Варвара стискала у кулаку результати аналізів. Папір став вологим від поту. У коридорі жіночої консультації було не проштовхнутися.

– Морозова Варвара Михайлівна! – гукнула медсестра.

Варвара підвелася, та пройшла в кабінет. Лікар – повна жінка з втомленими очима – взяла з її рук теку, пробігла поглядом по аркушах.

– Сідайте, – вона окинула результати байдужим поглядом.

– У вас усе гаразд. Обстежте чоловіка.

Варвара похолола. Віталія? Але ж він…

Вдома свекруха шаткувала капусту на борщ. Ножем працювала люто, ніби рубала недругів.

– Ну що, доню, які новини? – не підводячи голови, поцікавилася Валентина Петрівна.

– Зі мною все гаразд, – пробурмотіла Варвара, знімаючи куртку.

– А чому ж тоді…

– Нарешті свекруха підвела очі. В них майнула тривога.

– Віталію треба пройти обстеження.

Ніж завмер над дошкою. Валентина Петрівна випросталась, як струна.

– Що за нісенітниця? У мого сина все гаразд! Це ваші лікарі, нічого не розуміють. Раніше жінки й без аналізів дітей мали.

Варвара пройшла до кімнати. На дивані валялися шкарпетки – одна синя, друга чорна. Вона машинально підібрала їх, засунула в кошик для білизни.

За три роки шлюбу ці шкарпетки перетворилися на символ їхнього життя – розрізнені пари, що не складають.

Віталій повернувся пізно.

– Що за байдуже обличчя? – буркнув він, плюхаючись у крісло.

– Віталію, нам треба поговорити.

– Про що?

Вона простягла йому папери. Він пробіг очима, кинув на столик.

– І що?

– Тобі треба обстежитись.

– З якого дива?

– Віталій схопився, заходив по кімнаті.

– Я здоровий мужик! Подивися на мене!

Він справді виглядав здоровим – широкоплечий, з густим темним волоссям. Але здоров’я не завжди видно зовні.

– Віталю, ну, будь ласка…

– Досить! – гаркнув він.

– Не хочеш дітей – так і скажи! Навіщо ці спектаклі з лікарями?

З кухні долинуло човгання капців. Валентина Петрівна причаїлася за дверима, але дихала так голосно, що чути було кожен зітхання.

– Я хочу дітей найбільше у світі, – тихо сказала Варвара.

– Тоді чому їх нема? Може, ти щось приховуєш? Раніше позбавлялася дітей, а тепер не можеш?

Докір був болючим. Варвара відсахнулася.

– Як ти…

– А як я мушу? Три роки живемо – результату нуль! А тут якісь лікарі кажуть, що я… – він не договорив, стиснувши кулаки.

Двері відчинилися. Валентина Петрівна увірвалася до кімнати, як трактор.

– Віталіку, не слухай її! Це все від неробства. Працювала б більше, менше по лікарнях тягалася.

Варвара подивилась на чоловіка. Той одвернувся до вікна.

– Віталю, ти справді думаєш, що я…

– Не знаю, що думати, – процідив він крізь зуби. – Знаю одне, що здорові чоловіки до лікарів не ходить.

Валентина Петрівна тріумфально кивнула.

– Правильно кажеш, син. Не чоловіча ця справа – лікарнями вештатися.

Варвара відчула, як усередині щось обірвалося. Наче натягнута струна лопнула.

– Добре, – сказала вона рівним голосом.

Наступного дня розпочалися маневри. Валентина Петрівна чіплялася до кожної дрібниці. Сіль пересипана. Каструля не домита. Пил на комоді. Варвара мовчала, стискаючи зуби.

– Може, тобі взагалі не варто сидіти вдома? – отруйно поцікавилася свекруха за вечерею. – Працювати б пішла, а не лікарями вешталася.

Віталій жував котлету, не підводячи голови.

– Я працюю, – нагадала Варвара.

– Три дні на тиждень – це не робота, а пустощі.

– До чого тут моя робота?

– А до того! Мій син здоровий, а ти його хворим хочеш виставити! Коли немає дітей – жінка винна! Це завжди так було!

Варвара встала з-за столу. Ноги підкошувалися.

– Що з тобою? – здивувалася свекруха. – Поїла й одразу тікаєш?

– Втомилася я, – тихо відповіла Варвара.

– Втомилася! А від чого втомлюватись? Три дні на тиждень працюєш!

Віталій нарешті підвів очі. У них майнуло щось схоже на жалість. Але промовчав.

Вночі Варвара лежала і слухала хропіння чоловіка. Раніше цей звук заспокоював – поряд близька людина. Тепер дратував. Як вона не помічала, що він такий упертий?

Вранці вона зібрала речі у старий спортивний рюкзак. Багато не взяла – пару суконь, білизну, косметичку.

– Ти куди це?

– Валентина Петрівна стояла біля дверей кухні з кухлем в руках.

– До бабусі.

– Надовго?

– Не знаю.

Віталій вийшов із ванної, побачив рюкзак:
– Варю, це що таке?

– Те, що бачиш.

– Ти серйозно?

– А як ще? Ти не хочеш обстежитись, мама твоя вважає мене винною у всьому. Навіщо мені тут бути?

Він підійшов ближче, понизив голос:

– Ну, не вередуй. Куди ти підеш?

– До бабусі Фросі.

– У цю будку? Там же метрів двадцять!

– В тісноті, та не в образі.

Валентина Петрівна пирхнула:

– Правильно! Хай іде. Поживе у старої, зрозуміє, як добре їй було.

Віталій метнув на матір сердитий погляд, але заперечувати не став.

Варвара взяла рюкзак, попрямувала до дверей.

– Варю! – гукнув чоловік.

