Наша донька два роки тому вийшла заміж. Їй з хлопцем на той момент було лише по двадцять три роки, тож весілля оплачували батьки з обох боків. І ось минуло так мало часу, а Христина вже заявила нам, що вони зібралися розлучитися.

– Ну як же так, доню? Я, звичайно, не бачу нічого страшного в розлученнях, але за два роки? Потрібно хоч постаратися зберегти сім’ю, чи що, – переживала я.

– Мамо, я не збираюся витратити ще кілька років на нього. Вже все собі зрозуміла. Це рішення остаточне, – суворо відповіла дочка.

А мене все-таки мучили хвилювання. По-перше, було дуже прикро від того, що ми витратили величезну кількість грошей на святкування весілля. Христина навіть не вибачилася перед нами за те, що ці гроші були, вважай, марно витрачені.

А по-друге, я думала над тим, де дочка тепер житиме. До розлучення вони із чоловіком жили у квартирі, яку йому купили батьки ще до шлюбу. Відповідно донька ніяк не могла претендувати на ці квадратні метри. А на оренду квартири їй поки що могло просто не вистачити грошей. Все-таки вона молодий фахівець отримує зовсім невелику зарплату.

Але я намагалася відігнати всі ці думки та максимально підтримати доньку. Вже через тиждень після того, як вона заявила нам із батьком про розлучення, вона переїхала до нас. Сказала, що процес розлучення запущений, і вона не хоче свого колишнього бачити. Я не стала ставити запитання щодо її майбутніх планів. Вважала, що доньці треба відійти від пережитого і трохи розслабитися.

Але минув тиждень, потім другий, а Христина так і не заводила розмову про подальші плани. А нам із батьком було вже не надто комфортно з нею жити. Ми, звичайно, любимо свою дочку, але ми вже доросле покоління, а вона зовсім молода.

Приходить додому пізно, ми прокидаємося через це. Музику любить голосно слухати, чого ми теж зовсім не звикли. Коротше кажучи, дорослим дітям не потрібно жити зі своїми батьками, я завжди так рахувала. Тому в якийсь момент вирішила таки завести тему проживання доньки.

– Доню, ну ти як, думала, де жити будеш? – почала я.

– Та ні. А що треба було? – безтурботно спитала вона.

Христина мене буквально приголомшила своєю відповіддю. Я думала, що вона просто зважувала всі за і проти і готувала якусь базу. Виявилося, що вона просто пливла за течією і навіть не думала про те, де тепер житиме.

– Так, доню, хотілося б, щоб ти вже перейнялася своїм житловим питанням. Прохолоджуватись у батьківському домі занадто довго – погана ідея. Ти дівчинка вже доросла, тому намагайся щось підшукувати, а нам із батьком складно підлаштуватися під твій ритм життя, – суворо сказала я.

– Ну нічого собі! А я думала, що мої батьки мене підтримають у скрутний період. А вони, ось, з рідного дому женуть. Ось тобі й підтримка, – відповіла дочка.

– Уже хто б говорив про пристойність і манери! Я не наступного дня після розлучення тебе з дому жену, взагалі-то ти живеш у нас уже кілька тижнів. І не треба мене вчити, як поводитися. А то я тобі нагадаю, скільки ми з батьком на твоє весілля витратили. У нас навіть ніхто не спитав, коли розлучатися вирішили. Не кажучи вже про подяку за нашу працю, – не витримала я.

– Дякую, звичайно, за вашу працю. Але ти вважала б за краще, щоб я була нещаслива в шлюбі, але терпіла тільки тому, що ви гроші з татом витратили на торжество? – видала дочка.

Я сказала, що не хочу продовжувати цю розмову, бо мені не подобається її тон. Ніколи б не подумала, що вона стане зі мною так розмовляти.

Напевно Христина вважає себе дорослою, адже вона вже, можна сказати, розлучена жінка. Але поводиться як цілковита дитина. Дуже сподіваюся, що їй вистачить розуму таки взяти своє життя під контроль. Або нам з її батьком доведеться вживати радикальних заходів.

КІНЕЦЬ.