ми ще довго будемо у бабусі?

– Ще два дні, синку, ще два дні, – зітхнула я. Але останньою краплею став ранок перед від’їздом. Поліна випадково впустила чашку на підлогу. Свекруха одразу вибігла з кімнати і почала голосити: – Це була чашка моєї матері!

Як можна бути такою незграбною! Поліна розплакалася, а я вже не витримала: – Досить! Це просто чашка. Не розумію, навіщо через це влаштовувати спектакль. Якщо вона для вас така дорога, чому вона не стояла в серванті, а була у використанні? У відповідь – мовчання та погляд, який буквально пронизував мене.

І ось тепер я сиджу перед Вітею і пояснюю, чому більше ніколи не поїду до цого мами.

– Вітю, я тебе люблю, але твоїм родичам я не зобов’язана доводити, що маю право на існування. І мої діти тим паче. Якщо хочеш – їдь сам. Але більше ноги моєї там не буде. Він зітхнув і сказав: – Я поговорю з мамою, ось побачиш. Але в його голосі було стільки сумніву, що я знала відповідь.

Тепер я маю лише одне запитання: чи можна побудувати міцну сім’ю, якщо сім’я чоловіка тебе не приймає? Чи є у нас з Віктором майбутнє?– Вітя, тримати холодильник на замку після семи вечора – це нормально? Я більше не поїду до твоєї мами, пробач. Ці свята були для мене надто важкими.

Діти хочуть їсти після сьомої вечора – Ти, звичайно, був у місті, у нашій квартирі, на роботі, а я просиділа в селі з твоїми родичами, з твоєю мамою під одним дахом, яка замикає холодильник о сьомій вечора. Я розумію, що це не її онуки. Вітя сидів навпроти мене, уникаючи дивитись прямо в очі.

Він щось мямлив про «звички» мами і про те, що я «перегинаю ціпок».

– Перегинаю ціпок?

– Не витримала я. – Вітю, мої діти вчора ввечері просили поїсти, а твоя мама заявила, що «регулярне харчування – запорука здоров’я», а після шостої вечора «зайве».

Мені довелося пекти млинці на плиті зі старого молока, яке вона «відклала для свиней». Вітя мовчав. А я тим часом прокручувала всі ці святкові дні, проведені в його рідному селі.

Я з двома дітьми – восьмирічною Поліною та дванадцятирічним Андрієм – приїхала до будинку його мами, сподіваючись на тепле сімейне свято. Але реальність виявилася зовсім іншою.

Першого дня свекруха зустріла нас біля порога словами: – Ну, якщо ти тепер дружина мого сина, побачимо, як упораєшся. У нас тут не міська квартира – треба і біля плити крутитись, і свиней годувати. Я посміхнулася і вирішила не зважати. Але надвечір зрозуміла, що це зовсім не жарт.

Мені показали, як підкладати дрова в піч, дали список обов’язків і тонко натякнули, що мої діти повинні допомагати по господарству. – Андрій у тебе вже дорослий, хай з дядьком Миколою поросят годує. А Поліна – нехай воду з колодязя носить.

Їй корисно, щоб руки міцніли. Діти дивилися на мене з виразом «мамо, що відбувається?», але я намагалася зберігати спокій. Далі – більше.

На третій день свят я випадково відкрила холодильник о 19:15, щоб знайти дітям щось перекусити, і спіймала суворий погляд свекрухи.

– Не варто розслаблятися. Я завжди закриваю холодильник після шостої вечора.

Харчування має бути за розкладом. А то що – сніданок, обід, вечеря, перекус! Не в моєму будинку! Це вже було занадто. Діти потай їли печиво в кімнаті, ховаючи крихти, щоб не нарватися на чергові докори.

А я? Я пекла млинці, варила кашу і намагалася зберігати терпіння. Якось Андрій, уже не витримавши, запитав: – Мамо, ми ще довго будемо у бабусі?

– Ще два дні, синку, ще два дні, – зітхнула я. Але останньою краплею став ранок перед від’їздом. Поліна випадково впустила чашку на підлогу. Свекруха одразу вибігла з кімнати і почала голосити: – Це була чашка моєї матері!

Як можна бути такою незграбною! Поліна розплакалася, а я вже не витримала: – Досить! Це просто чашка. Не розумію, навіщо через це влаштовувати спектакль. Якщо вона для вас така дорога, чому вона не стояла в серванті, а була у використанні?

У відповідь – мовчання та погляд, який буквально пронизував мене. І ось тепер я сиджу перед Вітею і пояснюю, чому більше ніколи не поїду до цого мами.

– Вітю, я тебе люблю, але твоїм родичам я не зобов’язана доводити, що маю право на існування. І мої діти тим паче. Якщо хочеш – їдь сам. Але більше ноги моєї там не буде. Він зітхнув і сказав: – Я поговорю з мамою, ось побачиш.

Але в його голосі було стільки сумніву, що я знала відповідь. Тепер я маю лише одне запитання: чи можна побудувати міцну сім’ю, якщо сім’я чоловіка тебе не приймає?

Чи є у нас з Віктором майбутнє?

КІНЕЦЬ.