– Виростила дочку, а тепер від неї ніякої допомоги на старості років!

– Ти собі і ліки купуєш, і їси нормально, і ремонт в будинку!

– Мені перед родичами незручно, що у всіх діти та онуки поряд, а моя дочка невідомо де!

Мені 42 роки. Родом я з невеликого селища на Хмельниччині. Після школи закінчила медучилище, працювала медсестрою у нашому місцевому фапі. Але десять років тому почала їздити до Варшави на заробітки.

Спочатку продавала окуляри на маленькому “островку” в торговому центрі окуляри, потім влаштувалась на оптову фірму. Наразі я вже головна менеджерка, робота подобається, зарплата гідна.

Додому їжджу нечасто, але гроші мамі перераховую регулярно. Вона вже літня, живе на пенсію. Але родичі постійно мені дорікають, що я їй не допомагаю, живу, мовляв, сама собі на втіху, а матір покинула.

Найгірше, що вони і її накручують, мовляв, виростила дочку, а тепер від неї ніякої допомоги на старості років. На думку сусідів, я маю бути поруч, саджати город і займатися господарством, а те, що я гроші надсилаю – це не рахується і до уваги не береться.

Мамі складно пояснити, що у нас у селищі я навіть на двох роботах стільки отримувати не буду. Відповідно, удвох житимемо на копійки, і кому від цього стане краще?

А так вона собі і ліки всі необхідні купує, і ремонт у будинку зробити може, харчується нормально. Але їй перед родичами незручно, що у всіх діти та онуки поряд, а її дочка невідомо де.

У мене від таких розмов псується настрій. І маму шкода, але й повертатись немає бажання. У мене своє життя, до якого я звикла, і зовсім не хочеться знову опинитися в селищі, де дві вулиці та один магазин.

А родичі, думаю, накручують маму більше із заздрощів. Як би ви вели себе на моєму місці? Чи дійсно я маю повернутися в село і доглядати маму, відмовившись від свого звичного життя?

Джерело