Вона обернулася. Він стояв посеред передпокою – розгублений, з мокрим після душу волоссям.

– Коли повернешся?

– Коли сходиш до лікаря.

Двері за нею грюкнули.

Бабуся Фрося ахнула, побачивши внучку з рюкзаком:
– Варю! Що сталося?

– Посварилася з Віталієм. Можна в тебе пожити?

– Звісно, ​​дитинко. Тільки тісно тут…

– Нічого, бабусю.

Квартирка справді була крихітною. Ліжко, стіл, два стільці, стародавній телевізор. Але ж чисто. І пахло ваніллю – бабуся любила пекти.

– Розкажи, що трапилося, – попросила бабуся, ставлячи чайник.

Варвара виклала все. Бабуся слухала, похитуючи сивою головою.

– Ех, люба… Чоловіки вони такі. Горді. Для них визнати, що щось не так, – кінець світу.

– А я що, повинна все життя чекати, коли він дозріє, щоб піти до лікаря?

– Не повинна. Правильно зробила, що пішла. Хай подумає.

Перші дні минули спокійно. Варвара облаштувалася на розкладачці у кутку, допомагала бабусі по господарству. Дзвонив Віталій, але вона не брала слухавку.

Потім бабуся почала скаржитися на біль у грудях. Лікар «швидкої» наполіг на госпіталізації.

– Дитино, не хвилюйся, – шепотіла Фрося, коли її відвозили. – Стара я вже, всяке буває.

У лікарні бабусі стало краще. Варвара приходила щодня – приносила домашню їжу, розповідала новини.

– Як справи з чоловіком? – спитала якось Фрося.

– Та ніяк особливо. Дзвонив кілька разів, кричав у слухавку.

– А ти відповідала?

– Вперше так. Вдруге – ні. Який сенс слухати одне й те саме?

– А раптом він уже сходив до лікаря?

– Навряд.

У коридорі юрмилися відвідувачі. Варвара попрямувала до виходу і мало не зіткнулася з чоловіком у білому халаті. Молодий, світловолосий, з добрими очима.

– Вибачте, – пробурмотіла вона.

– Нічого страшного. Ви до кого?

– До бабусі, в сьому палату.

– А, до Єфросинії Кузьмівни!

– Лікар посміхнувся.

– Чудова пацієнтка. Денис Ігорьович Кузьмін, кардіолог.

– Варвара.

– Дуже приємно. Не хвилюйтеся, з бабусею все буде гаразд. Просто вік.

Він говорив про стан бабусі, лікування, а Варвара дивилася на його руки. Довгі пальці, акуратні нігті. Надійні руки.

– Дякую вам за турботу, – сказала вона.

Іншого дня він знову затримався поговорити. Потім знову. Варвара почала приходити раніше, сподіваючись зустріти його.

– Варюша, а лікар цікавиться, чи ти прийдеш сьогодні, – повідомила якось бабуся з лукавою усмішкою.

– Цікавився?

– А то! Каже: “Як справи у вашої внучки?” Гарний хлопець, між іншим. І неодружений.

Варвара почервоніла:
– Бабусю, що ти таке кажеш…

– А що? Ти ж майже вільна. Цей твій Віталій…

– Я одружена.

– Пф!

За тиждень Дениса перевели до іншого відділення. В останній день він підійшов до Варвари у коридорі.

– Мені вас не вистачатиме, – сказав він просто.

– І мені, – зізналася вона.

Він простягнув візитівку.

– Якщо щось знадобиться… Або просто заманеться поговорити.

Варвара взяла картку. Їхні пальці торкнулися.

– Дякую.

– І ще… – Денис сповільнився. – Ви дуже гарна. І дуже сумна. Сподіваюся, колись це пройде.

Бабулю виписали. Вдома вона зміцніла, але Варвара все одно боялася залишати її одну.
Віталій дзвонив, інколи Варвара скидала, інколи відповідала.

Останній раз він кричав у слухавку, що вона «поводиться, як примхлива дівчина». Варвара поклала слухавку і більше не підіймала.

За місяць зателефонувала незнайома жінка:
– Варваро? Це мати Дениса. Він дав ваш номер.

– Щось сталося?

– Ні-ні! Просто завтра у нього день народження, і він дуже хотів би вас бачити. Чи не могли б ви прийти?

Варвара вагалася. Але бабуся, яка підслухала розмову, замахала руками:
– Іди, дитинко! Коли ти востаннє веселилася?

День народження пройшов чудово. Денис познайомив Варвару з усіма, був уважним, але не нав’язливим. Проводячи додому, він сказав:

– Хочу ще раз побачити вас. Можна?

– Можна, – прошепотіла вона.

Вони почали зустрічатись. Обережно, делікатно. Денис не ставив зайвих питань, не вимагав пояснень. Просто був поряд. Іноді Варвара залишалася ночувати в нього.

А потім сталося те, чого Варвара не чекала. Вона була при надії.

– Ти вийдеш за мене заміж? – Запитав Денис, коли вона розповіла.

– Звичайно, – щасливо засміялася вона.

За рік Варвара котила візок по алеї. Денис ішов поряд, розповідав щось смішне. Їхній син – Мишко – сопів уві сні.

Назустріч йшли двоє – Віталій та Валентина Петрівна. Побачивши Варвару, обидва зупинилися, як укопані.

Варвара не стала ні прискорювати крок, ні пригальмовувати. Просто йшла повз, гордо підійнявши голову. В очах Віталія вона прочитала все – біль, жаль, розуміння.

Валентина Петрівна смикнула сина за рукав:
– Ходімо, Віталіку.

Але він не ворушився. Дивився на візок, на щасливе обличчя Варвари, на Дениса. І розумів, що помилився. Але вже було пізно…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.